Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ВІСІМНАДЦЯТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ

Перелік проповідей

"Одного разу, коли народ товпився коло Нього, щоб почути слово Боже, і Він стояв біля Генесаретського озера, побачив два човни, що стояли край озера; рибалки вийшли з них і полоскали сіті. Він увійшов в один з човнів, що належав Симонові, і попросив його відплисти трохи від землі, а Сам, сівши, з човна почав народ навчати. Коли Він перестав говорити, сказав до Симона: "Відчали на глибінь і закиньте ваші сіті на ловитву." Озвався Симон і каже: "Наставнику, всю ніч ми трудились і нічого не впіймали, але на Твоє слово закину сіті." Так вони й зробили, і їхні сіті почали рватися. Тоді вони кивнули до своїх товаришів, що були в другому човні, щоб ті прийшли і допомогли їм. Прийшли вони й наповнили обидва човни, аж почали потопати. Побачивши це, Симон Петро припав до ніг Ісуса й каже: "Іди від мене, Господи, бо я грішний чоловік." Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним, від ловитви риб, що їх піймали, як також і Якова та Івана, синів Заведея, які були спільниками Симона. Ісус промовив до Симона: "Не бійся! Віднині будеш ловити людей." І, витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним."

/Лк 5:1-11/

Грішна людина, якою, до речі, вважає себе кожний християни, дещо спотворено сприймає все, що довкола неї відбувається. Тому нам у своїх висновках варто орієнтуватись не на власні враження, емоційні переживання чи логічні побудови, що властиво антропоцентричній світоглядній позиції, а виключно на волю Божу, пізнання якої нам тепер доступне лише в теорії, бо ми втратили спроможність адекватно оцінювати реальність та самостійно, спираючись лише на внутрішні ресурси, відшукувати істину.

До гріхопадіння людини земна реальність була принципово інакшою, оскільки тоді люди мали вроджений, а не набутий геоцентричний світогляд, та й земля, тобто матер'яльний світ або природа, була досконалою, оскільки ще не зазнала Божого прокляття (див. Бт 3:17). Гріх же зробив наш світогляд у кращому випадку антропоцентричним, а у гіршому - егоцентричним. Грішній людині притаманно увесь час боротися за так зване виживання, особисте чи свого роду, клану, племені... Свята ж людина всю надію покладає на Боже керівництво (промисел), але від себе при цьому вимагає максимального пізнання й виконання Божої волі, тобто свого призначення. Свята людина - це "створіння нове" (2 Кор 5:17; Гал 6:15), яке втім має світогляд, що був даний нам Богом "спочатку" (Мт 19:8). Син Божий зійшов на прокляту землю, прийнявши людське тіло, для того, щоб спасти Свій Народ, який складається з представників усіх земних народів, що добровільно забажають відновити в собі "дух істини" (Пс 50:12), поставити Бога на перше місце у всіх своїх прагненнях, підпорядкувавши цьому все своє особисте існування, а, вірніше сказати, відмовившись від привласнення будь-чого особисто собі. "Справжня людина, - наставляє нас св. Антоній Великий, - намагається бути доброчесною. Доброчесний той, хто не бажає чужого йому; чуже ж людині все сотворене. Отже, зневаж усе, оскільки ти - образ Божий." (1)

Справою спасіння людства Господь займається не Сам, Він Своєю Кров'ю засновує Церкву, якій передає виконання Свого посланництва аж до кінця цього світу, тому св. ап. Павло називає її Христовим Тілом (див. Кол 1:24). Ісус нарікає Своїх перших учнів апостолами, тобто посланцями, і Церква Христова є Апостольською не лише тому, що її священнослужителі мають апостольську спадковість рукоположення, а насамперед тому, що вона покликана виконувати апостольську функцію: "ловити людей" для того, щоб спасти їх, з'єднавши з Христом-Богом.

У сьогоднішньому євангельському епізоді ми можемо спостерігати увесь процес навернення, подолання психологічної установки пресловутої звичайної людини, перетворення обивателя на апостола. Перші апостоли були пересічними рядовими юдеями і не належали до тодішніх інтелектуалів, їхня віра була швидше даниною традиції свого племені, аніж виплеканим духовною працею живим переконанням. Таку віру можна назвати латентною, сплячою, і розбудити її спроможне лише диво: "Не увіруєте, - каже Ісус, - якщо не побачите чудес та див!" (Ів 4:48).

Насмілимось стверджувати, що й зараз в основі кожної особистої живої та діяльної віри лежить пережитий досвід чуда. Часто це чудо залишається непомітним для загалу, і навіть розповіді про нього скептично сприймаються сторонніми, але свідок безпосереднього Божого впливу на себе переконаний у тому, що сподобився дивного втручання Божества у буденний плин його існування. Більше того, до кожної людини Бог звертається таким надзвичайним чином, даючи їй певні знаки Своєї присутності, але більшість людей вперто не бажає цього помічати, намагаючись пояснити будь-яку аномальну подію зі своєї особистої історії ще не пізнаними природними причинами або ж тимчасовими відхиленнями від норми своєї психіки.

Хоча існує ще й інша категорія людей, які тільки те й роблять, що шукають чудес. Для таких чудо вже перестає бути знаком, що призначений підштовхнути до віри, а робиться самим об'єктом віри, і вони занедбують працю над собою, не згадують про те, що треба найперше вважати на себе, а тільки те й роблять, що шукають все нових святих місць, чудотворних ікон, прикладання до мощей святих людей, забуваючи , що Бог всюди присутній і все наповняє, і головною Його заповіддю є любов, а не інтенсивне контактування хай навіть і зі святими предметами.

Прощі, безумовно, є потрібними й корисними заходами духовного життя, але біда, коли їм віддається перевага над усім іншим. Найважливішою нашою прощею повинне стати якомога частіше відвідання храму своєї парафії з метою регулярного причастя, де, до речі, обов'язково присутні й святі мощі на святому престолі.

Але вірно сприйняте чудо зобов'язує людину до зміни буденного існування, закликає її до активности, до здійснення своєї місії. Колись юдеї, що стали свідками чудесний подій, відразу запитали у св. ап. Петра та інших апостолів: "Що нам робити, мужі брати?" (Дії 2:37) - Так і кожен християнин повинен повсякчасно питати у своїх духовних провідників, чим він тепер може якнайкраще посприяти Божій справі, допомогти Церкві в її місії?

На жаль, навіть з апостолами спочатку було не так, не кажучи вже про більшість "номінальних християн". Людина інертна істота, оскільки гріх зробив нас одебелілими, а відтак нам важко даються зміни у мисленні й діяльності. І коли Господь наполегливо нас кличе, ми спочатку лякаємось, нам хочеться залишити все так, як було раніше, повернутися до звичайного існування, хоча нас і докоряла за нього совість, а Його попросити: "Іди від мене, Господи, бо я грішна людина." (Лк 5:8). І горе, якщо ми виявимо у цьому неабияку впертість, наслідуючи Каїна, і цим прогніваємо Бога настільки, що Він дійсно відвернеться від нас. задовольнивши наше безглузде прохання, бо це впритул наблизить нас до "смерті другої" (Одк 20:14). Отже, визволення по милості Божій з тієї першої смерти, до якої нас завели прабатьки Адам і Єва, народження "з води та Духа" (Ів 3:5) тільки в тому випадку буде для нас корисним, якщо ми сприймемо його не лише як дар особисто нам, але і як заклик до співпраці з Христом у Його місії спасіння людства, бо саме у цьому виявляється духовна любов до ближніх, а не в якихось соціяльних заходах, до чого постійно закликають Церкву світські гуманісти та "кмітливі" чиновники.

І не варто думати, що місіонерство - це романтичні подорожі у країни третього світу: у джунглі, у пустелі, в глушину. Зібрати церковну громаду, придбати земельну ділянку, побудувати парафіяльний храм, в якому налагодити регулярну відправу святої Євхаристії і постійне навчання й удосконалення вірних у Христовій науці, все це теж є важкою місійною працею у середовищі свого рідного народу, який не менше за інші потребує спасіння. І якщо ми хочемо, щоб ця наша місія була чистою, побожною справою, а не зарегламентованою владою "кесаря" імітацією церковности в дусі народної традиції, буцімто успадкованої від міфічних благочестивих пращурів, нам незайве приготуватися до значних труднощів, до боротьби, до небезпек, які не здолати без наслідування святих апостолів, котрі "кинули все й пішли слідом за Ним", тобто визнали перевагу любови до Христа і Його справи над усім іншим і увійшли таким чином у Царство Боже.

м.Полтава. 27 жовтня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ "Добротолюбие". Том 1. Москва. "Русский Духовный Центр". 1993. c. 80.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей