Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ЧЕТВЕРТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ /25 зачало/

Перелік проповідей

"Коли Ісус увійшов у Капернаум, приступив до Нього сотник, благаючи Його словами: "Господи, слуга мій лежить дома розслаблений і мучиться тяжко." Ісус каже до нього: "Я прийду й оздоровлю його." Тоді сотник у відповідь мовив: "Господи, я недостойний, щоб Ти увійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає. Бо і я теж підвладний чоловік, маю вояків під собою, і кажу цьому: Іди, - і йде, а тому: Ходи, - і приходить; і слузі моєму: Зроби це, - і він робить." Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що за Ним ішли: "Істинно кажу вам: Ні в кого в Ізраїлі Я не знайшов такої віри. Кажу вам, що багато прийде зі сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім, а сини царства будуть викинуті геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів." І сказав Ісус сотникові: "Йди, хай тобі станеться за твоєю вірою!" І видужав слуга тієї ж години."

/Мт 8:5-13/

Ми пам'ятаємо і часто повторюємо слова. Христа про те, що увесь Закон Божий і сутність того, про що говорили святі пророки, полягає у двох засадничих заповідях: любови до Бога й любови до ближніх. /Мт 22:37-40/. Але саме поняття любови здебільшого не має чіткого окреслення у нашій свідомості, а тому майже кожна людина вигадує особисте уявлення про любов. Натомість, любов'ю треба вважати добровільну єдність об'єкта і суб'єкта цього почуття, а взаємною любов'ю - такий стан речей, коли обидва боки одночасно є і об'єктом, і суб'єктом. Але дефініціями, звісно, не вичерпується глибина понять, тому нас цікавлять насамперед настанови Божі щодо виявів любови. А вияви ці мають чималу якісну амплітуду. З одного боку св. ап. Павло пише: "Любов - довготерпелива, любов - лагідна, вона не зазадрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все терпить." /1 Кор 13:4-7/. А з іншого:"... кого Господь любить, того карає, і б'є кожного сина, якого приймає." /Євр 12:6/. Або св. Ісак Сирин цікаво висловлюється: "Недоречна будь-чия думка, що грішники у геєні позбавляються любови Божої... Але любов силою своєю діє подвійно: вона катує грішників... і звеселяє собою тих, котрі виконали свій обов'язок." /1/ Зрозуміло, що нам, якщо ми прагнемо уникнути вічного покарання, тобто вкинення "у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів", отже, якщо ми не збожеволіли й віримо словам Ісуса, належить шукати не стільки любови Божої як такої, бо ми її не позбудемось в усякому разі, а радше того, щоб подобатись Богові й зі свого боку любити Його. "Не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! - ввійде у Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця Мого, що на небі,"/Мт 7:21/ - попереджає Христос. Отже, наша любов до Господа починається з покори Йому, себто - зі смирення: "Початок мудрости - острах Господній,"/Прип 9:10/ - повчає мудрий цар Соломон. У сьогоднішньому євангельському епізоді нам треба звернути увагу на те, з якою обережністю, навіть запобіганням римський офіцер звертається до Господа, як він сам себе принижує, кажучи: "Я недостойний," - чим виявляє свою повагу й любов до Бога та чим саме й подобається Ісусові. "Отже, ось у чому полягає спасительний смуток перед Богом: звинувачувати себе самих, а не когось іншого у тому, що ми самі гріховно вчинили, і тужити про це і - через сповідь наших гріхів та велику журбу за них - змилостивляти Бога," - розважає на цю тему св. Григорій Палама. /2/

Комусь може здаватися, що нас, сучасних християн, мало стосується те, як розрізняв Христос тодішніх поган-римлян і ортодоксів-юдеїв, кажучи: "Ні в кого в Ізраїлі Я не знайшов такої віри,"/Мт 8:10/ - але це зовсім не так.. У ті часи Народом Божим був іще тілесний або Старозавітний Ізраїль, себто юдеї, а у наші, Новозавітні часи Народом Божим став духовний Ізраїль - Церква Христова. І, треба визнати, що ми, християни, як колись юдеї, вважаємо, буцімто сама вже ця обставина надає нам якісь виняткові переваги у порівнянні з іншими людьми, з нехристиянами. Такі уявлення спричиняють до хвороби духовної гордости, до зухвалости й зверхности у стосунках з пересічними людьми світу і до своєрідної фамільярности у стосунках з Господом, одним словом, - до фарисейства. "Усі гріхи мерзотні перед Богом, але з усіх найбільш мерзотний - гордість серця," - пише св. Антоній Великий. /3/ А св. Іван Касіян пояснює, що гордість: "Це найлютіший і найневгамовніший звір, який нападає особливо на досконалих і, люто шматуючи, ковтає їх, коли вони вже досягають майже самої вершини доброчинства." /4/ Христос заповідає нам: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий." /Мт 5:48/. Але ніякі наші досягнення на шляху до досконалости не повинні збурювати в нас марнославство й гордість, бо краще не мати ніяких досягнень і взагалі не бути християнином, аніж пишатися собою, своєю вибраністю і через це ганебно загинути.

Шкода, що теперішній адміністративний поділ Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви спричиняє і до духовного поділу християн всупереч заповіді Христа. Якщо ж постає духовний поділ, обов'язково виникають суперечки про те, хто праведніший, досконаліший, хто краще зберіг чисту віру Апостольської доби. Такого роду суперечки ведуть до самовихваляння, до того, що одні тільки себе вважають уповні дійсною Церквою, оскільки їх очолює "легітимний спадкоємець катедри св. ап. Петра"; а інші запевняють, що лише вони є справжніми ортодоксами, а всі інші якоюсь мірою "впали в єресь"; знаходяться й такі, що оголошують себе вже не лише ортодоксами, тобто православними, а ще й канонічними ортодоксами... Залишається тільки прямо заявити: "Боже, дякую Тобі, що не такий, як інші люди..."/Лк 18:11/ - і Божа кара тоді вже точно буде гарантована, "бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений". /Лк 18:14/.

Поки ж не пізно ще, нам усім варто згадати, що саме страсті, з яких першою і найлютішою є гордість, розслабляють наші душі, наші конфесії та юрисдикції, наші народи, паралізуючи їх духовно, душевно й фізично, а тому залишок нашого земного існування розумніше було б присвятити не каїнській впертості та самовиправдовуванню, а щирому покаянню, тобто зміні розуму /гр. metanoia/. "Розслабленою є душа кожного, - повчає св. Григорій Палама, - і, коли, навернувшись, вона візьметься за розум, тоді буває піднесеною до Господа оцими чотирма: презирством до себе, сповіддю гріхів, обіцянням утримуватись від зла і молитвою до Бога." /5/ Оскільки, продовжує він: "Благодать і сила хрещення, по милості Того, Хто дарує, перебуває в нас, хоча ми й грішимо після хрещення, але здоров'я й чистота душі не зберігається." /6/ Отже, здоров'я й чистота наших душ залежать від нас, від нашої покори Богові, через яку, головним чином, виявляється і наша любов до Нього, "тому що нами, що створені Богом такими, які володіють собою, і прийняли самодержавну владу над страстями, тобто внутрішнє керівне начало душі, зовсім ніхто не володіє і не може силувати нас," - підсумовує святитель. /7/ - "Отже, оскільки і наше майже все життя минає у гріхах, належить нам, брати, шукати цієї спасительної печалі та провадити усім життя у покаянні." /8/

м.Полтава. 21 липня 2002 року Божого.

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ Иеромонах Иларион /Алфеев/. "Мир Исаака Сирина." "Грааль". Москва. 1998. с. 8

/2/ Беседы /Омилии/ святителя Григория Паламы. Ч.2. "Паломник". Москва. 1993. с. 43

/3/ Духовна спадщина святих Отців. Том 1. Св. Антонїй Великий /231-356/. "Місіонер". Львів. 1997. с.78

/4/ Добротолюбие. Том 3. "Русский Духовный Центр". Москва. 1993. с.80

/5/ Беседы Омилии/ свт.Григория Паламы. Ч.2. "Паломник". Москва. 1993. с. 40

/6/ Там же. С. 42

/7/ Там же. С. 43

/8/ Там же. С. 44

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей