Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДВАДЦЯТЬ ШОСТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ

Перелік проповідей

"І Він розповів їм притчу оцю: "В одного багача земля вродила гарно, І почав він міркувати, кажучи сам до себе: Що мені робити? Не маю куди звезти врожай! І каже: Ось що я зроблю: розберу мої стодоли, більші побудую і зберу туди все збіжжя і ввесь мій достаток та й скажу душі своїй: Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий, веселися! Бог сказав до нього: Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість, щоб багатіти в Бога."

/Лк 12:16-21/

Людська природа має три складові частини: дух, душу й тіло. "Сам Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай вся ваша істота – дух і душа, і тіло – буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа," (1 Сол 5:23) – бажає нам св. ап. Павло.

Особисто мене, до речі, дивує затятість, з якою деякі богослови відстоюють позицію дихотомії (двоскладовости людської природи), ототожнюючи дух з душею. Чим, цікаво, так дошкулив духовенству дух? Також не зрозуміло, чи душевна сфера діяльности в їхній системі поглядів співпадає з духовною?

На нашу ж думку, Слово Боже звернене саме до духовного начала в людині, про що однозначно свідчить св. ап. Павло: "Бо Слово Боже живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та кістяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця." (Євр 4:12).

Душевність людини складається з розумової діяльности, волі та почуттів, а духовність – це: страх Божий, сумління і прагнення Бога через любов до Нього. /1/ І якраз на прикладі цієї притчі ми маємо можливість спостерігати розділення душі й духу гостротою Слова Божого.

Діяльність "багача" символізує людське прагнення досягти відчуття самодостатности. Коли душевна людина постійно відчуває свою залежність від Когось Невідомого, це її тривожить, вона робиться пригніченою постійним емоційним дискомфортом і, природньо, намагається його позбутися, щоб отримати спокій, для досягнення якого існують два шляхи: або підкоритись волі Господа і спробувати пізнати Його – смирення; або повстати проти неї і спробувати стати самодостатнім – гординя.

Якщо людина залишається у межах душевности, то її дуже турбує залежність від світу, а насправді – від "князя цього світу", який, за словами Христа, "вже засуджений" (Ів 16:11). Маємо на увазі, звісно, диявола. Вона боїться бути нерозумною, неспритною, перебувати у підпорядкуванні, відчувати постійне невдоволення, як часто кажуть, "життям", себто собою, почуватися невдахою. Саме оцей душевний світський страх у розумінні неспокій і робить людину страсною, вимушуючи її страждати через залежність від постійного браку своїх здобутків у світі. Такі страх, занепокоєння й заздрість розпалюють в людських душах біси, штовхаючи нас у вир змагань за дочасну славу, світський престиж, розкіш. А оскільки страсній душі дуже важко буває розпізнати межу між необхідним і зайвим, люди відтак схильні перетворювати свої природні потреби у пожадливість, а гідність – у гординю. Ісус заповідав нам просити в Отця Небесного: "Дай нам кожного дня хліб щоденний." (Лк 11:3). – Очевидно, маючи на увазі достатнє задоволення всіх людських матер'яльних потреб, про які Господь каже: "Отець ваш знає, що вам воно потрібне." (Лк 12:30).

Відкинувши фарисейське святенництво, треба визнати, що задоволення нагальних людських потреб у матер'яльному добробуті є дуже важливим чинником душевного спокою, досягнення якого можливе або високим рівнем організації суспільства, тобто високою культурою (навчання, праці, законослухняности), або індивідуальним добровільним зниженням своїх матер'яльних потреб до рівня, що не перевищує ледь достатньої межі для виживання в земних умовах. Перший варіянт є цивілізацією, а другий – аскетизмом. Дехто вважає, що цивілізація, себто західна міська культура, – це шлях гріха, що веде до загибелі, і проклинає її досягнення. Зокрема, зараз дуже модно у такому середовищі проклинати комп'ютери, інтернет, ідентифікаційні коди... Прокляття на адресу телебачення вже виглядають анахронізмом, хоча деякі "ревнителі" все ще не гребують і цим. Але засудження цивілізованого способу існування суперечить досвіду найвидатніших аскетів: "Святий Антоній молився у своїй келії і почув голос, який казав йому: "Антонію! Ти ще не дійшов до міри такого-то шевця в Олександрії." Святий Антоній пішов до Олександрії, знайшов того шевця і переконав його відкрити, що є особливого в його житті. Той сказав: "Я не знаю, щоб коли-небудь робив якесь добро; тільки вставши ранком з ліжка, перед тим, як сяду за роботу, мовлю: "Всі в цьому місті, від малого до великого, ввійдуть до Царства Божого за свої добрі діла; один я за гріхи свої буду засуджений на вічні муки". Те саме з усією щирістю сердечно повторюю і ввечері, перед тим, як ляжу спати". Почувши це, святий Антоній усвідомив собі, що справді не дійшов ще до такої міри." /2/ Як бачимо, звичайний міщанин-ремісник перевершував тоді неабиякого аскета Антонія у праведності, хоча й жив, здавалось би, звичайним життям пересічного обивателя.

Отже, щоб стати духовною, людині не обов'язково треба не митись роками і писати гусячим пером, але обов'язково треба мати страх Божий: "Завжди майте страх Божий, бійтесь Того, Хто умертвляє і оживляє," – наставляє св. Антоній Великий. Можна сказати навіть радикальніше: інколи саме аскеза губить людину. Ось як про це оповідає св. авва Доротей: "Смирення два, так же, як і дві гордості. Перша гордість – та, коли хто докоряє братові, засуджує його й безчестить, як такого, що нічого не значить, а себе вважає вищим від нього. Такий, якщо не оговтається незабаром і не намагатиметься виправитись, то потроху приходить і до другої гордині, котра гордиться проти Самого Бога і приписує собі свої подвиги й доброчинства, а не Богові, буцімто він сам собою здійснив їх, своїм знанням і розумом, а не допомогою Божою." /3/

Таким чином, ми можемо переконатись, що "багач" з притчі – це бездуховна людська душа, хвора на гординю, незалежно від того, чим вона пишається: своїми здобутками у цивілізаційному поступі (прогресі) чи своїми аскетичними подвигами і навіть доброчинством. Головне, що така людська душа спирається лише на власні резерви, "багатіє" власними досягненнями – власним "врожаєм", а про Бога не хоче знати і, звісно, не боїться Його.

Для протверезіння подібних "багатіїв", тобто таких, що вважають себе найгіднішими і найправеднішими. Господь попускає на них агресію ворогів: "Бо хто не бажає загнуздати розум свій страхом Божим, тому потрібен людський страх, щоб ним утримувався він від шкідливого, подібно до того, як раб буває порядним через суворість пана," – пише св. Єфрем Сирин. /4/

Але трапляються випадки, коли ніщо вже не може стримати зростання людської гордині, самовпевнености, ілюзії само-достатности, і люди стають настільки твердошиїми, що перестають боятися навіть своєї загибелі, бо засліплені впевненістю у своїй правоті. Тоді для "врожаю" гордині вже замалим видається те, чим володіли досі, виникає пекуча потреба розширити "стодоли" якомога ширше, тотально, щоб таки відчути отой химерний спокій і сказати: "Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися!" (Лк 12:19). Та Ісус попереджає, що, коли людина чинить так, як їй спадає на думку, а не так, як їй заповідає Господь, то її душевний спокій є примарним, це – просто самообман, бо насправді вона зовсім не самодостатня, а цілковито залежна від волі Свого Творця і Промислителя (Керівника). Тому мудрим рішенням треба вважати турботу про духовний спокій, тобто про те, щоб "багатіти у Бога". За настановою св. Антонія Великого, духовний спокій є підсумком такої еволюції: "Якщо людина бажає удостоїтись Божої любови, тоді вона мусить приодягнутися страхом Божим; страх же породжує плач, а плач – мужність. Коли все це дозріває в душі, то вона починає приносити плід в усьому. І Бог, узрівши в душі ці прекрасні плоди, притягає її до Себе, як запах відбірного тиміяну, тішиться нею з Ангелами повсякчасно, наповнює радістю та охороняє її на всіх дорогах, щоб безпечно досягнула місця свого відпочинку." /5/ Отже, тільки таким чином людина має можливість отримати справжній, духовний спокій, спокій сумління, бо керується вона тоді вже не сваволею та егоїстичними міркуваннями, а Промислом Божим через дію Святого Духа, і так набуває цілости: "Ці три частини, якими є: душа, тіло й дух. Коли вони стануть єдиним дією Святого Духа, тоді вже не можуть розлучитися," – відкриває нам св. авва Ісая. /6/

м.Полтава. 22 грудня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ Прот. Серафим Слободськой. Закон Божий. Київ. "ФЕНТЕЗІ" ЛТД. 1996. с. 101-102.

/2/ Духовна спадщина святих Отців. Том 1. Св. Антоній Великий (251-356). Львів. Вид. Отців Василіян "Місіонер". 1997. с. 177.

/3/ Там же. с. 170

/4/ Добротолюбие. Москва. Русский Духовний Центр. 1993. Том 4. с.605-606.

/5/ Там же. с. 381.

/6/ Добротолюбие. Москва. Русский Духовний Центр. 1993. Том 2. с.461.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей