Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДВАНАДЦЯТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ /79 зачало/

Перелік проповідей

"Аж ось приступив один до Нього (Христа) й каже: "Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?" Ісус сказав до нього: "Чому Мене питаєш про те, що добре? Добрий є один тільки (Бог). Якщо хочеш увійти в життя, додержуй заповідей." "Яких?" - Питає Його. А Ісус до нього: "Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво, поважай батька й матір і люби ближнього твого, як себе самого." Каже юнак до Нього: "Все це я зберіг змалку. Чого мені ще бракує?" "Якщо хочеш бути досконалим, - сказав до нього Ісус, - піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною." Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно. Тоді Ісус сказав до Своїх учнів: "Істинно кажу вам: важко багатому увійти у Небесне Царство. Іще кажу вам: легше верблюдові пройти через вушко в голці ніж багатому увійти в Боже Царство." Почувши це, учні дуже здивувалися і сказали: "Хто ж тоді може бути спасенний?" Ісус глянув на них пильно й мовив: "У людей це неможливо, Богові - все можливо."

/Мт 19:16-26/

Матір'ю всіх страстей називають святі Отці гордість. Навіть за умови ревного й ретельного дотримання приписів духовної аскези людина гине, якщо чинить це заради піднесення себе над іншими. Багатий юнак звернувся до Ісуса, маючи на меті дві речі: по-перше, як свого роду екзаменатор, спокушаючи Його запитаннями, відповіді на які були загальновідомими; по-друге, як самовпевнений претендент на найвищу оцінку, якою, на його думку, Ісус повинен був його відзначити. Коли юнак починає діалог з Христом запитанням: "Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?" - Він застосовує філосорсько-психологічний прийом, користуватися яким полюбляв відомий Сократ, називаючи його маєвтикою, себто мистецтвом повитухи. Цей засіб полягає в тому, що один з полемістів ставить продумані заздалегідь питання до іншого, примушуючи його таким чином визнати й висловити або "народити" істину. Юнак, очевидно, розпланував приблизно таке: він привселюдно питає в Ісуса, підкреслено шанобливо ставлячись до Нього і поблажливо називаючи Вчителем, яких правил треба дотримуватись, щоб бути гідним перебування з Богом, тобто "життя вічного". Відповідь на таке запитання могла бути лише одною: тримайся Закону Божого. Тоді мудрий у власних очах юнак з гідністю відповідає, що він, мовляв, з самого раннього дитинства пунктуально дотримується приписів Закону, бо є правовірним юдеєм, й відразу, не гаючись, наступним запитанням намагається примусити Христа похвалити себе, адже, чого, здавалось би, може бракувати тому, хто тримається Закону Божого? Мабуть, він чинив так через марнославство, шукаючи все більшого й більшого зростання людської поваги до себе, а ще задля того, щоб заспокоїти власну совість, почувши з вуст Святого визнання того, що обов'язок перед Господом він цілком успішно виконує. Отже, якби Ісус визнав багатого юнака бездоганним, то він, образно кажучи, убив би обох цих "зайців" та й пішов би собі далі під схвальні вигуки натовпу і з приємним відчуттям тріумфу в серці. Натомість, Господь сил, зрозуміло, не губиться під тиском подібної, з дозволу сказати, логіки. Христос не лише не похвалив зухвалого юнака, але й легко відкрив очі на дійсний стан речей і йому, і всім іншим свідкам тієї події. Спочатку Ісус опосередковано викриває юнака у тому, що він поневолений страстю грошолюбства, а, відтак, доброго вже чинити не здатен, оскільки серце його не з Богом: "Бо де твій скарб, там буде і твоє серце." (Мт 6:21).

Далі Господь доводить це всім присутнім, спонукаючи молодого чоловіка до вчинків, за які його дійсно можна було б похвалити, але, на які той виявився неспроможним. Як бачимо, за гординею юнака, що лежала, так би мовити, на поверхні, ховалися ще й грошолюбство та зневіра, і він "відійшов смутний". І справа була не в тому, що він мав багатство, адже багатими були, наприклад, і Авраам, і Йов Багатостраждальний, і цар Давид, а в тому, що майно й шана співвітчизників були для нього важливішими від Царства Божого. Христос, як Цар царів, запросив його до Своєї Церкви, тобто до Царства Божого при умові, що членство у ньому стане найважливішою обставиною його Існування, яке таким чином набуде ознак життя. І все це не було чимось новим або несподіваним, адже кожен юдей знав, що "Ревнивий - Ім'я Господнє, Він Бог Ревнивий" (Вих 34:14), тобто Господь не терпить поруч з Собою ніяких суперників в душі людини, ніщо не повинно бути важливішим та ціннішим від Нього. Повинен був той юнак знати, як багатий і вчений, також і про те, що сама лише приналежність до юдейської традиції та формальне виконання численних конфесійних приписів не спроможні ввести людину в життя, бо здавна пророки попереджали, що не всі юдеї гідні будуть спасіння: "Останок дому Юди, що спасеться, пустить знову вниз коріння й принесе вгорі плід, бо з Єрусалиму вийде останок та з гори Сіону ті, що спасуться." (Іс 37:31-32). Говорячи про залишок, пророк Ісая мав на увазі Новий Ізраїль, який має свій початок з апостольської громади, безпосередніх учнів Христа. Але це зовсім не означає, що для нас, сучасних православних християн, ця проблема стала вже неактуальною.

На жаль, і тепер ми маємо численних християн за традицією, які сприймають православ'я чи католицизм як свою народну релігію, себто як язичництво нової форми. Інкультурація, себто введення в культ Церкви місцевих особливостей, в очах деяких надто ревних патріотів робить їхнє сповідання єдино вірним і тому унікальним, відмінність в обрядових деталях та звичаях сприймається як відмінність віри. Ось і дбають, і моляться такі християни переважно за зростання й перемогу свого племені, яке за їхніми переконаннями, залишилось єдиним на всій планеті носієм істинної релігії та й, взагалі, істини, забуваючи при цьому, що в Царстві Божому "немає грека, ні юдея, ні варвара, ні скифа" (Кол 3:11). Не життям майбутнього віку переймаються такі релігійні діячі, а суто теперішнім і дуже земним почуттям, ім'я якому шовінізм або національна гордість. Навіть перебування й діяльність у вільній Європі не спроможні змінити цього заземленого світогляду. Наприклад, дуже поважний російський історик і богослов, професор Свято-Сергїєвської Духовної академії в Парижі А.В. Карташов зовсім не глобально мислить, не про Вселенську Церкву турбується: "Никто за нас Святую Русь не сделает, если не сделаем мн сами." /1/ Високий штиль, але думка... Відразу пригадується: "Никто не даст нам избавленья..." Хочеться бути наївним і запитати: "А як же Бог? Хіба це не Він вирішує, кого й за що визнати святим?" Ось вам і все богословіє... І це, на превеликий жаль, не виняток, а правило. Подібних "крилатих цитат" можна навести безліч. Подібні переконання теж є своєрідним земним "багатством", що заважає, на нашу думку, увійти у Царство Небесне.

Учні Христові явно здивувалися, що Господь не переймається залученням до Свого "маленького стада" (Лк 12:32) багатіїв, бо, мабуть, розмірковували приблизно так: "Хто ж тоді може спастися, якщо не ті, що мають великі можливості вже тут, на землі?" Але Ісус відкрив їм та й нас попередив: "У людей це неможливо, Богові - все можливо." (Мт 19:26). Неможливо людям не лише всю свою рідну націю зробити святою, але й самого себе, бо рішення про це приймає тільки Сам Бог як Справедливий і в той же час Милосердний Суддя. Хоча, безумовно, Він не залишає нас блукати у здогадках про те, що нам належить робити для того, щоб сподіватися на його милість: "І кожний, хто задля імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину." (Мт 19:29). Який вже тут може бути шовінізм. Зауважимо лише, що Христос не вимагає від нас конче відразу ж покинути свою рідню й свою землю, але готовність вчинити саме так у разі нагальної потреби завжди повинна бути присутньою у наших серцях. Отже, Бог, Котрий дивиться не на обличчя людини, а в її серце, віддасть кожному з нас належне у підсумку нашого земного шляху. Тоді й видно буде, хто з нас святий, країна ж за означенням не може бути святою, бо серед всякого народу трапляються різні людські долі. Тому зовсім не на часі у віці цьому заводити суперечки про місце у диптихах та доводити один одному, чий народ "найсвятіший", оскільки: "Багато з перших будуть останніми, а останні - першими." (Мт 19:30).

м.Полтава. 15 вересня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ В.Невярович. "Терапия души. Святоотеческая психотерапия." "Русскій Хронографъ". 2001. Москва. с. 6.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей