Головна сторінка

БЕСІДА "НАЙЛІПША ДОБА В ІСТОРІЇ ХРИСТИЯНСТВА"

До циклу проповідей

Мабуть, після найприкрішого факту за увесь період існування людства, після гріхопадіння, ми на якомусь дуже глибинному рівні почали відчувати ностальгію за щасливим минулим, за втраченим раєм. Ось і зараз кожна мисляча особистість не задовольняється рефлексіями лише зі свого приватного минулого, а віднаходжує для себе ту чи іншу епоху з минулих часів, де, як їй здається, існували найліпші умови для набуття повноти людського щастя. Давньо-руське слово "съчÿстиіє" походить від праслов'янського "sъcęstье", власне, "хороша частина, доля". Отже, щастя – це стан найвищої задоволености життям. З огляду на це, різним людям подобаються різні історичні епохи: комусь подобається первісно-комуністичний лад, а комусь – радянсько-комуністичний; одним подобається яскрава античність, іншим – лицарське суворе середньовіччя... Але предметом нашої цікавости є історія Христової Церкви з метою віднаходження у ній доби, на яку б найдоречніше було орієнтуватися нам, сучасним православним християнам. Подібне дослідження, на нашу думку, не є якоюсь марною забавою або порожнім мудруванням, оскільки неусвідомлено така орієнтація все-таки існує, і саме по тому, кому що імпонує у минулому, можна дізнатися, якого хто прагне майбутнього на землі. Взагалі не можна вважати корисним для наших душ таке становище, коли якась наша позиція – морально-етична чи політико-ідеологічна – постає незбагненним для нас чином, коли ми навіть собі самим не можемо ясно пояснити, а чому, власне, ми уподобали той чи інший стан речей, чому він здається нам найліпшим? Тому варто ретельно прослідкувати, звідки і як опинилися ми на тій точці зору, на якій перебуваємо нині.

Насамперед хотілося б згадати, що нам за волею Божою випало жити в останні часи, в кінці яких цей світ очікує лише одна визначна подія – кінець. Правда, інколи можна натрапити на дещо інші міркування з цього приводу, зокрема про те, що нас іще чекають часи "втіленого антихриста"... Але такі очікування не турбували свв. апостолів, а тому не повинні б вони турбувати й Апостольську Церкву, адже св. ап. Іван Богослов пише: "Дітоньки, остання це година! І як ви чули, що має прийти антихрист, а тепер багато антихристів постало, то з цього пізнаємо, що остання година настала." /1 Ів 2: 18/. Чим же характерні ці "останні часи" і як повинні поводитися в їх перебігу християни? Знову-таки у Святому Письмі знаходимо чіткі настанови для нас щодо цього від самих апостолів. По-перше, все свідоме творіння – ангели /духи/ й люди – за їх самовизначенням поділяється на два табори: Церкву й світ. Церква – це Новий /духовний/ Ізраїль, Народ Божий, Тіло Христове, члени якого народжуються у Таїнстві Хрещення: "Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже," /Ів 3:5/ – запевняє Сам Христос. Живиться ж ця духовна нація у Таїнстві Євхаристії знову-таки за наказом свого Царя і Архиєрея: "Істинно, істинно говорю вам: Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете Його кров, не матимете життя в собі. Хто тіло Моє їсть і кров Мою п'є, той житиме життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня." /Ів 6:53-54/, Зрозуміло, що накази про ці Таїнства стосуються лише людей, які ще перебувають у земній дійсності, до того ж члени Народу Божого повинні чинити це цілком свідомо, а не, скажімо, лише за. традицією свого етносу. Також участь у Таїнствах Церкви спасає людину лише при наявності у неї релігійної віри, без віри участь у тих же самих Таїнствах обертається для неї додатковими статтями звинувачення на Страшному суді Христовому. Про віру теж дуже чітко й однозначно засвідчено св. апостолом Павлом: "Віра є запорукою того, чого сподіваємось, – доказ речей невидимих." /Євр 11:1/. І про Причастя без віри попереджає той же апостол: "Хай, отже, кожний випробовує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу. Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п'є." /1 Кор 11:28-29/. Церква складається з двох частин: небесної, яка вже святкує перемогу і допомогає земній; та земної, яка ще називається войовничою, бо веде війну із світом. Ось як Сам Христос змальовує цю ситуацію: "Ненавидить вас світ – то знайте: Мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо Я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ." /Ів 15:18-19/. "Сказав Я вам це, щоб ви мали в Мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ." /Ів 16: 33/. Церква, безумовно, є явищем глобального масштабу, оскільки Христос наказує Своїм апостолам: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх зберігати все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку." /Мт 28:19-20/. Отже, Церква повинна проникнути в усі куточки земної кулі або глобусу, чому ми й називаємо її Кафоличною або Вселенською, або Соборною. Звісно, вона стирає межі між національними культами /язичницькими релігіями/, бо вона стирає самі ці культи. Тому зовсім незрозумілим видається побоювання деяких християн через "загрозу Глобалізації". Цікаво, що лякають насильством з боку могутніх націй в процесі ґлобалізації саме ті політико-ідеологічні режими, які самі вже тепер всьому людству відомі через насильство над власними підданими. Засобом глобалізації Церкви може бути, зрозуміло, лише її інкультурація /від лат. іn – в-, на-, та cultus – плекання, обробка, розробка від colere – плекати, обробляти, розробляти/, тобто присутність в культурах усіх земних етносів. Як медичний термін іннервація означає присутність нервів у тому чи іншому члені людського тіла, так богословський термін інкультурація означає присутність Церкви в тому чи іншому земному народові. Хотілося б по аналогії продовжити: як іннервація робить тіло чутливим, так їнкультурація Церквою робить народ побожним... Але будьмо тверезими: народ не є єдиним організмом, адже люди не мурашки й не бджоли, кожна людина – то індивідуальність, яка має власну волю, яка робить особистий вибір, і вибір цей далеко не завжди схиляється на бік Бога. Ось як про інкультурацію говорить св. ап. Павло: "Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти." /1 Кор 9:22/. Як бачимо, апостол готовий пристосовуватись до всіх, але він свідомий того, що спасти через нього Бог благозволить лише деяких: "Багато бо покликаних, але вибраних мало." /Мт 22:14/. На жаль, у дійсності ми часто стикаємось з випадками, так би мовити, порочної інкультурації, коли замість того, щоб, пристосувавшись до культури /мови, психології, ментальности, уподобань (morale)/ того чи іншого народу, забезпечити можливість для всіх його представників, які виявлять добру волю, приєднатися до Народу Божого, церковні структури самі робляться додатком до народної традиції, знижуючись до рівня неусвідомлених народних звичаїв. В таких випадках християнська віра підміняється одним з видів марновірства – обрядовірством. Обрядовірство набагато гірше від повного невірства, як упередженість набагато гірша від незнання. Саме про такого роду перекручення релігійности говорив Христос, кажучи: "Народ цей устами Мене почитає, серце ж їхнє далеко від Мене; та вони марно почитають мене, навчаючи наук – наказів людських." /Мк 7:6-7/. Бо тоді церковність сприймається людьми з народу як така собі акциденція /від лат. accidentis – випадковість/ суспільної звичаєвости, натомість вона повинна бути атрибутом /від лат. attributum – приєднання/, себто невід'ємною властивістю духовного життя особистости. Але ніякі перекручення, свідомі чи несвідомі, ніякі зловживання, зрозуміло, не в змозі подолати справжню Церкву Христову, бо воля Його всесильна, а держава непереможна: "Тож і Я тобі заявляю, що ти – Петро /Скеля/, і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають." /Мт 16:18/.

Другою частиною наявного творіння Божого є світ, про який ми теж маємо дуже чітку настанову св. апостола: "Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в тому немає любови Отця; бо все, що у світі, – пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, – не від Отця, а від світу. А світ проминає, і його пожадливість; той же, хто чинить волю Божу, перебуває повіки." /1 Ів 2:15-17/. Як видно, під богословським терміном "світ" треба розуміти не просто реальність, яка нас оточує, а непобожність як таку, непобожний світогляд разом з його свідомими прихильниками, що стали такими з власної недоброї волі. Саме тому і просить Син Божий в Отця за Своїх учнів, християн: "Слово Твоє Я передав їм, тож зненавидів їх світ, – не від світу бо вони, так само, як і Я не від світу. Не молю, щоб Ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого." /Ів 17:14-15/. Тож світ цей цілком справедливо можна назвати злим або лихим, і християни повинні перебувати у ньому, але не бути з ним. Кого ж конкретно зараховує Церква до світу? Як відомо нам зі слів Самого Христа, чільною особою світу є сатана-диявол, про якого Господь сказав: "Тепер світові цьому суд; тепер вигнаний буде геть князь цього світу." /Ів 12:31/. Ким же керує цей "князь цього світу"? Насамперед – злими духами, себто бісами, колишніми ангелами Божими, які зрадила свого Господа, вчинили проти Нього заколот, протиставились Його святій волі. Тому у Святому Письмі сатана називається іще "князем бісівським" /Лк 11:15/. Ці біси всіляко намагаються збаламутити людей, перетягти їх на свій бік, врешті, уподібнити їх собі. На превеликий жаль, їм це досить часто вдається. Ось як описує бісівську діяльність св. Антоній Великий: "Демони не є видимими тілами; але ми буваємо для них тілами, коли душі наші приймають від них помисли темні; бо, прийнявши ці помисли, ми приймаємо самих демонів, і явними їх робимо у тілі." /1/. Коли людина стає бісівським знаряддям, вона починає страждати душею, бо віддаляється від Бога, Джерела всякого добра й утіхи, а наближається до загибелі... З гіркотою доводиться констатувати, що більшість людей знаходиться саме у такому стані, бо так говорить Сам Господь: "...просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять; але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять." /Мт 7:13-14/. Цей стан людини у богословській термінології називається, "страсним", бо людина у владі демонів страждає. Кількість видів душевного страждання такого роду різні свв. отці подають різну, але найчастіше зустрічається такий перелік страстей: череводогоджання, статева пожадливість, грошолюбство, гнівливість, зневіра, відчай, марнославство, гординя... Св. Ісак Сирин наставляє: "Світ є назвою збірною, яка обіймає собою те, що зветься страстями. Коли в сукупності хочемо назвати страсті, називаємо їх світом; а коли хочемо розрізнити їх за різницею найменувань їхніх, називаємо їх страстями." /2/ Нині ми часто зустрічаємось з якимись сором'язливими мудруваннями довкола богословського поняття "світ", що, мовляв, некоректно називати світ однозначно лихим, бо хтось може і образитись... Але нам би треба боятися не світ образити, а Бога, якщо ми щиро бажаємо бути Народом Божим. "Ми прийняли право дітьми Божими стати /Ів 1:12/, але не буваємо ними, якшо не позбудемось страстей," – пише Авва Фаласій. /3/ А позбутися страстей – означає, як ми з'ясували, перестати бути світськими. У наших братів у Христі з Заходу є прислів'я, що не варто намагатися бути більшим католиком, ніж папа Римський; отже, чи варто нам бути більшими ортодоксами, ніж Сам Господь, ніж свв. апостоли, ніж свв. отці?

По-друге, ці два вищеописаних табори – Церква й світ – є суперечними й ворогуючими, між ними повинна точитися війна до кінця. Власне, до кінця світу, бо про те, що світ переможений Христом, що вік проминає, ми маємо пряме одкровення у Св. Письмі. Царство ж Господа нашого і Спаса Ісуса Христа св. ап. Петро називає вічнім, /2 Петра 1:11/. З огляду на все, дивують висловлювання деяких сучасних провідників Церкви про те, що Христос приніс у світ мир, спокій, благоденствіє... оскільки Сам Господь має щодо цього, здається, протилежну думку: "Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов Я принести на землю, а меч." /Мт 10:34/. Та й пророки, наприклад, св. прав. Симеон, тоді вже, до започаткування Церкви, чітко уявляли собі подальшу Христову справу: "Ось Цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя, та й Тобі Самій /Марії/ меч прошиє душу, щоб відкрилися думки багатьох сердець." /Лк 2:34-35/. Тієї ж думки трималися й апостоли вже після Сходження на них Св. Духа: "Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах," – наставляє св. ап. Павло /Єф 6: 11-12/. Постає питання, якою ж повинна бути ця священна війна між Церквою й світом і за що? Звісно, війна ця є духовною, хоча Христос насправді не є таким противником застосування фізичної сили, яким намагаються його подати ідеологи секти "свідки Єгови", адже Він не забороняв Своїм послідовникам боронитися з допомогою звичайної холодної, наприклад, зброї, а, навпаки, заохочував до цього: "А тепер – хто має калитку, нехай її візьме, так само ж торбу; хто ж не має, хай продасть свою одежу й купить меч." /Лк 22:36/. Отже, апостоли, як ми знаємо на прикладі св. ап. Петра, мали при собі зброю, і Христос не забороняв їм цього. Але, безумовно, йдеться виключно про самозахист, а не про засіб ведення духовної війни зі світом темряви". Для духовної боротьби св. ап. Павло рекомендує іншу зброю: "...мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встояти. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовність, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже." /Єф 6:13-17/. Як бачимо, результатом духовної війни повинен бути мир між Богом і людиною, але "проповідувати Євангелію миру" належить шляхом боротьби. Засобом наступу християн є посланництво, місіонерство /від лат. missio – надсилання, відправлення, вирядження/, бо Христос наказав апостолам: "Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас." /Ів 20:21/. "Оце Я посилаю вас, немов овець серед вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки." /Мт 10:16/. Таким чином, з'ясувавши, якою повинна бути війна Церкви зі світом, нам залишається встановити, за що ми повинні воювати? Наша справа є Христовою, а Він каже про Себе: "Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло." /Лк 19:10/. "Коли хтось Мої слова слухає, а їх не береже, Я його не суджу, бо Я прийшов не судити світ, а спасти світ." /Ів 12:47/. На перший погляд, може здатися, що ми дійшли до парадоксу: війна зі світом повинна вестися за спасіння світу, але послухаймо св. ап. Павла, і все стане зрозумілим: "...що роблю не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю." /Рим 7:15/. "...бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу." /Рим 7:19/. "...Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я – перший." /1 Тим 1:15/. Отже, християни повинні продовжувати справу Христа: спасати світ від світу. Господь говорить: "Клянусь, як от живу Я, – слово Господа Бога, – Я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся, від своєї поведінки і жив. Відверніться, відверніться, від вашої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?" /Єзек 33:11/. Як видно, спастися можуть лише ті, хто забажає змінити свою поведінку, себто покаятись. Слов'янський богословський термін "покаяння" є літературним перекладом аналогічного грецького терміна "метанойя", що буквально означає: зміна розуму, себто зміна мислення, зміна поведінки. Отже, Таїнство Покаяння як відмова від світського мислення є необхідною умовою успішної боротьби із світом, і хто знаходить у собї сили для цього через щире бажання, той виходить з-під влади світу з Його князем і повертається під владу Господа, свого Бога, через Ісуса Христа, через Його Жертву.

Сучасні європейські інтелектуали вважають, що Захід нині є "постхристиянським" світом, якій, мовляв, "пережив" добу "християнського" світу. Але ми можемо погодитись з цими визначеннями лише, коли вони беруться у лапки, бо християнською може бути виключно Церква, а світ завжди мав іншого князя, не Христа. Отже, умовно кажучи, Європа або Старий світ Нову або Христову еру поділяє на три періоди: "дохристиянський", коли Церква Христова не була державною релігією Римської Імперії; "християнський", коли практикувалося намагання змішати владу Христа з владою кесаря; "постхристиянський", коли Церкву знову відділено від земної державности. У своєму підручнику догматичного богослов'я о. Михайло Помазанський зауважує: "Віровчительна думка святих апостолів була і залишається зразком повноти й цілости християнського світогляду: християни XX ст. не можуть досконаліше розвинути чи поглибити істини віри у порівнянні з апостолами."/4/. Слушна думка, з якою важко не погодитись, до того ж і Церква наша називається Апостольською. Тому не дивно, що саме рання, тобто докостянтинівська доба у діяльності Церкви була такою разюче плідною. Уявіть собі, що при тодішніх засобах комунікації, під тиском переслідувань та зневаги світу, спираючись переважно не на панівні верстви античного греко-римського суспільства Ойкумени, Церква залучила до свого членства на початок 4 ст. 50% міського населення на Сході Імперії та 20% на Заході. "Тертуліян /160-250?/, з деяким перебільшенням, риторично, висловлювався, що коли б християни повиходили з міст в пустиню, міста лишилися б майже порожніми," – пише доктор Я. Креховецький. /5/. Згадаймо, що цар Соломон бідкався у свій час: "На тисячу я знайшов одного чоловіка, а жінки між усіма я не знайшов ні одної,"/Проп 7: 28/ – маючи на увазі, очевидно, щирість віри народу Ізраїля. Рання Церква, коли світ був іще "дохристиянським", не мала одностроїв для священства, не мала однотипного обрядового реґламенту, уставу, величезної кількости канонів... але вона мала щастя бути чистою серцем, а тому її вірні бачили Бога очима розуму /див. Мт 5:8/. Слова: "Двері, двері! В премудрості будьмо уважні," – не були даниною традиції, вони дійсно ретельно берегли Таїнство від очей непосвячених і навіть від – оголошених, бо надзвичайно високо цінили своє покликання до спасіння від світу, до життя вічного. Хрещення переважно приймали дорослі свідомі люди, які отримували належну підготовку у чині оголошених.

Але світоправителі помітили здобутки Церкви, її авторитет, яким користувалася вона серед міського населення, як би зараз сказали: її високий рейтинг, і не пройшли мимо такого скарбу... Від тоді, очевидно, починаються часи так званого "християнського" світу, тобто період часу найвищої активності світу у намаганнях поставити Церкву собі на службу. Наслідуючи світських владоможців, в Церкву хлинув натовп. За умов сприяння опортуністично налаштованих церковників, віра неначе припинила бути Таїнством... Свт. Григорій Ниський обурювався: "Деякі", вчора чи позавчора відірвавшись від своєї звичайної праці, зненацька поставали вчителями богослов'я, інші – може бути, слуги, що не раз піддавалися покаранню батогом, які тікали від рабського служіння, – з поважністю філософствують у нас про незбагненне... Все в місті наповнене такими людьми: вулиці, ринки, кайдани, перехрестя. Це і торговці одягом, і грошові міняли, і продавці харчових припасів. Ти питаєш про одяг, а він філософствує перед тобою про рожденного і нерожденного; хочеш узнати ціну хліба, а він відповідає тобі, що Отець більший від Сина; питаєш, чи приготовлена лазня, а він говорить, що Син походить з нічого." /6/. Так Господом була попущена велика спокуса для випробування Церкви: "Ісус сказав до Своїх учнів: "Неможливо, щоб не з'явилися спокуси. Однак, горе тому, через кого вони приходять." /Лк 17:1/. Можливо, комусь здається, що середньовіччя та початок часів новітньої історії саме й були часами "християнського" світу, але, на нашу думку, щирих, свідомих християн тоді стало менше, ніж було у часи "дохристиянського" світу, у період неодержавлення Церкви. Хоча, безумовно, Церква ніколи цілковито не була підмінена "християнською ідеологією", бо її очолює Сам Господь-Бог. Взагалі, християнство не є ідеологією, воно є способом життя вірних Церкви, справою небагатьох: "Багато бо покликаних, але мало вибраних." /Мт 22:14/. Величезна кількість нещирих не лише мирян, але навіть і представників духовенства не могла не викликати проти себе реакцію з боку мислячої частини "християнського" світу. Приглянувшись пильно, можна помітити, що так звані "просвітителі" типу Дідро чи Вольтера виступали не стільки проти Церкви як такої, скільки проти лицемірства її служителів, проти їхнього втручання у зовсім не духовні сфери буття, проти середньовічного тоталітаризму "християнської" ідеології. Звісно, вони перейшли межу і нападали на святе, але загалом їхнє обурення важко назвати безпідставним...

На жаль, і тепер часи середньовічної інквізиції на Заході або "вєдомства православного ісповєданія" в Російській Імперії є предметом ностальгії для деяких церковних діячів... і це ті часи, коли палили на вогнищах за вольнодумство, як Джордано Бруно, чи за впертість, як протопопа Авакума.

"Постхристиянським" світ, мабуть, починає бути з часів секуляризації світу. Сама очевидна тавтологія, у вислові "секуляризація світу" , тобто ставання світу світським /від лат. saecularis – світський/, повинна би наштовхувати нас на ту думку, що цей процес не можна однозначно вважати небажаним для Церкви. Згодом саме "постхристиянський" світ народжує таке явище політичного дискурсу, яке називається "громадянським суспільством". Сам термін "громадянське суспільство", наскільки нам відомо, належить Г. В. Ф. Геґелю, тому доречним буде звернутися безпосередньо до нього, а він пише у своїй праці "Філософія права": "У громадянському суспільстві кожен для себе є метою, все інше для нього ніщо. Одначе без співвідношення з іншими він не може досягти своїх цілей у повному їх об'ємі: ці інші є тому засобами для мети осібного. Але осібна мета засобом співвідношення з іншими надає собі форму всезагального і задовольняє себе, задовольняючи разом з тим прагнення інших до добра. /.../ Осібність, обмежена всезагальним, є єдиним засобом, при допомозі котрого кожна осібність сприяє своєму добру." /7/. Отже, як бачимо, громадянське суспільство протистоїть ідеологізованій державі, яка силоміць примушує особу до обов'язкової для всього загалу мети, і зовсім не важливо, до якої саме мети, бо всяке поневолення знецінює навіть найкращу, найвищу, найсвятішу мету. Громадянське суспільство заперечує державну ідеологію, тому кожна особа має свою, нею обрану мету, досягнення якої, одначе, не повинно заважати досягненню іншими особами своїх цілей. Виникає риторичне питання: якщо керуватися принципами громадянського суспільства, а не гаслом "чия влада, того й релігія", то чи можна говорити про таке явище, як "православні народи", "католицькі нації", "мусульманські держави"? Православні народи — це ті, де всі поголовно практикують східний зразок ортодоксального християнства? Якщо так, то ми повинні б мати справу з Царством Божим на землі. Невже воно непомітно для всіх заіснувало в Білорусі, в Росії, у нас, грішних...? А якщо ні, то навіщо нам вживати такі означення, що нас до цього примушує?

Замість того, щоб ділити світ на окремі народи, які начебто протистоять один одному за ознакою своєї "традиційної релігійности", треба б розділити його на дві дійсно суперечні частини: вільний світ, де Церква відділена від держвлади і тому має можливість дійово займатись справою спасіння людських душ, тобто Христовою справою, ведучи відкриту війну з засадничими принципами та порочною практикою світського, себто безбожного світогляду; та світ поневолений тоталітарними, тиранічними, деспотичними ідєологізованими режимами, де Церква або поставлена поза законом, або її намагаються перебудувати у другорядний ідеологічний державний інститут. У поневоленій частині світу дійсна Церква Христова може бути лише катакомбною, а легалізована псевдоцерковна структура є переважно імітацією побожности, себто фарисейством, служителі якої, за рідкісним винятком, залюбки торгують у храмі...

Ми зараз переживаємо в Україні період становлення Української Автокефальної Православної Церкви, що, як усякий процес піднімання від проклятої Богом /Бт 3:17/ землі, є важким і болісним. Теперішня наша держвлада, принаймні декларуючи прагнення влаштувати для українського народу умови громадянського суспільства, поки що не відмовляється від проголошеного раніше європейського вибору, що зобов'язує її відмовитись від ідеї побудови державної церковної структури. Свобода сумління – це одна з головних засад громадянського суспільства, "постхристиянського" світу. Але тільки від самих християн залежить, чи знайдемо ми в собі сили, щоб з Божою допомогою відстояти свою свободу, чи будемо шукати опікунів, які б протегували нам, будували б для нас, керувала б нами...

Останнім часом все частіше чуються з боку ортодоксальних християн нарікання на експансію різноманітних сект, що множаться на території всієї України, але залишається незрозумілим, чого ми, власне, прагнемо досягти цими наріканнями? Невже знову нам захотілося державної протекції? На нашу думку, сектанти повели успішний наступ на умоглядних полях битв глобальної духовної війни саме через невірну, слабку позицію церковної влади, яка не прагне воювати з безбожністю та перекрученнями правди Божої, а відступає, щоб сховатися за плечима чиновника, прикритися традицією. Відтак церковні люди виявляють себе в очах народу як затяті конформісти. Народ завжди звик нарікати на державну владу, а тим паче у часи соцїяльно-полїтичних змін, а тут православні всіляко намагаються наблизитись до земних владоможців, присусідитись до них на різкого роду трибунах, виявляючи готовність ревно прислужуватись взамін за суттєве матер'яльне й адміністративне покровительство... і впливові люди віку цього й світу цього не скупляться, адже далеко не до всіх християнських юрисдикцій наші господарчі й політичні еліти ставляться неприязно. Чи може подобатись сучасній українській людині, яка прагне стати до того ж європейською, такий симбіоз традиційної релігійности з олігархічною елітарністю? Ось і йде сучасна українська особистість до сектантів, яких підтримують хоча б брати по вірі, а не відверті накопичувачі прихильного до себе електорату. Спостерігаючи за співробітництвом пострадянської влади у центрі й на місцях з "канонічною церквою", важко уникнути висновку про те, що доба "християнського" світу в Україні ще триває, можливо, в якихось регіонах навіть і УАПЦ плекають тамтешні владоможцї як свою, але загалом нам з цим щастить: "Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради." /Мт 5:11/. Ми з ентузіязмом підтримуємо політичного лідера, який всіляко демонструє свою непричетність до нас; любимо й підносимо духовний провід, який ось уже тринадцять років у найновішій українській історії ховає, фігурально кажучи, руки за спину, щоб ми, бува, не вхопили якої для поцілунку за благословення. Але терпіти зневагу й неприязне ставлення легше, аніж запроданість провідників і конформізм всієї братії. Справжнє горе тоді, коли людина, тікаючи від згубного світу, спасаючись від його підступних принад, приходить у Церкву... і знаходить її ледве не більш світською установою, ніж сам світ.

Ми у теперішній час, коли "постхристиянський" світ дуже нагадує "дохристиянський" своєю байдужістю до Церкви /принаймні, на Заході/, маємо реальну можливість відбудувати церковність, що буде максимально нагадувати ранню Церкву, яка не буде плекати якусь "народну релігійність" комуністичних часів, коли бабусі хрестили онуків, щоб можна було до бабки-шептухи водити на сеанси поганських заклинань, а дійсно навчатиме своїх вірних засадам християнської віри, вселятиме в них надію на життя вічне у Царстві Божому, спонукатиме до любови не крадучись, не ховаючись, але й ні перед ким не запобігаючи, з гідністю вільних людей. Лише тоді, на нашу думку, і для нас, сучасних православних українців, справдяться слова Христа: "А слово моє зберігали – зберігатимуть і ваше." /Ів 15:20/.

м.Полтава. 11 березня 2002 р.Б.

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

1. Добротолюбие. Том первый. Русский Духовный Центр. Москва. 1993. с.32

2. Там же. Том четвертый. с.650

3. Там же. Том шестой. с.323

4. Протопросвитер Михаил Помазанский. Православное Догматическое Богословие. “Благовест”. Новосибирск. Рига. 1993. c.15

5. Яків Креховецький. “Богослов’я та духовність ікони”. Львів. “Свічадо”. 2000. с.21

6. Иеромонах Иларион /Алфеев/. “Жизнь и учение св. Григория Богослова”. Москва. 1998. с.232-233

7. Георг Вильгельм Фридрих Гегель. “Философия права”. “Мысль”. Москва. 1990. с.228

На початок сторінки

До циклу проповідей