Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ

Перелік проповідей

"Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як сіяв він, одне впало край дороги і було потоптане, і птахи небесні його видзьобали. Друге впало на камінь і, зійшовши, висохло, бо вогкости не мало. Інше впало між тернину, і тернина, вигнавшись з ним вкупі, його заглушила. Врешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, сторицею вродило." Кажучи це, Ісус голосно мовив: "Хто має. вуха слухати, нехай слухає!" Учні Його спитали, щоб вона могла значити, оця притча. Він сказав їм: "Вам дано знати тайни Царства Божого; іншим же в притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили, і, слухаючи, не розуміли. Ось що значить оця притча: зерно – це слово Боже. Ті, що крап дороги, – це ті, що слухають, та потім приходить диявол і вириває геть з їхнього серця слово, щоб вони не увірували та й не спаслися. Ті ж, що на камені, – це ті, що, почувши, радісно приймають слово, але, не маючи коріння, вірують дочасу й під час спокуси відпадають. А те, що впало між тернину, – це ті, що, вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві роскоші їх душать, і вони не дають плоду. Нарешті, те, що на землі добрій, – це ті, що чувши слово, серцем щирим, добрим його держать і дають плід у терпінні."

/Лк 8:5-15/

Ісус милостиво відкриває нам, Своїм учням, конкретний зміст алегоричного оповідання про сіяча. Але євангеліст Лука подає досить стислу оповідь про це, натомість над повчанням Христа варто розважити більш докладно.

Зрозуміло, що Сіячем тут Господь називає Самого Себе, а також Своє містичне Тіло – Церкву, яка після Його вознесіння на небо продовжує сіяти на. землі добре насіння Христової науки про спасіння.

Власне, почати наше розважання треба з кінця. Ісус говорить про "плід", який приносить Його слово "в щирому й доброму серці" (Лк 8:15). Очевидно, "плодом" у цьому випадку Він називає виконання людиною Божої волі. Шануючи нашу свободу, Ним же даровану, Бог не примушує нас ні до чого, навіть до спасіння, хоча й бажає, щоб ми спаслися, не хоче смерти грішника: "Бо не бажаю Я смерти помираючого, говорить Господь Бог, але покайтеся та й живіть!" (Єзек 18:32). Отже, Господня воля в тому, щоб люди прийняли Його дар – життя вічне. Саме про цей "плід" і говорить Ісус у притчі. Зростити ж його можливо лише "в терпеливості" (Лк 8:15), тобто нам належить перетерпіти несправедливість, жорстокість, абсурдність цього світу: "Але хто витерпить до останку, той спасеться!" (Мт 24:13). Та витерпіти – не означає пересидіти. Витерпіти – значить витримати спокуси, вдало скласти іспит на пізнання й прийняття істини, не піддатися на привабливу оману. Істина ж полягає у тому, що Богові належить уся влада, а відтак – слава, честь і поклоніння, бо Його сила, Він Всемогутній. А складність у тому, що у світі цьому й під час віку цього істину зовсім не можна зарахувати до речей очевидних. Навпаки, все у світі тепер начебто переконливо доводить, що сила – в грошах, у володінні інформацією (знаннях), у підступності й хитрощах, в безпринципності... одним словом, – в безбожності. Багато хто через це нарікає на Бога за Його позірне безсилля чи байдужість, бо Він, бачте, допустив несправедливість стосовно них, чи їхнього народу, або суспільної верстви. Такого Бога не хотять знати до тих пір, поки Він не "виправиться" і не відновить порядок. Хто так наважується думати й говорити, той засвідчує цим, що не витерпів, і значить не принесе "плоду" свого спасіння. У темряві цього світу нам вкрай важливо розгледіти істину, але не в наявності, не на прикладі побудови "ідеального суспільства" або, простіше кажучи, чергової утопії, а очима віри. "Віра, – пише св. ап. Павло, – є запорукою того, чого сподіваємось, – доказ речей невидимих." (Євр 11:1).

Вірити – значить бути впевненим у тому, чого тепер не бачиш, про що відомо лише через одкровення Боже, тому християнська віра – це "ганьба для юдеїв і глупота для поган" (1 Кор 1:23), бо "юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають" (1 Кор 1:22).

Слово Боже, яке сіє Христос, є, безумовно, Божим одкровенням, наявних доказів якому тепер не маємо, тому прийняти це одкровення здатні лише ті з людей, які всім серцем полюблять Сіяча, адже любов, на відміну від розрахунку, не вимагає ніяких гарантій, доказів або знаків. Св. ап. Павло запевняє, що справжня любов "усе зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає." (1 Кор 13:7-8).

Отже, ми дійшли до розуміння того, що у перших трьох випадках "зерно", яким є слово Боже, не приносить "плоду" спасіння через нелюбов до Христа тих, до кого воно потрапляє, Таким людям не позаздриш: "Якби Я не прийшов і не говорив до них, – попереджає Господь, – гріха не мали б вони. Та нині нема їм пробачення за їхній гріх." (Ів 15:22).

Першу категорію таких людей Христос називає "ті, що край дороги" (Лк 8:12), і до них "приходить диявол і вириває геть з їх серця слово, щоб вони не увірували і не спаслися" (Лк 8:12). На перший погляд може здаватися, що представники цієї категорії – просто нещасні жертви несприятливих обставин, бо ж диявол, мовляв, підступно обкрадає їхні душі. Але ми знаємо, що без нашого дозволу диявол не може потрапити до нашого внутрішнього світу, нашого серця, адже Сам Всемогутній Господь не позбавляє нас Свого дару свободи, не входить без нашого дозволу до наших сердець, а каже нам: "От стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зі Мною." (Одкр 3:20). Тому й диявол краде слово Боже тільки у тих, котрі пускають його до свого серця. А відбувається це таким чином: слово Боже перекручується, викривляється в їхній свідомості дияволом, бо він лукавий, себто викривлений, "брехун і батько лжі" (Ів 8:44). Так виникають різні неправдиві вірування, які начебто й базуються на слові Божому, але тою чи іншою мірою перекручують його. Про діячів таких вірувань Христос говорить: "Диявол вам батьком..." (Ів 8:44).

До другої категорії належать люди з серцем, що нагадує камінь, вони важкі, інертні та егоїстичні, вони все сприймають лише поверхнею своєї душі, допускаючи лише на поверхню свого серця. Камінь – це алегорія так званої "речі в собі", якій абсолютно байдуже до всього того, що відбувається поза нею, так і ці люди: в середині у них – лише твердий холод, ними ж виплеканий, а те, що тимчасово осідає на поверхні їхніх сердець, легко "змивається" випробуваннями, бо "кореня" науки Христа вони не допускають у глибини свого я.

До третьої ж категорії треба зарахувати багатобожників, які намагаються до всього ставитись з однаковою серйозністю: і до слова Божого, і до житейських проблем, і до вічного, і речей дочасних. Всьому вони віддають однакову шану, за все вони однаково турбуються, клопочуться та страждають. "Добре сказав дехто з мудрих, що "скільки страстей в душі, стільки й господів", – зауважує блаженний авва Зосима. /1/ Не здатна людина з такою життєвою позицією втримати слово Боже, слово Того, Хто ставить до нас максимальні вимоги: "Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене. І хто любить сина або доньку більше, ніж Мене, той недостойний Мене. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той недостойний Мене. Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде." (Мт 10:37-39). Як бачимо, Господь вимагає від Своїх вірних повної самопожертви на Його користь, і ми, православні християни, в кінці кожної єктенії з готовністю запевняємо: "Самі себе один одного і все життя наше Христу Богові віддамо." Залишається тільки виконати цю шляхетну обіцянку, і тоді ніяка "тернина" турбот про дочасне не зможе заглушити в нашому серці істину слова Божого, але сказати легко, а виконати...

Тому не будемо судити інших і шукати в їхній поведінці ознаки оцих трьох категорій духовно безплідних душ, натомість звернімо прискіпливу увагу на стан власних душ, бо плід спасіння вкрай потрібен нам самим, і зростити його в собі можемо лише ми самі за умови Божого сприяння, про що Його й треба постійно просити, ведучи з Ним щиру розмову повсякчасно відповідно до поради св. ап. Павла: "В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господеві служіть; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі." (Рим 12:12). Та маючи на увазі його застереження: "Між собою будьте одної думки, про високе не мудруйте, радше до покірного схиляйтесь; не будьте зарозумілі на себе." (Рим 12:16).

м.Полтава. 17 листопада 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ "Добротолюбие". Том 5. "Русский Духовный Центр". Москва. 1993. с. 123.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей