Свято-Юріївська парафія Української Автокефальної Православної Церкви з Полтави вітає Вас!

ПРАВОСЛАВНІ

Слава Ісусу Христу! — Навіки слава!

Наш сайт не є офіційним, ми висловлюємо наш, до якоїсь міри суб'єктивний, погляд на деякі речі, оскільки ми намагаємось не зв'язувати себе якоюсь політичною заангажованістю, не залежимо також від матер'яльної підтримки "князів світу цього".

Ми не ставимо нашу церкву — УАПЦ — вище за будь-яку іншу помісну православну церкву. Як і всюди, у нас є і добрі, й погані владики, священики, миряни. Але зараз ситуація в Україні така, що шукачі грошей, шанування, влади й слави людської подалися до інших православних юрисдикцій, ближчих до влади й олігархів. Тому, хоча нам і важко вистояти без матер'яльної підтримки, можна втішитись тим, що не треба відмивати брудних грошей або сприяти бридкій справі чергової реставрації східної деспотії, яка носить ім'я: Російська імперія. Зрештою, треба вже змиритеся з тим, що все українське в нашій Україні знаходиться в принизливому стані: бути послідовним українцем не зручно, не вигідно, навіть небезпечно. Але натомість ми, знаходячись віддалік від марнотних справ світу цього, маємо поки що щасливу можливість зосередитись на духовній місії, на душпастирській праці.

Напередодні Великодня один досить шанований і відвертий священик РПЦ, виступаючи по російському телебаченню, класифікував священиків на прикладі перебігу Таїнства Покаяння, як це практикуються у цій юрисдикції:

1. Звичайний священик – той, що відмовляє у приватній сповіді, кажучи, що цілком достатньо загальної.

2. Гарний священик – той, що погоджується приймати індивідуальні сповіді.

3. Дуже гарний священик – той, що може дещо запитати під час перебігу індивідуальної сповіді.

4. І лише виключно прекрасний священик (дослівно було названо навіть – “геніяльний”) проводить з вірними під час сповіді індивідуальні духовні бесіди…

Але як людина зможе повноцінно практикувати Православ'я під проводом не "виключно прекрасних" священиків? Отже, не варто бути членом тієї православної парафії, яка найближча до Вашої оселі, тільки через проблему відстані, адже, хіба може бути повноцінним Таїнство Покаяння, якщо сповідь носить формальний характер, коли духовний отець байдужий до проблем та сумнівів свого духовного чада? І нехай не буде перешкодою для Вас юрисдикція парафії: Хрестова Церква єдина, а розділи є лише виявом нашої недосконалости в любові. Кожний православний народ має свою національну церкву, і в цьому немає ніякого злочину, ніякого "розколу", але головним все ж таки для Вас нехай буде не приналежність до тієї чи іншої юрисдикції, а духовна атмосфера щирости, доброзичливости, братньої любови в духовній громаді. Там, де при вході у храм видають хустки й спідниці, на нашу думку, бракує чогось дуже важливого...

Ще однією важливою перешкодою на шляху духовного поступу ми вважаємо вперте використання мертвої мови у спілкуванні з Отцем Небесним, Сином Божим і Духом Святим. Мотивація РПЦ у цьому питанні є цілком зрозумілою: доки богослужбова мова є "загальнослов'янською", доти й юрисдикція, що її використовує, може претендувати на загальнослов'янській статус теж. Ці незграбні потуги вчепитися у якийсь примарний слов'янський расизм є, безумовно, самі по собі вже ганебним явищем, але наскільки гіршим є те, що людина, беручи участь у таких богослужіннях, фактично знижує себе до рівня безсловесних творінь, відмовляється від чіткого усвідомлення того, у чому бере участь! Колись свв. Кирило й Мефодій наблизили Божу правду до середньовічних слов'ян, адже вони не вважали, що треба оволодіти чужою, незрозумілою мовою для кращого розуміння Божого Слова, бо вони не тримали своїх ближніх за недолюдків, яким належить молитися "мовою філософів", мовою Отців Церкви, а свою дикунську й брутальну говірку відкинути... Але то були дійсно святі люди, які виконували наказ Христа йти до всіх народів, а не агенти Візантійської імперії; то були просвітителі, а не ідеологи грецької експансії на північ... Св. ап. Павло сказав: "Для всіх я став усім, щоб конче деяких придбати. Усе я роблю заради Євангелії, щоб став я співучасником її ", /1 Кор 9: 22-23/ — бо йому й на думку не прийшло б ставити штучних перешкод на шляху осягнення Божої істини, адже цей шлях і без того досить важкий. І ось виявляється, що, на думку деяких з числа лжебратії, для українців Апостол не повинен ставати українцем, а залишатися іншомовним.

Як можна назвати наступниками св. апостолів тих людей, які головною ознакою "неканонічности" називають звучання української мови у храмах Божих на території таки ж України? Християнам наш Господь заповідає: "Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа", /Мт 28: 19/ — навчіть, а не асимілюйте. А вчити людей, як відомо, найкраще їхньою мовою, за допомогою ж мало зрозумілої мови можна тільки напустити туману, скаламутити воду, заморочити голови... і розтівати боротьбу, але не "проти піднебесних духів злоби" /Еф 6: 12/, а проти телебачення, проти цифри "6", проти ідентифікаційних кодів, проти візитів Папи Римського, проти "всесвітньої антиросійської змови", проти Вселенського Патріярха - "масона", проти українського націоналізму і такого іншого. Ми відновлюємо автокефальність нашої помісної церкви саме тому, що не бажаємо брати участь у такого роду боротьбі, а те, що поки що цей процес не завершився, не дає підстав РПЦ називати нас "неканонічєскімі", бо й сама Московська Патріярхія у свій час довго чекала на визнання своєї автокефалії. Ось як чесно оповідає про це прот. Владислав ЦИПІН у своїй книзі "Церковное право" /Москва, изд. МФТИ, 1996/: " Преемник Исидора митрополит Иона поставлен был в 1448 г. Собором русских епископов без утверждения Патриарха. С тех пор, даже после падения унии на греческом Востоке, русские митрополиты посвящались самостоятельно собором русских епископов и для поставлення в Константинополь больше не ездили" /стр. 229-230/. А в іншому місці він констатує: "Константинопольский Патриархат предоставил автокефалию Болгарской Церкви /в 932, 1234 и 1946 гг./, Сербской Церкви /в 1218 и 1879 гг./, Русской Церкви /в 1589 г./, Элладской Церкви /в 1850 г./, Румынской Церкви /в 1895 г./ и Албанской Церкви /в 1938 г./" /стр. 204-205/. Виникає запитання: а який же статус мала РПЦ від 1448 р. до 1589 р., коли вона отримала таки свою автокефалію? Чи були "действительными" Таїнства, що здійснювались у Московській митрополії протягом 141 року? Втім, нехай кожного з нас судить його совість, але період становлення тієї чи іншої помісної церкві не робить її священство "самосвятами", а ввесь загал "неканонічним", і у цьому ми твердо переконані, бо через це довелося пройти всім автокефальним церквам, шкода тільки, що труднощі братів по вірі у деяких викликають не співчуття, не бажання допомогти, а зловтіху. Яка вже тут любов? Де вже тут говорити про братерство?

Якщо Ви бажаєте докладніше ознайомитись з процесом становлення нашої церкви, дивіться рубрику cтислі історичні відомості про УАПЦ. Там же Ви зможете отримати інформацію про стан сучасних стосунків УАПЦ з Вселенською патріярхією за допомогою посередництва Блаженнішого митрополита Костянтина, предстоятеля УАПЦ в діяспорі і УПЦ в США.