Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ, ЩО ЧИТАЄТЬСЯ У НЕДІЛЮ СВЯТИХ ПРАОТЦІВ

Перелік проповідей

"А Ісус озвавсь до нього: "Один чоловік справив велику вечерю і запросив багатьох. Під час вечері послав він слугу свого сказати запрошеним: Ідіть усе готове. Тоді всі вони однаково почали відмовлятися. Перший йому сказав: Поле купив я, мушу піти на нього подивитись; вибач мені, прошу тебе. Другий сказав: П'ять пар волів купив я і йду їх спробувати; прошу тебе, вибач мені. А інший мовив: Я одружився і тому не можу прийти. Повернувся слуга і розповів про це панові своєму. Розгнівався тоді господар та й каже до слуги свого: Іди щоскоріш на майдани й вулиці міста й приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кульгавих. Пане,   озвавсь слуга,   сталося, як ти звелів, і місця ще є. Сказав пан до слуги: Піди на шляхи та огорожі і наполягай прийти, щоб мій дім наповнився. Кажу бо вам: Ніхто з отих запрошених не покуштує моєї вечері."

/Лк 14:16-24/

У неділю святих Праотців ми вшановуємо пам'ять всіх праведників, дійсних представників Народу Божого, що жили і до Закону, що даний був Богом на горі Синай, і під Законом,   від Адама до Йосипа Обручника.

Багато поколінь промайнуло у земній історії від створення першого чоловіка до приходу Богочоловіка, але суттю або "сіллю землі" (Мт 5:13) стали тільки "сини Божі" (Мт 5:9), бо, власне, саме для них і вчинив Отець Небесний цю землю і все, що на ній.

І потрапити до числа членів Народу Божого не можна по інерції, за правом народження у племені, серед котрого раніше, траплялося, були праведники. "Так і в часи отих давніх людей і, після них, серед юдейського народу, а також і з числа перейменованих (мається на увазі   в ім'я Христове), тільки вибрані приймаються, а непотрібна більшість і з їхнього числа викидається: так і з числа нащадків Сифа, названих "синами Божими", ті, хто були одержимі страстю до людських доньок, як говориться в Писанні (Бт 6:2), були відкинені,"   пояснює свт. Григорій Панама. (1) Тому й про Старозавітню Церкву св. ап. Іван Богослов пише, що далеко не всі євреї були насправді її вірними: "Знаю твоє горе,   каже Господь до єпископа Церкви у Смирні,   а втім ти багатий,   і обмови від тих, що звуть себе юдеями, а не є ними, але   зборище сатани." (Одкр 2:9).

Ми ж нині, вшановуючи пам'ять тих, які дійсно були синами Божими, все ж таки головним чином концентруємо свою увагу на тих "запрошених" до Таїнства входження у Царство Боже, які не забажали покуштувати Христової вечері, щоб нам самим ненароком не стати подібними до цих останніх.

Одним з найнебезпечніших для нас тепер видів ідолопоклонства сміливо можна вважати язичництво, себто народне вірування (слово язык у перекладі з церковно-слов'янської мови означає "народ"). На жаль, дуже часто наші сучасники, як і давні люди, вважають істинним все своє, рідне, з дитинства знайоме, від пращурів успадковане, легендарне, традиційне, міфічне... І якщо у мотивації людської віри домінує саме оцей фактор і прихильність виключно до "своєї віри", то це і є справжнім язичеством, незалежно від того, об'єктивно правдиве це віровизнання чи облудне. Зухвалі юдеї колись виказували Хритові: "Авраам наш батько." (Ів 8:39) "Ми не з розпусти народились, (...) один лише Отець у нас: Бог." (Ів 8:41). На що Ісус зауважив: "Диявол ваш батько, тож і волите за волею батька вашого чинити." (Ів 8:44). Отже, хоча оті юдеї і були формально і нащадками Авраама, і дітьми Народу Божого, та все ж в суті залишались язичниками, бо уявили собі, нібито Отець Небесний і є їхнім племенним Божеством. Вони вірили в Бога Яхве, але мотивація їхньої віри була поганською, тому й не припиняли вони Христа, не зрозуміли про що Він говорить, адже вважали, що їм і так вже гарантоване Царство Боже за правом народження у племені Ізраїля, що вони в числі "запрошених". Така "релігійність" є корумпованою, тобто зіпсованою, спотвореною, а її послідовники гинуть, хоча самі цього не хотять збагнути: "Сіль   добра річ, але коли сіль звітріє, чим її приправити? Ні в землю, ні на гній вона більше не придатна: її геть викидають. Хто має вуха слухати, нехай слухає!" (Лк 14:34-35)   Застерігає Господь. Мало того, провідники такої "релігійности" стають небепечними для інших людей, бо наполегливо вводять в оману наївних, необізнаних, що блукають у пошуках духовного спокою. І саме про таких лідерів Христос поперджає: "Неможливо, щоб не з'явились спокуси. Однак, горе тому, через кого вони приходять. Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих." (Лк 17:1-2). Велике горе у того народа, чиновники якого, користуючись законними повноваженнями, повсякчасно чинять беззаконня заради своєї особистої чи кланової вигоди, але незрівнянно більше горе у вірних тієї конфесії, помісної церкви, єпархії, парафії, провідники яких, прикриваючись іменем Христа, насаджують не Кафоличне (Соборне, Вселенське) Ортодоксальне (Правовірне, Православне) Християнство, а замасковане під нього язичество, звеличуючи своє земне плем'я, своє земне начальство, вигадуючи байки про "свою духовність", "націоналізуючи" Бога і нацьковуючи свою паству на все інакше "не таке" людство. Фактично таке "духовенство" робиться не більше, як ідеологічною ланкою політичного режиму того чи іншого народу за певну, звісно, матер'яльну нагороду та сприяння у боротьбі з конкурентами за сфери впливу.

Іншим сучасним небезпечним видом ідолопоклонства є заангажованість духовенства у світських справах. Колись один з юдеїв намагався втягги Христа у суто земні справи, кажучи: "Скажи братові моєму, щоб поділився зі мною спадщиною." Ісус промовив до нього: "Чоловіче, хто настановив Мене суддею або подільником над вами?" (Лк 12:13-14). А нині тільки й чуємо про втручання ієрархів майже всіх конфесій у світські справи: то вони призначають святих жінок відповідальними за ядерну зброю, то навпаки, застерігають лідерів від війни між суверенними державами, а то знову "благословляють" каральні експедиції... За цими "важливими" соціально-політичними турботами, спрямованими, очевидно, на побудову "ідеального суспільства" ще в умовах цього світу (про що мріяв колись язичник Платон) їм, звісно, ніколи заглибитись у церковні справи і подбати завзято, як належало б, про те, щоб усі християни "були одно" (Ів 17:11), тобто, щоб припинилась ненависть між послідовниками Христа; щоб скасувати середньовічні "надбання" у церковній практиці часів цезаропапизму та папоцаризму; щоб повернутися до апостольської науки, до біблійних норм церковного життя, скинути з "людей тягарі, які важко носити" (Лк 11:46). Взагалі, духовенство має право і навіть обов'язок втручатися у політику лише заради однієї мети   забезпечення максимально спрятливих умов для своєї пастви вільно сповідувати Христову віру, а все інше   марнота марнот. В реальності ж ми спостерігаємо протилежне: ганебну залежність церковних пастирів від їхніх світських патронів і цинічне використання Нового Завіту для забезпечення суто земного животіння: той "купив поле", читай "канонічну територію", і заходився відстоювати це "поле" з брутальністю ведмедя, який боронить свої мисливські угіддя; той "купив волів", читай політичне лобі, і все виголошує незграбні промови на зборах та форумах, де вже зарезервоване навіть постійне місце у президії для "представників Церкви"; той "одружився", читай уклав взаємовигідний контракт з потрібною світською потугою, і перерізає шовкові стрічки на відкриттях всіляких об'єктів виробничого та соціально-культурного призначення...

Усі християни "запрошені", усі ми відправляємо Євхаристію за Уставом, але не варто нам забувати, що і юдеї ще з більшою ретельністю, ніж ми, приносили жертви за приписами Закону, а Господь про більшість з них сказав: "їх схопив вітер у свої крила, вони соромитимуться своїх жертвоприношень." (Ос 4:19).

Ми причащаємось, але часто ділимо людство не на тих, хто з Христом, і тих, хто проти Нього (див. Лк 11:23), а на "наших" і "ненаших" за мовною, культурною, ідеологічною, расовою... ознаками, що і є насправді сучасним язичеством. Отже, і причастя наше може виявитись для нас згубним: "... хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло і кров Господню," (1 Кор 11:27)   застерігає св. ап. Павло.

Ми молимось, але говоримо про якусь, наприклад, "українську духовність", буцімто може бути український страх Божий, українське сумління, українське прагнення Бога, тому й про молитву свою можемо у підсумку почути: "О лицеміри! Добре про вас пророкував пророк Ісая: Оцей народ устами Мене поважає, серце ж їхнє далеко від Мене. Однак, марно Мене шукають, навчаючи людських наказів." (Мт 15:7-9).

Духовність   це не ментальність, не культура і навіть не пристойні уподобання (моральність), а виключно релігійність (постійний зв'язок з Богом), якою в свою чергу є не саме лише дотримання певного обряду, канонів і навіть догматів, а "віра, надія, любов   цих троє; але найбільша з них   любов" (1 Кор 13:13). Тому нам, поки ще є час, треба відкинути піклування про розділ землі між конфесіями, а всі свої зусилля спрямувати на пошуки "Царства Божого та його справедливости і все те (що нам потрібне) додасться" (Мт 6:33) за обіцянкою Самого Сина Божого, щоб не сталося так, що ті, яких ми вважали "вбогими, каліками, сліпими, кульгавими", тобто неканонічними, єретиками, інославними, розкольниками, безбожниками опиняться в числі вибраних, а ми так і залишимось лише званими.

м.Полтава. 29 грудня 2002 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/ Беседы /Омилии/ святителя Григория Паламы. 1993. Москва. "Паломник". ч.2. с. 43

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей