Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ

Перелік проповідей

"Вони пристали в краю Геразинськім, що проти Галилеї. Як Ісус вийшов на берег, трапився Йому назустріч один чоловік з міста, що мав бісів. Він з давнього часу вже не носив одежі й мешкав не в хаті, а по гробах. Побачивши Ісуса, закричав, припав Йому до ніг і сказав голосом сильним: "Що мені й Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Благаю Тебе, не муч мене!" Бо Він велів нечистому духові вийти з чоловіка. Дух той часто хапав чоловіка, і його тоді в'язали кайданами та ланцюгами й стерегли, та він трощив окови, і демон гнав його по пустелях. Ісус же спитав його: "Як твоє ім'я?" "Легіон!"- відповів той, багато бо бісів увійшло в нього. І вони благали Його, щоб Він не велів їм іти у безодню. А було там велике стадо свиней, що паслося на горі. І демони просили Його, щоб Він дозволив їм увійти в них. І Він дозволив їм. Вийшли ті демони з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро та й потонуло. Побачивши, що сталося, пастухи кинулись урозтіч і розповіли про це в місті та по селах. І вийшли люди подивитися, що сталось. Вони прибули до Ісуса й знайшли, що чоловік, з якого вийшли біси, сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при розумі – і злякались. Наочні свідки їм розповіли, як вилікувався біснуватий. Тоді все населення Геразинської округи почало Його просити, щоб відійшов від них, бо великий страх огорнув їх. І Він увійшов до човна й повернувся. А чоловік, з якого вийшли біси, просив Ісуса, щоб бути з Ним, але Він відпустив його, кажучи: "Вернися додому і розкажи все те, що Бог зробив тобі." Пішов той, сповіщаючи по всьому місті, що Ісус зробив йому."

/Лк 8:26-39/

Перед тим, як Ісус зцілив біснуватого, Він дуже здивував учнів Своєю владою над природними стихіями, так, що вони питали один в одного: "Хто це Такий, що вітрам і воді повеліває, і вони слухаються Його?" (Лк 8:25). І ми можемо собі лише уявляти, яким було їхнє здивування, коли вони побачили, що Господь наказує також і бісам, як Своїм підданим.

На жаль, з давніх часів і аж до нині багато хто з тих, що вважають і називають себе християнами, ніяк не спроможуться подолати у своїй свідомості двох хибних дуалістичних уявлень.

По-перше, деякі вперто стояли і стоять на позиціях учення Платона, сповідуючи фактично дуалізм душі й тіла. Тіло уявляється їм чимось обтяжливим і нечистим – такою собі в'язницею душі, від якої бажано чимшвидше звільнитись, а допоки час звільнення не настав, це "гидке" тіло треба всіляко пригнічувати, примушувати страждати, поступово вбивати... Зовсім інакшої думки про людське тіло тримався св. ап. Павло: "Ніхто ж ніколи не ненавидів свого тіла, навпаки, він його годує і піклується ним, як і Христос Церквою." (Еф 5:29). Як бачимо, за християнським вченням тіло зовсім не протиставляється душі як щось погане, бо цілісна людина складається з трьох рівнозначних частин, котрі або всі разом забруднюються гріхом, або ж – освячуються побожністю, чого й бажає нам той же св. ап. Павло: "Сам же Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай уся ваша істота – дух і душа, і тіло – буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа. " (1 Сол 5:23). Інша справа, що домінувати в людині належить не тілесному, а духовному началові, але – це тема іншої бесіди.

По-друге, багато хто навіть з церковних людей не може (бо не хоче) звільнитися від хибного уявлення про боротьбу між добром в особі Бога і злом в особі диявола, як між двома носіями духовної сили, двома авторитетними суб'єктами влади. Таким чином ці люди віддають шану сатані, бо вважають його та його прибічників серйозними суперниками Бога, а тому не на жарт бояться їх.

Просвічені ж християни повинні знати, що вся сила і влада належить виключно Богові, а відтак боятися варто лише Його. "Початок мудрости – острах Господній," – повчає цар Соломон (Прип 9:10). Боятися Бога – значить дуже обережно і з великою повагою ставитися до Нього, до Його святої волі і не чинити нічого на власний розсуд, тобто свавільно, бо горе тому, хто не сподобається Господу Богові.

Але самого страху Божого не вистачить для спасіння від смерти, тобто від вічного покарання. Для спасіння треба полюбити Його "всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю" (Лк 10:27). Бо: "І біси вірують та тремтять, " (Як 2:19) – пише св. ап. Яків, але це не спасає їх, адже знаємо з одкровення Божого, що горить вже "вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його" (Мт 25:41). Отже, диявол зі своїми прибічниками, бісами, зовсім не являє собою ніякої самостійної сили, а від Господа отримує дозвіл і можливість, спокушаючи, випробовувати людей, в процесі чого, мабуть, отримує насолоду, особливо ж тоді, коли людина не витримує випробування, зневірюється, відхиляється від Бога і гине, розділяючи долю самого спокусника. Сам же по собі злий дух – ніщо: "Тому що і диявол завжди співдіє згідно з наміром Божим, – каже свт. Григорій Палама, – втім, не Йому віддаючи перевагу і не Його маючи на увазі. Тому й дехто з богоносних мужів каже, що зло допомагає добру не по добрій волі. " /1/

Отже, Христос навчає Своїх учнів не лише словом, а й ділом, демонструючи їм Свої стосунки з бісами на прикладі цього біснуватого.

До речі, варто звернути увагу на призначення самого цього одержимого – стати, так би мовити, наочним приладдям у Христовій школі. З гуманістичної точки зору таке твердження може видатись надто жорстоким: людина довгі роки мучиться тільки для того, щоб на її прикладі в один прекрасний день Господь продемонстрував перед учнями Свою владу над демонами. Але з християнської точки зору цей колишній біснуватий є надзвичайно щасливою людиною, оскільки саме його Бог вибрав для здійснення Свого задуму, а що може бути важливішим і почеснішим від цього?

Для світського гуманіста земне існування є найвищою цінністю, а тому кожний – в тому числі й Бог, – хто вимагає від людини знесення будь-яких страждань – хай навіть і для святої справи, – оголошується злим і жостоким.

Для християнина ж найвищою цінністю є близькість до Бога, а перспективою – вічність, тому й не такими вже жахливими повинні видаватися тимчасові страждання на землі, якщо вони, звісно, сприяють Божій справі.

Ті ж людські страждання, які не мають ніякого відношення до Божої справи, а є породженнями гріха, називаються в нашій церковній термінології слов'янським словом "страсті", тобто страждання, що завдаються нам бісами, котрих ми самі ж і впускаємо у свої душі. Від страстей християнам належить звільнятися засобом духовної боротьби, а страждання заради Бога обов'язково будуть Ним винагороджені.

Тому долі цього біснуватого ми можемо лише позаздрити, як і долі, наприклад, cліпонародженого, про котрого Ісус каже Своїм учням: "Ані він не згрішив, ані батьки його, (...) але щоб ділам Божим виявитись на ньому!" (Ів 9:3).

Одначе ж усе, сказане вище, зовсім не означає, що нам належить шукати всіляких страждань і напрошуватись на додаткові випробування. Навпаки, така поведінка, що властива, як правило, або новонаверненим, або тим, якими заволодів дух гордині через помітні здобутки, свідчить про самовпевненість і зухвалість або через глупоту, або через зарозумілість, а це зовсім не подобається ні Богові, ні людям. Христос вчить нас просити у Бога: "Не введи нас у спокусу, але визволи нас від злого." (Мт 6:13), тому нам належить: з одного боку – бути готовими до випробувань і не ухилятися від них, йдучи на компроміси з сумлінням, а з іншого – не створювати штучно спокус ні собі, ні, тим паче, іншим, щоб, "героїчно" їх долаючи, плекати в собі пиху, бо може статися, що для перемоги над якимось дрібним бісом ми впустимо в свою душу найлютішого та й потрапимо у вічне рабство до нього.

А присудом для демонів Бог визначив безодню, себто жахливе й безкінечне падіння – віддалення від щастя бути з Ним. Ми знаємо, що цей присуд стосується і тих людей, які за власним бажанням зробляться прибічниками й рабами бісів, перейнявши їхній світогляд, боячись і шануючи їх або тих, що ними опановані. Але самі біси дуже бояться того часу, коли Господь припинить уже їхню діяльність у піднебесному просторі і пошле у безодню, бо вони, мабуть, добре усвідомлюють, що це таке. Безбожні ж люди не володіють таким об'ємом інформації, як демони, і тому поводяться ще зухваліше, аніж їхні патрони, переконавши себе з допомогою тих же бісів, що попереду в них всього лише небуття.

Християнам же належить увесь час пам'ятати про відповідальність, знаючи, що після того, як Бог нас створив, ми вже ніколи не зникнемо, як і ті ж біси, але можемо через необачність опинитися на критичній, умовно кажучи, відстані від Творця, де закінчується Його терпіння і віднімається Його милість – джерело всякого добра, а починається безодня...

На цю небезпечну відстань від Бога люди віддаляються лише за власним бажанням, бо Господь нікого не відкидає, Народ Геразинського краю, як оповідає св. Лука, злякався не своєї безбожности, а Сина Божого і почав "Його просити, щоб відійшов від них". (Лк 8:37).

Дійсно велике горе чекає на тих людей, для яких безбожність стала буденністю і навіть нормою. Якщо людина грішить настільки, що сама вже починає помічати всю потворність своєї поведінки, або Господь відкриває їй якимось чудесним знаком на це очі, як, наприклад, св. ап. Павлові чи св. прп. Марії Єгипетській, тоді в неї є іще шанс спастися. Коли ж безбожність стає рутинним явищем і світоглядом пересічного "порядного" обивателя, тоді це стає дійсно великим горем і страшною небезпекою для всього краю чи народу, переважна більшість якого переконана, що й без Бога можна досить непогано влаштуватися і не відчувати при цьому ніякого душевного й духовного дискомфорту. "Знаю твої діла, – скаже колись цьому народові Господь, – що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий! Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з вуст Моїх. Бо кажеш: "Багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю", а не знаєш, що ти злощасний, і мізерний, і бідний, і сліпий, і голий." (Одкр 3:15-17).

А колишній біснуватий, душа якого була вмістилищем цілого легіона бісів, став святим, тобто побожним, вірним Христа, і отримав від Господа завдання: бути свідком Бога серед свого народу, бо "віра без діл не приносить плоду" (Як 2:20). Його співвітчизники відразу злякались тих дивних речей, які вчинив для них Ісус, але, можливо, заспокоївшись і маючи постійно у своєму середовищі свідчення Божих чудес, деякі з них схаменуться і збагнуть небезпеку свого становища та й покаються і почнуть турбуватися не лише про свиней, а також і про свої душі? Так і нам, сучасним українським християнам, належить свідчити насамперед серед свого народу про Христа, чинячи у такий спосіб справу любови і до Бога, і до ближніх, роблячи з рідних по крови братів по духу.

м.Полтава. 1 грудня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ Беседы /Омилии/ святителя Григория Паламы. Ч.2. "Паломник". Москва. 1993. с. 195.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей