Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ

Перелік проповідей

"Аж ось прийшов чоловік, Яір на ім'я, який був головою синагоги. Припавши до ніг Ісуса, він почав Його просити зайти до нього в хату, бо була в нього донька одиначка, яких дванадцять років, і вона вмирала. І як Він ішов туди, люди тиснулись до Нього.
Аж тут жінка якась, що була хвора дванадцять років на кровотечу й витратила на лікарів увесь свій пожиток, і ніхто з них не міг її оздоровити, підійшовши ззаду, доторкнулась краю Його одежі й умить стала здоровою – спинилась її кровотеча. Ісус спитав: "Хто доторкнувся Мене?" А що всі відпекувались, Петро мовив: "Наставниче, то люди коло Тебе юрмляться і тиснуться." Ісус же сказав: "Хтось доторкнувся до Мене, бо Я чув, як сила випита з Мене." Побачивши жінка, що не втаїлася, тремтячи підійшла і упавши Йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до Нього доторкнулась і негайно одужала. Сказав їй Ісус: "Донько, віра твоя спасла тебе, іди в мирі!" Він говорив ще, як приходить хтось від голови синагоги й каже: "Твоя донька померла, не турбуй більше Вчителя." Ісус, почувши це, озвався до нього: "Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться." Прийшовши до хати, Він не пустив з Собою нікого всередину, крім Петра, Івана та Якова з батьком та матір'ю дитини. Всі ж плакали за нею і голосили. Він же мовив: "Не плачте, вона не вмерла, вона тільки спить." І ті сміялися з Нього, бо знали, що вмерла. А Він узяв її за руку і голосно промовив: "Дівчино, пробудися!'' І дух її повернувся до неї, і вона миттю встала. Тоді Він звелів дати їй їсти. Батьки ж її були здивовані вельми, та Він наказав їм нікому не говорити, що сталося."

/Лк 8:41-56/

Неабиякою спокусою для релігійної людини завжди було так зване законництво. Оскільки Народ Божий повинен жити за Законом Божим, християнам належить не лише "ходити до церкви", а ввесь час перебігу свого земного існування усвідомлювати себе дійсними членами Христового Тіла – Його Церкви, "Але намагання вірних підпорядкувати кожну деталь життя правилам Закону таїло (і таїть (авт.)) у собі небезпеку. – Пише о. Олександр Мень. – Поступово воно почало перетворюватись на мертвенну уставну доброчесність, складну казуїстичну мораль, релігійний формалізм та обрядовірство. У цьому – витоки законництва, котре виявилось перешкодою для благовістя Христової свободи. Переконання, що людина власними силами може досягти праведности, створило тип "лицеміра", котрий суворо засудив Христос Спаситель." /1/

Христос, як відомо, прийшов не для того, щоб "усунути Закон чи Пророків", а для того, щоб "доповнити" їх (Мт 5:17), себто завершити, довести до стану досконалости. Отже, Новий Завіт зовсім не суперечить Старому, як може інколи здаватися, хоча й у багатьох пунктах явно відміняє його постанови. "Раніше, ніж прийшла віра, ми були замкнені під охороною Закону, очікуючи віри, що мала відкритися, так що Закон був нашим вихователем, аж до Христа, щоб вірою ми оправдалися. А як прийшла віра, ми вже не під вихователем." (Гал 3:23-25) – пише св. ап. Павло. Наприклад, дорослі до певного віку забороняють дітям користуватися електричними приладами, але це зовсім не означає, що такі прилади небезпечні самі по собі, небезпечні лише невміння й необізнаність дитини. Коли ж діти дорослішають і стають здатними відділяти небезпеку від корисних властивостей, їм це право надається, більше того: це стає їхнім обов'язком. "Все мені можна, та не все корисне," (1 Кор 6:12) – зауважує св. ап. Павло.

Але розважати над мотивацією своїх вчинків, шукати й визначати, де насправді шлях до "Царства Божого та його справедливости" (Мт 6:33) є справою досить важкою. Не дарма ж Христос вчить: "Царство Небесне здобувається силою." (Мт 11:12).

Та існує і легка дорога, що швидко приводить до фальшивої праведности, і, на жаль, "багато нею ходять" (Мт 7:13). Одним з найширше розповсюджених варіантів такої дороги є показова, зовнішня доброчесність, коли людина намагається власними силами, виконуючи ретельно обрядові приписи, заспокоїти своє сумління, тобто відчути себе на єдино вірному шляху спасіння.

Ті, що стають на шлях отакого автоматичного виконання вимог тієї чи іншої релігійної конфесії, намагаються знизити Бога до рівня якогось механізму, котрий нібито запрограмований на визначення праведности. "Я виконав усе, як належить за уставом, – думає собі прихильник законництва, – а оскільки моя конфесія єдина правовірна, і всі приписи її обряду відтак спасенні, Бог просто зобов'язаний впустити мене у Своє Царство, адже Він Справедливий." Такій людині залишається тільки одне: подякувати Господеві за те, що вона така "благодатна", "канонічна", а не якийсь там єретик, розкольник чи самосвят, ну і прийняти від Нього належну нагороду... Саме так, згадаймо, молився фарисей: "Боже дякую Тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину." (Лк 18:11-12).

Але ми знаємо, що Бог – не механізм і не обмежений немилосердний суддя-законник. Він судитиме людей не за статтями якогось кодексу, а за головним у Його Законі: за тим люблять вони Бога й ближнього чи лише самих себе (див. Лк 10:27).

Щоб звернути увагу Своїх учнів на цю обставину, Христос часто порушував непринципові вимоги Закону Мойсея: зціляв у суботу, не постив за певним графіком, дозволяв учням їсти без ритуального омиття рук... Ось і в цьому випадку Ісус пішов на явне порушення приписів обрядових постанов заради милосердя. Коли до Нього доторкнулася кровоточива жінка, яка за приписами Закону була нечистою (Лев 15:25), це Його теж як начебто знечищувало, адже було написано: "... кожен, хто доторкнеться до неї, буде нечистий..." (Лев 15:19).

І те, що зробила кровоточива жінка, було великим нахабством з її боку: вона наважилась доторкнутися своєю нечистою рукою до Равина, до Вчителя Народу Божого і таким чином знечистити Його привселюдно. Тому жінка і злякалась дуже, коли вимушена була зізнатись у своєму вчинкові. Але Ісус не побіг чимдуж обмиватися і прати Свою одежу, як належало б за приписом (Лев 15:27), і не сказав, що Він, мовляв, тепер "нечистий аж до вечора" (Лев 15:27), а відреагував досить несподівано, думається, для всіх присутніх: Він похвалив жінку за те, що вона поклала надію на Божу силу, яка діє у святих Його, та й відпустив її з миром. Христос показав цим, що більше й важливіше у Законі Божому поглинає й відміняє менше: віра і милосердна любов заперечують обов'язок буквального дотримання постанов про нечистоту.

І ця наука продовжилась: невдовзі Він у присутності трьох апостолів і батьків померлої дівчини, не зупинився перед порушенням заборони торкатися до мертвого тіла (Лев 6:6-8). Не думаю, що хтось з присутніх при цьому засуджував Його вчинок, бо апостоли були відданими учнями, а батьки померлої, очевидно, відчували лише вдячність до Цього Святого Чоловіка. Але напевне знайшлось би багато таких юдеїв, яким би дуже не сподобались ці дії Христа, тому Він і "наказав їм нікому не говорити, що сталося" (Лк 8:56).

Отже, нам, сучасним християнам, належить оцінювати свої вчинки, а також діяльність інших не за буквою церковного канонічного права, але намагатися розпізнати глибинну мотивацію: чи то є справи любови, чи автоматичне реагування за інструкцією, чи фарисейське святенництво і демонстрація зовнішньої правильности та "чистоти".

При цьому лише зауважимо, що знехтувати за певних обставин можна лише непринциповими приписами релігійного обряду і то заради справ любови, але ні за яких обставин немає виправдання злочинам: зраді, вбивству, ідолопоклонству, заради чого б вони не чинилися, тому св. ап. Павло суворо застерігає: "Чи ж не знаєте ви, що неправедні Царства Божого не вспадкують? Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п'яниці, ані злоріки, ані грабіжники – Царства Божого не вспадкують." (1 Кор 6:9-10).

м.Полтава. 8 грудня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ Прот. Александр Мень. Исагогика. Ветхий Завет. Фонд имени Александра Меня. Москва. 2000. с. 100-101.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей