Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ОДИНАДЦЯТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ /77 зачало/

Перелік проповідей

"Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. Вийшовши, той слуга здибав одного зі своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі поверну. Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг. Як же побачили товариші його, що сталося, засмутилися вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все заподіяне. Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? І розгнівавшись, його пан передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. Отак і Мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму від серця свого."

/Мт 18:23-35/

Тема прощення, на наш погляд, є однією з найскладніших, як у теорії духовного життя християнина, так і в практиці. До того ж складність ця розповсюджується на обидві площини або на обидва рівні дії цього доброчинства. Перший рівень ми б назвали якісним, в його межах нам треба з'ясувати, в чому, власне, полягає акт прощення, його сутність, тобто дійти поняття прощення по-християнському. Другий рівень можна було б назвати кількісним, в його межах ми повинні збагнути, від якого моменту дії нашої волі починається прощення, коли воно набуває повноти, стає, так би мовити, самим собою, і коли стається перебільшення, тобто недопустима поблажливість, яка звичайно умотивована звичайною байдужістю.

У головній християнській молитві, яку нам залишив Сам Господь, ми просимо у свого Небесного Отця: "Прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим." (Мт 6:12). І далі Ісус знову акцентує: "Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш Небесний простить вам. А коли не будете прощати людям, то й Отець ваш Небесний не простить вам провин ваших." (Мт 6:14-15). Як бачимо, прощення є обов'язковою умовою релігії, себто зв'язку людини з Богом, без прощення, відповідно, не може бути й мови про справжню релігійність. Нагадаємо, що слово "релігія" у перекладі з латини означає постійно відновлюваний зв'язок: Re - знову й Ligare - зв'язувати, з'єднувати. Тому прощати християни повинні постійно, принаймні, своїх братів-одновірців, бо щодо цього маємо пряму вказівку. Коли Петро запитав: "Господи! Якщо мій брат згрішить проти мене, скільки разів я повинен йому простити? Чи до сімох разів маю прощати?" Ісус промовив до нього: "Не кажу тобі, що до сімох разів, але - до семидесяти раз по сім." (Мт 18:21-22).

Ми вважаємо, що важко не погодитись з таким визначенням: прощенням є відмова від засудження іншої людини. Як і заповідає нам Христос: "Не судіть, щоб вас не судили, бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою міркою міряєте, такою і вам відмірять." (Мт 7:1-2). Суд, як оцінка вчинків людини й відплата за них, є прерогативою Господа. Ісус називає Свого Небесного Отця Тим, Хто судить (Ів 8:50). Адже судити справедливо може лише Той, Хто досконало знає Закон, бо Сам його встановив, і досконало його виконав, тобто не має гріха. Таким ми можемо визнати лише Бога, бо будь-яке творіння саме по собі є недосконалим, але має можливість набути повноти лише в єдності зі своїм Творцем. Бог же нікого й нічого не потребує, а все чинить лише з доброї Своєї волі. Отже, як пише св. ап. Яків: "Один лише Законодавець і Суддя, Який може спасти й погубити." (Як 4:12). Тому, якщо одна людина наважується засуджувати іншу, це можна кваліфікувати як привласнення Божої влади, самовільне піднесення себе самого на висоту, про яку навіть говорити треба дуже обережно.

Здавалось би усе просто й зрозуміло, але Святе письмо треба сприймати у цілості, не висмикуючи з нього цитати, які б вигідно аргументували вибрану нами тезу. Тому нам треба визнати, що при детальнішому розгляді, ми натрапляємо, начебто, на суперечність. Наприклад, св. ап. Павло пише у листі до коринтян: "Чи сміє хтось з вас, мавши справу до іншого, судитися перед неправедними, замість перед святими? Хіба не знаєте, що святі будуть судити світ? А коли будете судити світ, то чи не достойні ви судити куди менші справи? Хіба не знаєте, що ангелів будемо судити? Оскільки більше життєві справи!" (1 Кор 6:1-3). Та й Сам Христос каже: "А коли брат твій завинить супроти тебе, піди й докори йому віч-на-віч. Якщо послухає тебе, ти придбав брата свого. Якщо ж він не послухає тебе, візьми з собою ще одного або двох, щоб усяка справа вирішувалась на слово двох або трьох свідків. І коди він не схоче слухати їх, скажи Церкві; якщо ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар." (Мт 18:15-17). Виявляється, існують випадки, коли учні Христові мають не лише право, але й обов'язок ... судити. Ми маємо тверде переконання у тому, що Святе Письмо не містить у собі протиріч, воно передає нам цілісну й послідовну науку, Джерелом якої є Святий Дух, тому й це протиріччя має бути насправді уявним.

Справа в тому, що людина взагалі не мала б можливости мислити, якби їй спала на думку ідея довести заповідь Божу "не суди" до абсурду, сприймаючи її буквально, адже судження є однією з форм елементарного логічного мислення. Коли ми щось стверджуємо або заперечуємо стосовно будь-якого об'єкту нашої уваги - події, явища, особи, народу, тощо, - ми фактично формуємо судження про нього, Бог не заповідав людині не думати, хоча деякі дуже "високодуховні" релігійні діячі вважають, що відмова від мислення є одним з проявів смирення, натомість, до смиренности, швидше, належить відмова від суперечок. Отже, про деякі речі ми маємо право й обов'язок судити, а про інші - не маємо. З усього видно, що не маємо права судити людину як особу, бо кожна людина є образом Божим і в суті своїй добра, як її Прототип. "А Я кажу вам, - наполягає Христос, - що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові. Хто каже братові: "Нікчема!" - Той підпаде Верховному Судові. А хто каже: "Дурень!" - Той підпаде під вогонь пекельний." (Мт 5:22). А от засуджувати лихі, непобожні вчинки, наміри, ідеї окремих людей, верств суспільства, громад, партій чи цілих народів на підставі Божих заповідей ми зобов'язані, оскільки Церква повинна бути сумлінням людства. Та, найперше, ми повинні засуджувати власні недоліки, свою недосконалість, наслідуючи св. ап. Павла, який писав про себе: "Вірне це слово й повної довіри гідне, що Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, серед яких я - перший." (1 Тим 1:15). Коли Христос називав Своїх учнів "родом невірним та розбещеним" (Мт 17:17), ап. Петра "сатаною" (Мт 16:23) або казав юдеям: "Диявол вам батько,"тож бажаєте за волею батька вашого чинити," (Ів 8:44) - то цим Він не засуджував їх і не гнівався на них, тобто не бажав їхньої загибелі, а намагався протверезити, прямо, щиро й гостро говорячи їм про їхній духовний стан. Адже милосердя Боже не має меж, і Він обіцяє тим, котрі захотять перемінитися, щоб жити з Ним вічно: "Ось той завіт, що Я його по тих днях укладу з ними, каже Господь: вкладу Мої закони в серця їхні, й на умах їхніх напишу їх. Ні їхніх гріхів, ні беззаконня більше не згадуватиму," (Євр 10:16-17).

Повертаючись до прощення, хотілося б зауважити, що Христос закликає нас прощати не лише тим, які заподіяли нам лихо, але й тим, які не віддали нам належного, тобто боргів. Наприклад, ми всі знаємо обов'язки батьків перед дітьми й навпаки, але, хто з нас, грішних, може сказати про себе, що досконало виконав або виконує цей свій обов'язок? Та все ж таки любов дітей до своїх батьків допомогає їм вибачити недоліки у піклуванні й вихованні, а любов батьків до дітей дає їм сили простити непослух, брак пошани й турботи. Якщо ж любові немає, а, відтак, немає й прощення, тоді навіть між найближчими родичами виникає ненависть, бо вони ввесь час засуджують один одного. Люди ж, що мають за звичай ненавидіти один одного, звинувачуючи інших у своїх бідах, не будуть і Бога любити, оскільки Він не влаштував для них безпроблемного існування. Саме тому Христос і заповідає: "Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що брат твій має щось на тебе, зостав там перед жертовником дар твій; піди, помирися спершу з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій." (Мт 5:23-24).

Інший важливий нюанс цієї теми полягає в тому, що людям важко буває зорієнтуватись, коли настає прощення? Під час сповіді деякі бідкаються, що не мають сил простити тим, які вчинили проти них злочини або серйозно їх образили. На питання ж, чи хотять вони помститися своїм кривдникам, чи проклинають їх, чи бажають їм загибелі, такі люди звичайно відповідають негативно. Просто вони не хотять бачитись зі своїми ворогами, спілкуватися з ними і вважають це вже за гріх непрощення. Але, на наш погляд, у таких випадках акт прощення все ж таки відбувся, бо і Христос заповідав, що кривдник, який не бажає переглянути свого ставлення до нас, і з нашого боку повинен бути перенесений у розряд "поган і митарів" (Мт 18:17), себто людей, з якими не варто спілкуватися. Знову ж таки, в цьому випадку ми засуджуємо не самих наших ворогів, а їхні вчинки проти нас, їхній духовний стан озлоблення. Христос ніколи не ставить перед нами нереальних завдань, тому Він не зобов'язує нас цілуватися при зустрічах з ворогами. Любов'ю до ворога можна вважати вже відмову від його переслідування, від помсти, що, до речі, зовсім не позбавляє християн права на захист. Христос однозначно і зовсім не алегорично рекомендує Своїм учням перед тим, як залишити їх у світі: "А тепер - хто має калитку, нехай її візьме, так само й торбу; хто ж не має, хай продасть свою одежу й купить меч. Кажу вам: має сповнитись на Мені, що написане: "Його зараховано до злочинців", - бо те, що стосується до Мене, кінця доходить." (Лк 22:36-37). Та навіть і всередині християнської громади повинен панувати суворий порядок, бо інакше нею швидко заволодіють духовно хворі люди. Про що, наприклад, свідчить поведінка св. ап. Петра у випадку шахрайства з боку однієї з першохристиянських родин, Ананії і Сафіри (Дії 5:1-11). "Великий страх обняв усю Церкву і всіх, що чули про те," (Дії 5:11) - так закінчується та сумна історія. Та й св. ап. Павло наставляє: "Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона - Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло." (Рим 13:3-4). Дехто, щоправда, вважає, що у цьому випадку апостол мав на увазі римських солдат-поган, але важко припустити, що він заповідав коритися тим, яких називав "неправедними" (1 Кор 6:1), які катували й переслідували Церкву, примушуючи її вірних до ідолопоклонства, які, врешті, повбивали всіх апостолів Христових, окрім Івана. Це, очевидно, отой "слуга Божий", тобто влада - апостоли і єпископи,- які за наказом Христа придбали мечі навіть ціною свого одягу. Роззброїли церковну владу примусово, коли Церква була підпорядкована державі, і сталося це через декілька століть після того, як постали заповіді Христа й апостолів.

Отже, ми з'ясували, що заповідь прощення не забороняє християнам боронитися від ворогів, але вона забороняє нападати на них. Агресія, ідея про те, що фізичне знищення ворогів може призвести до перемоги добра у світі, є глибоко нехристиянською. Світ ніколи не зміниться, ніколи не запанує в ньому Церква Христова, тому християни у своєму Символі віри й декларують, що вони чекають "життя майбутнього віку". Тому до міжетнічних, або класових війн Церква не закликає, якщо це тільки не є захистом батьківщини від окупації чужинцями. Церква повинна вести духовну війну зі світом та з перекрученнями Божої істини духовними ж таки засобами, прагнучи спасти й теперішніх своїх ворогів - антихристів або учнів лжехристів. Саме через це християни не мають права на огульне всепрощення: Церква не повинна прощати світ як такий, тобто любити його: "Не любіть світу, ні того, що у світі," (1Ів 2:15) - застерігає св. ап. Іван. Ми знаємо з історії, а також маємо приклади із сучасности, як деякі помісні церкви, полюбивши світ, цілковито злилися з ним, стаючи частинами народної традиції, державними інституціями, чим завгодно, тільки не начатком Царства Божого. В таких випадках ми маємо справу лише з видимістю Церкви, її імітацією, а насправді - з неопоганським обрядовірством, яке, дійсно, залюбки "прощає" все своїм світським патронам, земним можновладцям, якби тільки вони не скупилися на матер'яльну підтримку матер'яльної таки інфраструктури для якомога зручнішого культивування обрядових дійств та збагачення стану так званого "офіційного духовенства". Таке "прощення", звісно, не заповідалося Христом, оскільки це є звичайною торгівлею дарами Святого Духа, вірніше,- шахрайством, бо не можна торгувати тим, чого не маєш. Також це є звичайною цинічною байдужістю, чимось на зразок садукейства. Борони, Боже, нас від подібного "духовного відродження" і тих, що його, на жаль, не без успіху нині намагається запроваджувати на всьому постсовєцькому просторі.

м.Полтава. 8 вересня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей