Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ТРИНАДЦЯТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ /87 зачало/

Перелік проповідей

"Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб'ємо його й заберемо собі його спадщину. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?" "Лютих люто вигубить," - відповіли Йому, - "а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно." Тоді Ісус сказав їм: "Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став наріжним? Від Господа це сталося і дивне в очах наших."

/Мт 21:33-42/

Про речі, які важко збагнути людям, і такі, що важко піддаються опису й роз'ясненню, Спаситель за тодішньою духовною традицією говорив у своєрідній алегоричній формі, так званою езоповою мовою або притчами: "Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого, щоб збулося сказане пророком: "Вуста Мої розкрию в притчах, оповім тайни, сховані від початку світу." (Мт 13:34-35). Отже, притчі -це, як правило, коротенькі оповідки, що у стислій формі та з використанням зрозумілих усім прикладів відкривають слухачам істину вищого порядку, себто волю Божу. Релігійний культ треба розглядати як унікальний вид мистецтва, оскільки культивувати, плекати будь-що можна лише при наявності достатньої кількости певних знань та уміння ними користуватися. Віра - це, образно кажучи, культурна рослина, а тому вона дає плоди лише за умови неабияких зусиль служителів релігійного культу, маємо на увазі не саме лише духовенство, а увесь Народ Божий, який Христос називає землеробами чи хліборобами, по-слов'янському "дђлателями": "Жнива великі, та робітників (дђлателей) мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників (дђлателей) на Свої жнива." (Мт 9:37-38). Також віра неможлива без любови, бо все, що культивується без любови, не дає хороших плодів: "Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і у вогонь кидають." (Мт 7:І9).

Тут, до речі, хотілося б відзначити один цікавий нюанс сучасної релігійности на постсовецькому просторі: широко, на жаль, побутує серед наших людей думка, що важливою є сама віра, а вже у що, у кого чи як вірує людина, то питання другорядне. Коротше кажучи, на місце мертвої віри в комунізм треба втулити якусь іншу з наявних, щоб народ, так би мовити, не бешкетував. Такий підхід є чистої води садукейством, що базувалося, як нам відомо, на релігійному цинізмові, розумне чи віру чимось на зразок вуздечки на "темних Інстинктах" народних мас. Свідомому ж християнинові зовсім не байдуже в Кого вірувати, він не відмахується від серйозного дослідження відговорками типу: "Та все одно Бог один..." Бо Христос суворо попереджає нас: "Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині - вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми; хіба збирають виноград з тернини або з будяків - смокви?" (Мт 7:15-16). Отже, горе людям тієї віри, в уявленнях якої Христос - не Бог, бо така віра є насадженням отих самих лжепророків.

Оскільки ми з'ясували, що наша віра не є чимось спонтанним, стихійним або інстинктивним, а, навпаки, є предметом ретельного і тривалого плекання, себто плодом майстерної духовної праці з любов'ю і, відтак, має всі ознаки мистецтва, то виникає наступна наша теза: любов і високе мистецтво не терплять неделікатности, тиску, прямоговоріння. Про високе й важливе в умовах віку цього й світу цього не можна оповісти безпосередньо, в конкретних термінах. Користуючись так званою науковою термінологією, можна говорити про релігію, про мудрість, про любов... але не можна висловити віру, любов, розум... У цих неохопних поняттях більше потаємного і незбагненного для нас, аніж конкретного; про них ми більшою мірою мажемо лише здогадуватись, відчувати їх серцем, інтуїтивно, якщо, безумовно, стоїмо на вірному шляху, дивимось у вірному напрямку: "Тепер ми бачимо, - пояснює св. ап. Павло, - як у дзеркалі, неясно; тоді ж (у житті майбутнього віку - авт.) - обличчям в обличчя. Тепер я пізнаю недосконало, а тоді пізнаю так, як і я пізнаний." (1 Кор 13:12). Оскільки: "Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять." (1 Кор 2:9). Але далеко не всі люди розпізнають алегорії в езопової мови, тобто за формою не можуть розгледіти зміст, не всі й з юдеїв розуміли зміст притч. Про таких св. ап. Павло писав: "Бог дав їм аж по нинішній день дух приголомшення, очі, щоб не бачили, і вуха, щоб не чули." (Рим 11:8). Це відбувається з деякими з нас не тому, що вони не здатні вбачати підтекст, а тому, що не хотять, бо воля їхня спрямовує їх до легшого, до вульгарного, до того, що лежить на поверхні і здається правильним і приємним. Такі люди схильні профанувати релігію, а у мистецтві, політиці, психології, філософії віддають перевагу речам, спрощеним до банальности: або нудно-солодкій сентиментальній патоці "про любов і розлуку", або менторсько-моралістичному резонерству про патріотизм і законослухняність. Під таким кутом зору звульгарізовуються і твори визначних художників і мислителів.

Наприклад, Микола Гоголь подається в якості сатирика, який у поемі "Мертві душі" висміює побут поміщиків-експлуататорів, хоча, думається, він під виглядом кумедно-потворних типажів намагався змалювати бісів - мертві душі колишніх святих ангелів, що маніпулюють цим світом. Гоголь боронився від них сміхом, намагаючись їх таким чином принизити і знесилити. Тараса Шевченка у радянській школі подавали плакальником над гіркою долею сільських повій-покриток. Якби це було насправді так, то творчість Шевченка була б чимось на зразок сценарію "мильної опери", але Тарас під образом зведеної москалем наївної селянки мав на увазі ментальність і, пов'язану з нею, долю свого народу, стан якого викликав у нього одночасно і жаль, і досаду. Коли у видатного російського поета минулого століття Володимира Висоцького питали, чому він так багато пише про війну, то у відповідь він пояснював, що не займається змалюванням баталій конфлікту між совітською Росією та фашистською Німеччиною, а лише того, як людина отримує можливість стати собою, узнати правду про себе перед лицем смертельної загрози. І дійсно, слова про любов тільки тоді припиняють бути порожнім звуком, коли ми готові їх повторити, наприклад, під дулом автомата чи з вірьовкою на шиї... "Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коди він за своїх друзів своє життя віддає," (Ів 15:13) - запевняє нас Господь, бо "без кровопролиття відпущення немає". (Євр 9:22).

Отже, притча є необхідним комунікативним засобом для сповіщення моментів істини. Аналіз же і "переклад" притчі на мову конкретних понять є духовною працею та індикатором того, наскільки та чи інша особа переймається пошуками істини: "Хто має вуха, нехай слухає!" (Мт 15:43). Пошуки, одначе, ще не є володінням ключем до істини, і далеко не всі пошуки закінчуються вдалою знахідкою. Противники Христа теж шукають істину, але ніколи не знайдуть її, бо не там шукають, де їй належить перебувати, а тут, у межах світу, спотвореного людським гріхом. Фактично, вони, свідомо чи несвідомо, свої приватні інтереси, амбіції свого племені, своєї суспільної верстви намагаються поставити на місце, що належить лише Богові. Істина ж є тільки одна, і Вона Сама нам Себе, відкрила. Христос говорить: "Я - путь, істина і життя!" (Ів 14:6).

Бог "насадив виноградник", тобто створив людство, і найняв "виноградарів", тобто духовний провід цього людства, щоб мати "плоди, Йому належні". Власне, плоди ці є одного роду: любов кожного з нас до Бога і до ближнього. Але від самого початку, не так чинять люди, як Бог запланував. Ми маємо клопіт з цим випробуванням через те, що Той, Хто хоче від нас любови, дарує нам свободу. Поневолене творіння не приносить цього плоду. Та свободою, як і всяким іншим Божим даром, можна зловживати, тобто чинити сваволю. Господь, одначе, не розгнівався на людство остаточно, не відкинув Своє невірне творіння, яке більше схильне коритися своєму земному начальству - від владної Єви до сучасних деспотів, - аніж волі Божій. Він посилає "слуг Своїх", щоб будили сумління "виноградарів", земної еліти. Слуги Божі - це пророки, це ті, хто передавали людству Ножу волю. Вони нагадували провідникам людства у віці й світі цьому, що сила, слава, честь, поклоніння й страх належать не їм, а, виключно, Богові, що вони лише "виноградарі", а не "господарі виноградника". Але "лютим виноградарям" дуже подобається посідати не своє місце, тому вони не шанують справжніх слуг Божих, а часто самі наймають для свого прославлення лжепророків в "овечій одежі". Ці діячі мають лише вигляд побожности, овечої покірности волі Божій, але, якщо пильно придивитися до їхнього навчання, то неважко помітити, що Бог у ньому подається не Господом і Владикою, себто "наріжним каменем", а таким собі допоміжним чинником, однією з численних причин прославлення діючого начальства їхнього земного племені, у потуранні гордині якого і полягає служіння фарисеїв з садукеями всіх часів. Діячі цієї закваски намагалися вбити Сина Божого, що прийшов "наприкінці", щоб і Він не порушував заведеного ними земного порядка, або, швидше, безпорядка. Та Бог, як Владика Свого творіння, чинить те, що вважає за потрібне, не зважаючи на чиюсь злу волю, замасковану чи відверту.

Начальники юдейські з фарисеями, садукеями та книжниками вважали, що вбивають Ісуса, розпинаючи Його руками римлян-поган, а насправді вони зробились лише невільними учасниками священнодійства - жертвоприношення, що його задумав і здійснив Сам Господь Бог, пожертвувавши кров і тіло Сина Свого для єднання з заблудлим людством. І не треба думати, що в наші часи та серед інших народів люди з подібним світоглядом перевелися, їх і зараз нараховується не один легіон, лише засоби їхньої діяльности стали іншими. Тепер багато хто з них воює проти Христа тим, що намагається використати Його у своїх шовіністичних, імперських, расистських людиноненависницьких цілях. Але у підсумку подібна діяльність є, безумовно, марнотою марнот, хоча й у віці цьому, як правило, набуває величного і навіть помпезного вигляду, та у майбутньому від неї не залишиться "каменя на камені" (Мт 24:2). "Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна. - попереджає св. ап. Павло. - Що хто посіє, те й жатиме." (Гал 6:7-8).

м.Полтава. 22 вересня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей