Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДЕСЯТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ /72 зачало/

Перелік проповідей

"Коли ж прийшли до народу, тоді приступив до Нього один Чоловік і, припавши Йому до ніг, каже: "Господи, змилуйся над моїм сином, бо він причинний і тяжко недужає: часто кидається в огонь, часто у воду. Я був привів його до Твоїх учнів, та вони не могли його зцілити." "Роде невірний та розбещений, - відповів Ісус, - доки Мені з вами бути? Приведіть Мені його сюди!" Ісус погрозив йому, і біс вийшов з хлопця; тож видужав юнак тієї ж миті. Тоді підійшли учні до Ісуса на самоті й спитали: "Чому ми не могли його вигнати?" Ісус сказав їм: "Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: перенесися звідси туди - і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого. А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом."
Як вони зібралися в Галилеї, Ісус мовив до них: "Син Чоловічий має бути виданий у руки людям, і вони Його уб'ють, але третього дня Він воскресне." І вони тяжко зажурились."

/Мт 17:14-23/

У цьому євангельському епізоді ми бачимо Христа як правдиву людину. Він зовсім не приховує Свого роздратування духовним станом людства, включно зі Своїми учнями-апостолами. Зауважимо однак, що не може бути ніякого сумніву в тому, що Христос цілковито безстрасний, адже страсті тоді заволодівають людиною, коли вона чогось надзвичайно бажає, але не має; або має, як їй здається, у недостатній кількості чи якості. Ісус же, як Бог, володіє всім, що існує, бо Він Творець усього, і немає нічого такого, що було б для Нього недоступним. Але, як бачимо, Він зовсім по-людському сердиться і відверто виявляє Свої людські емоції. Також Він і плакав від розчулення, і частенько досить саркастично висловлювався з приводу численних випадків неподобства, що трапляються у людському суспільстві. Отже, з усього цього напрошується висновок про те, що емоційність і жвавість у спілкуванні не можна вважати проявом страстности, на чому наполягають деякі діячі від релігії, особливо з лав ревних поборників "благочестія". "Паламарське" читання та гунявий спів духовенства під час богослужбових відправ швидше свідчить про байдужість і формалізм, на жаль, більшости професійних "служителів культу", аніж про високий рівень їхнього очищення від страстей. Серед фахових читців навіть точаться хвалькуваті розмови про те, хто швидше "вичитає", наприклад, шестипсалміє на ранішній. Акторство, безумовно, недопустиме у церковній молитві, але й повна відсутність будь-яких ознак співпереживання стражданням і радощам Господа, Богородиці, ангелів, святих з боку священнослужителів і причету аж ніяк не може бути ознакою духовности.

Але повернімось до того, що, власне, так роздратувало Христа. Св. ап. Павло пише у листі до коринтян: "Тепер же зостаються: віра, надія, любов - цих троє; але найбільше з них - любов." /1 Кор 13:13/ Ісусові дуже не подобалось, що Його учні не мали достатньої віри. Їхня віру була настільки незначною , що Господь називає їх "родом невірним та розбещеним." І ця біда у теперішні часи не тільки не стала менш актуальною для учнів Христа, себто християн, але й істотно збільшилась. А втім, саме наша віра і тільки віра може бути запорукою нашого спасіння, адже Сам Господь каже: "Хто увірує і охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде засуджений." /Мк 16:16/. Ми, православні, часто гордовито називаємо себе єдиними, хто не лише вірує, але вірує правильно, ортодоксально. Натомість, це дуже легко перевірити, оскільки Христос недвозначно вказує на ознаки віри: "А ось чуда, що будуть супроводити тих, які увірують: ім'ям Моїм виганятимуть бісів, будуть говорити мовами новими; гадюк руками братимуть; і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане." /Мк 16:17-18/.

Чи багато з нас може втішатися подібними підтвердженнями своєї віри? Ми радше звикли пишатися архітектурою, ризами, співом, досить складним обрядом, тисячолітньою традицією, величезною кількістю канонів та співпрацею з можновладцями світу цього і віку цього… А Христос грізно попереджає: "Глядіть, бережіться закваски фарисейської і садукейської." /Мт 16:6/ Тобто "фарисейської та садукейської науки." /Мт 16:12/.

Ми ж, очевидно, підзабули, що слово "фарисеї" означає "відокремлені", "особливі", "виняткові", бо дуже вже акцентуємо на бездоганності теорії і практики своєї конфесії. Іще однією ознакою фарисейства бачиться стійка тенденція до жорсткої зарегламентованости життя Народу Божого, до накопичування непомірної кількости дріб'язкових приписів з найрізноманітніших приводів. Св. ап. Павло застерігає нас: "…буква убиває, дух же оживлює." /2 Кор 3:6/.

Та де там, ми створили такий корпус канонів-правил, що фарисеям і не снився, а тепер, в залежності від світської кон'юнктури, вирішуємо, які з них, коли й до кого з братів і сестер застосовувати. Владика Ігор (Ісіченко), архиєпископ Харківський і Полтавський, пише про садукеїв: "У повсякденному житті вони виявили себе прагматиками, скептиками, коли не матеріялістами, але вважали за необхідне утримувати народ у суворості." /1/ В зв'язку з цим пригадується випадок, коли журналісти наважились запитати в одного не лише православного, але ще й канонічного владики-депутата Верховної Ради України першого скликання про те, чому він відкрито ласує сосисками у парламентському буфеті під час Великого посту? На що кмітливий архипастир відповів приблизно таке: "Відчепиться, хлопці, я не на роботі." Який би з садукеїв не позаздрив такому прагматизмові? А тепер, до речі, цей владика хвалиться, що "канонічно" поводиться з розкольниками під час безперспективних переговорів, на відміну від різних там лібералів, здеморалізованих зносинами з Заходом. У методах боротьби зі злом владика цей явно віддає перевагу "канонічності" перед молитвою і постом, як більш реальному, конкретному і впливовому засобові. Але, якщо ретельно пошукати, то можна знайти добрий десяток канонів з багатьох сотень чинних, за якими кожного з православних християн можна не лише позбавити сану, але й анафемувати. Всім відомий приклад, коли вчора ще чоловік справно отримував ордени, медалі й привілеї в якості совєтського священнослужителя дуже високого рангу, а сьогодні вже проголошений своїм начальством за зраду ледве не уособленням зла як такого. Дивишся, бувало, на членів президії чергового офіціозного заходу місцевої знаті, де серед нинішніх провінційних "олігархів" та їхніх представників у державних орденах і вчорашніх героїв Совєтського Союзу та соціалістичної праці; серед розсипу фальшивого золота галунів, погонів, совєтських і пост-совєтських державних нагород; серед самовпевнених і самозадоволених фізіономій чорніє і слуга Божий, що теж поблискує з-під клобука владним поглядом канонічного архиєрея, і думаєш: "Чи стане такий ось православний християнин бити себе в груди у молитві зі словами: "Боже, змилуйся наді мною, грішним!"?" /Лк 18:13/. А до того ж іще й безвідмовно спрацьовує правило: "Який піп, такий і прихід." З огляду на все це, не дивує те, що нам так важко дається вигнання бісів, і так легко ми, "православний український народ", отим бісам уподібнюємось, бо по всьому світові ми вже прославились і корумпованістю наших чиновників, і проституцією наших жінок, і бідністю нашого народу, і кровожерністю нашою карною братії. "Віра є запорукою того, чого сподіваємось, - пише св. ап. Павло, - доказ речей невидимих." /Євр 11:1/.

Нам катастрофічно бракує справжньої віри, а без неї немає і перспективи у майбутньому, немає сподівання на Царство Небесне, бо, хто в цьому світі не увійшов туди, на що чекатиме на Страшному суді, на що надію покладе? Віра тому настільки важлива, що без неї неможливою стає і любов. Як можна любити Бога, в Котрого не віриш? А без любови, без надії на майбутнє вічне життя, що ми являємо собою з усіма нашими позолоченими банями й мідними дзвонами, як не "кимвал звучний" /1 Кор 13:1/; тобто барабан порожній? Отже, головне, що ми повинні зараз зробити, так це повернутися до Бога, не до тонкощів нашого середньовічного обряду чи якоїсь міфічної стародавньої благочестивости наших селян, а безпосередньо до Господа, щоб сказати: "Вірю, поможи моєму невірству!" /Мк 9:24/. І настільки, наскільки слова наші будуть щирими, Бог допоможе нам, бо Він допомогає лише тим, які не підносяться у власних очах, а простують тихо й непомітно для світу вірним шляхом. Абсурдно було б думати, що Господь сприяє тим, хто йде у погибель, адже Він Добрий і Милосердний, "бо Бог - любов" /1 Ів 4:8/, а любов "не тішиться, коли хтось чинить кривду" /1 Кор 13:6/ навіть самому собі. Але й "віра без діл не приносить плоду". /Лк 2:20/. Головним же ділом нашим, війська Христового, є боротьба "проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах." /Єф 6:12/. Цей же рід долається, каже Христос: "Лише молитвою і постом." /Мт 17:21/. І молитися треба "без перерви" /1 Сол 5:17/ за наукою св. ап. Павла, бо тільки-но ми припиняємо звертатися до Бога й вислуховувати Його, відразу ж наш дух вступає у спілкування з невидимим "духами злоби" і починає коритися їм, адже святе місце порожнім не залишається. І піст, тобто стан нашої духовної мобілізації, теж повинен бути постійним, оскільки біси не беруть відпусток, і, як тільки ми дозволяємо собі розслабитись духовно, так відразу ж нас перемагають і нещадно грабують. "Ніхто, - каже Господь, - не може вдертись до сильного в хату й пограбувати його добро, якщо він спершу не зв'яже сильного, а щойно тоді розграбує його хату." /Мк 3:27/. Джерело ж сили у нас, православних християн, одне - єдине за словами св. пророка: "Господь - мій Владика, Він моя сила. Він робить мої ноги, немов у сарни, і не верховини Він виведе мене." /Авак 3:19/

м.Полтава. 1 вересня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ Архиєпископ Ігор Ісіченко. "Загальна Церковна Історія". Харків. "АКТА", 2001. с. 53.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей