Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ П'ЯТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ (28 зачало)

Перелік проповідей

"Коли ж Він прибув на той бік, у край гадаринський, зустріли Його два біснуваті, що вийшли з гробниць, але такі люті, що ніхто не міг перейти тією дорогою. І почали кричати: "Що нам і Тобі, Сину Божий? Прийшов Ти сюди, щоб нас мучити перед часом?" Оподаль же від них паслося велике стадо свиней. Біси попросили Його: "Як Ти нас виганяєш, пошли нас в оте стадо свиней." "Ідіть!" - сказав їм. І вийшли з них, і ввійшли у свиней. Тоді то все стадо кинулося з кручі в море й утопилося в хвилях. А пастухи повтікали й, прибігши в місто, все розповіли, а й про біснуватих. Тоді все місто вийшло Ісусові на зустріч і, побачивши Його, попросили, щоб відійшов з їхніх околиць.
Сівши у човен, Він переплив назад і прибув у Своє місто."

/Мт 8:28-34, 9:1/

Це євангельське читання відкриває нам численні аспекти істини щодо існування злих духів, їхніх стосунків з Богом та людиною. Сучасне українське пострадянське суспільство у переважній більшості складається з осіб, які або взагалі не вірять в існування духів, - як добрих /ангелів/, так і злих /бісів/, - або з тих, які страждають на марновірство. Це, до речі, повною мірою стосується і нас, церковних людей, бо й ми масово грішимо на так зване двовірство, себто маємо не лише страх Божий, але й перед містичним злом.

Перша категорія наших співвітчизників зараховує себе до матеріялістів, що, як відомо, не вірять в існування того, що не можна помацати руками чи побачити очима, чи відчути носом або почути вухом... Втім, якби вони щось таке й побачили, почули або відчули, то все одно пояснювали б це як ілюзію чи галюцинацію. Саме про таких казав Авраам, відповідаючи грішнику, що мучився у пеклі: "Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять." /Лк 16:31/. Такі люди пояснюють світове зло зіткненням суперечних інтересів, антагоністичною боротьбою між статями, класами, націями, расами, культурами, релігіями... Взагалі послідовні матеріялісти вважають, що зло є природним явищем, умовою успішної боротьби за виживання й процвітання на землі. Тому деякі з них переконані у тому, що людство як єдиний свідомий "витвір природи" може, якщо дуже захоче й сконсолідується, подолати цю саму "матір-природу" і з допомогою колективного розуму влаштувати справедливий суспільний устрій, де не буде місця для зла. Вони пояснюють, що до цих пір не вдається збудувати ідеальну спільноту лише тому, що світом підступно заволоділи недобрі, хитрі й негідні сильні, які заходилися нещадно експлуатувати хороших слабких, а тому оті сильні не бажають ніяких змін і хочуть законсервувати несправедливий суспільний устрій. Слабші ж - навпаки мають велике бажання все змінити, щоб запанувала нарешті правда. Але спостерігається дивний парадокс: коли вчорашні слабші стають переможцями, то самі починають гнітити вже сьогоднішніх слабших, і все залишається по-старому. Одним словом, замкнене порочне коло, вважають песимістично налаштовані матеріялісти. Оптимісти ж продовжують завзято розробляти все нові й нові плани ідеального земного устрою для всього людства або лише для свого народу чи своєї раси. До таких будівничих "земного раю" треба зарахувати не лише традиціоналістів, комуністів з фашистами, але й прибічників теократії, тобто всіх діячів та організаторів з тоталітарним мисленням, котрі вважають, що волюнтаристичним шляхом цілком можливо досягти жаданого результату, або навіть допустимо поставити на службу справі розбудови ідеального суспільства релігію, оголосивши свою ідеологію і політику не більше й не менше, як Божою владою.

До другої ж категорії належить та частина нашого народу, представники якої хоча й відчувають інтуїтивно, що існує, окрім видимого, ще й невидимий світ, але поділяє його на дві рівні частини. Рівні не у значенні кількости, а якости, тобто рівносильні й, значить, поки що рівнозначні. На таких уявленнях базувалися деякі з давніх поганських вірувань, наприклад, зороастризм, та деякі секти вже й християнських часів, наприклад, маніхейство. Люди з такими уявленнями переконані, що зараз відбувається і все більше розпалюється духовна боротьба добра зі злом, а полем цієї битви, як писав Достоєвський, є серце людини, себто наш внутрішній світ, наші душі. Але, якщо тверезо оцінити наслідки такої гіпотетичної війни, то треба було б зізнатися, що зло сильніше від добра, бо немає в усьому світі такої держави, такої інституції чи спільноти, де не панувала б, при ретельному розгляді, нещирість і несправедливість. Тому марновірній людині не залишається нічого іншого, як тільки перейматися особистим захистом від злого впливу бісів і тих людей, які завели дружбу з бісами. Двовірні ж люди погоджуються з тим, що все ж таки існує Добрий, Людинолюбний Бог, Котрий через Своїх пророків, себто речників та служителів обіцяє ось-ось покласти всякому неподобству край і навести лад, тобто встановити тотальне Царство Боже. Але поки ще отой "кінець світу" не прийшов, вони вважають за доцільне не сваритися і з "правителями цього світу темряви", "духами злоби в піднебесних просторах" /Еф 6:12/, а тому поруч із церковністю міцно тримаються також і всіляких забобонів.

Таким чином ми розглянули невірні позиції, на жаль, більшости наших сучасників, але це не повинно бути для нас якоюсь несподіванкою, адже Сам Христос попереджає: "Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять." /Мт 7:13-14/. Та нас повинна цікавити саме ота "вузька дорога", тобто якою ж належить бути позиції дійсного, вірно навченого, ортодоксального або православного християнина?

По-перше, ми маємо одкровення про те, що біси не завжди були злими духами, бо створені вони Добрим Богом як добрі ангели, але через зловживання Божим даром свободи стали на шлях сваволі, тобто злочину, наслідуючи свого ватажка - сатану. За таку поведінку біси разом із своїм князем були скинуті з неба побожними ангелами, які перемогли нечестивців під проводом святого архангела Михайла. Так злі духи опинилися у піднебесному просторі, себто на землі, поруч з людьми. Нам відомо й те, що сатана-диявол під виглядом стародавнього змія вдало спокусив перших людей, хитрістю підкоривши їх своїй волі, через що людство позбулося стану первісного блаженства єдности з Творцем і тому було вигнане Господом з раю, тобто було позбавлене тих умов, які приготував йому Бог ще перед створенням. Отже, ідеальні умови й справедливе суспільство можливі лише в раю, а поза раєм - "проклята земля" /Бт 3:17/, яка родить "терня й будяки" /Бт 3:18/ у прямому й переносному сенсі, а тому Існувати на ній важко, "в поті лиця" /Бт 3:19/. І ніякі соціяльні прожекти тут не зарадять. Але Бог не змінив Свого ставлення до людини, не позбавив нас остаточно можливости повернутися, під Його владу й опіку - у Царство Боже, чого не можемо сказати про бісів, бо вже "вогонь вічний приготований дияволові й ангелам його" /Мт 25:41/. Така ж доля може спіткати й тих з нас, людей, які віддадуть себе у владу злих духів і не захочуть чи не встигнуть покаятись, тобто змінитись до відходу з цього світу, на таких чекає "пекло, де черв'як їхній не вмирає і вогонь не вгасає" /Мк 9:48/. Для того ж, щоб спастися від такої невтішної долі, нам треба всією душею полюбити Христа, прийняти з вдячністю Його Святу Жертву і через це відновити єдність з Богом, бо Син Божий обіцяє: "Я - двері. Хто ввійде крізь Мене - спасеться." /Ів 10:9/.

По-друге, ми повинні бути цілком упевненими в тому, що весь час повторюємо у церковній молитві до Бога, а саме: у тому, що лише Йому належить уся сила й влада, а відтак, виключно Йому може належати вся слава, честь і поклоніння, бо Він єдиний Всемогутній Вседержитель /гр. Пантократор/. Та ж сила й влада, яку в обмеженій кількості мають різні створіння, дана їм Господом з певною метою, і Він може їх позбавити цієї сили за Своєю волею у будь-яку мить.

Отже, ми читаємо у Матвія, що були собі двоє біснуватих у "краї гадаринському". "Демони не є видимими тілами, - пояснює св. Антон Великий, - але ми стаємо для них тілами, коли наші душі приймають від них темні думки; бо, прийнявши ці думки, ми приймаємо самих демонів і робимо їх присутніми в тілі." /1/ Тому не дивно, що самі біси говорять вустами біснуватих: "Прийшов Ти сюди, щоб нас мучити перед часом?" Як бачимо, вони добре знають, що засуджені на муки, але ще не прийшов час Страшного Суду та виконання вироку. Також стає зрозумілим, що біси цілком свідомі того, що Христос - Господь усього творіння, включно з ними, а тому Він чинить, як вважає за потрібне й коли вважає за потрібне. Отже, біси відразу коряться Ісусові і не намагаються навіть з Ним якимось чином боротися, як і пише св. ап. Яків: "І біси вірують, та тримтять." /Як 2:19/. Зрозуміло, що війна може точитися лише між творіннями, тобто між людиною й бісами, адже Всемогутній Господь перемагає будь-кого одним порухом Своєї святої волі. Людям же можливо позбутись бісівських нападів лише шляхом звернення по допомогу до Господа, тобто "молитвою" /Мт 17:21/, а для цього треба постійно перебувати у стані духовної мобілізації, чутливости, не шукати розслаблення чи забуття, що і є, власне, станом, який Христос називає "постом" /Мт 17:21/. Тому, отже, Господь попускає лиходійство бісів, щоб нас, людей, до Себе привернути, щоб ми, бува, не зміцнилися в облудній думці, що зможемо обійтись без Нього, бо той, з ким таке стається, прирікає себе на смерть і вічне покарання. Позбутися ж бісівського впливу нам вкрай необхідно, адже біси обов'язково гублять того, у кого вселяються. Натомість, тепер часто можна почути від політиків, - як світських, так і церковних, - що вони, мовляв, готові співпрацювати навіть з чортом, якби тільки для добра чогось там. Не зрозуміло, яке може бути добро від співробітництва зі злом? "Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?" - Риторично запитує нас Господь, щоб ми оговтались, поки ще не пізно.

І ще: страшною бідою нашого народу є масове відступництво від Церкви /AПОСТАСІА/. Наслідуючи традицію, українці майже стовідсоткове охрещують своїх дітей ще немовлятами, але охрещення без подальшого активного свідомого церковного життя не лише не можна визнати корисним, але навіть і нейтральним, бо охрещена і непрактикуюча християнство людина є відступником, тобто якоюсь мірою зрадником Христа. Перед тим, як здійсняти саме Таїнство Хрещення, священик виголошує молитви на вигнання з людини злого духа, та якщо замість нього в душі не оселяється віра в Бога, яка. є даром Святого Духа, але утримується доброю волею самої людини, то краще було б такій людині і не хреститися. "Коли дух нечистий вийде з чоловіка, - попереджає Ісус, - то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: Повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім, заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше. Так буде й з цим лукавим поріддям." /Мт 12:43-45/. У часи раннього християнства Таїнство Хрещення уділялось майже виключно дорослим свідомим людям, які перед тим довго доводили свою готовність бути християн у чині оголошених, коли ж християнство під впливом світу стало радше народною традицією в очах більшости деяких націй, хрестити заходилися всіх без розбору. В період середньовіччя, коли Європа завзято поралася довкола утопічної ідеї теократії, масові хрещення ще можна було б виправдати тим, що вся система навчання так чи інакше була пов'язана з релігією. Хоча навчати бажано все ж таки перед хрещенням, а не після нього, бо не байдуже, яким буде результат отого навчання. В сучасному ж, а тим паче в радянському суспільстві немає ніяких підстав сподіватися на те, що охрещена людина грунтовно навчатиметься вірі. Зрозуміло, що й практикувати вона не буде, не навчившись. Ми зараз не говоримо про винятки, а про правило. Отже, сумлінний священик наважиться зараз охрещувати лише ту людину, яку або він сам підготував і яка довела на практиці твердість свого бажання бути християнином, або ж, якщо це дитина, він мас підстави сподіватись на те, що хрещені батьки докладуть у майбутньому чималих зусиль задля того, щоб дитина отримала повноцінне духовне навчання і можливість безперешкодно практикувати православну віру.

Та не раз трапляється так, що після розповіді людині про ті вимоги, які ставить перед нею віра у Христа, а особливо, коли їй пропонується довести твердість свого наміру бути з Христом, вона, злякавшись такої "важкої ноші", відходить, подібно до тих гадаринських міщан, про яких згадує св. ап. Матвій.

Але, як же невимовно гірко буде нам у той вирішальний час Суду, коли Він - не дай, Боже, - відречеться від нас "перед ангелами Божими" /Лк 12:9/ і, сівши у човен, відпливе у Своє місто, у Небесний Єрусалим, а ми залишимось викинутими "геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів" /Мт 8:12/, на звалищі, серед непотребу, у товаристві огидних бісів і без будь-якої надії на краще майбутнє.

м.Полтава. 28 липня 2002 року Божого.

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ Духовна спадщина святих Отців. Том 1. Св.Антоній Великий /251-356/. "Місіонер". Львів. 1997. с.47.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей