Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ

Перелік проповідей

"Одного разу, простуючи до Єрусалиму, Ісус проходив між Самарією і Галилеєю. Коли Він входив в одне село, вийшло Йому назустріч десять прокажених, що стояли здалека. Вони піднесли голос і казали: "Ісусе, Наставнику, змилуйся над нами!" Побачивши їх, Він промовив: "Ідіть та покажіться священикам." І сталося, як вони йшли, очистилися. Один з них, побачивши, що видужав, повернувся, славлячи великим голосом Бога. І припав лицем до ніг Ісуса, почав Йому дякувати. Він був самарянин. Озвавсь Ісус і каже: "Хіба не десять очистилось? Де ж дев'ять? І не знайшовся між ними, щоб повернутись, Богові хвалу віддати, ніхто інший, окрім цього чужинця?" І Він сказав до нього: "Встань, іди: віра твоя спасла тебе."

/Лк 17:11-19/

Відповідно до Старозавітнього Закону проказа робила хворих на неї нечистими. Такі люди не мали права мешкати у населених пунктах, також вони не повинні були навіть наближатися до людей, їм належало ще здалеку попереджати про свою нечистоту. Саме тому десять прокажених з відстані кричали до Ісуса, просячи про допомогу. Очевидно, вони знали, що Цей Наставник Народу Божого користується славою Святого Чоловіка, а відтак мали надію на Його заступництво за них перед Богом. Нечистота вважалась серед юдеїв карою Божою за гріховність, тому, наприклад, біси називаються "духами нечистими" (Мк 3:11). Отже, у грішника було мало надії на милосердя до нього з боку Господа, чому вони й звернулися до Праведника, просячи посередництва. Сам цей факт вже був добрим знаком, адже ті люди серйозно шукали Бога, а, власне, лише цього й бажає від нас Творець.

Шкода, безумовно, що приводом для богошукання у цьому випадку стала тяжка й ганебна хвороба та ізоляція від суспільства, але головним все ж таки треба визнати те, що воно отримало свій початок. Прокаженим пощастило, Провидіння звело їх з Самим Всемогутнім, хоча вони тоді цього не могли собі навіть уявити, їхня коротка, але щира молитва була почута, і вони сподобились милости Божої: Він задовольнив їхнє прохання без будь-яких умов, без будь-яких обіцянок з їхнього боку – по благодаті.

Христос на відстані дарував їм зцілення, щоб не порушувати Закону, самим лише порухом Своєї всесильної волі: "І так сталося." (Бт 1:9). Потім Він наказав їм виконати вимогу Закону, щоб священики засвідчили їхнє повне видужання.

Всі вони, напевне, повірили словам Ісуса, адже пішли показатися священикам, але далеко не всі виявились гідними Божої милости. Самої віри, як бачимо, замало для очищення від духовної нечистоти. Недарма св. ап. Яків зауважує: "І біси вірують та тремтять." (Як 2:19). Але: "Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва." (Як 2:26). Якщо ми віримо у всемогутність Божу та Його милосердя, то це, звісно, дуже добре, але така віра зовсім не звільняє нас від обов'язку перед Ним. І цей обов'язок визначений не людьми, як деякі, на жаль, вважають, ми маємо можливість лише дізнатися про нього, якщо матимемо добру волю до освіти своєї душі Божою мудрістю задля спокою власної совісти. Саме поняття совісти є духовною категорією. Ось як оповідає про походження цього слова етимологічний словник: "Заимствовано из старославянского языка. В памятниках письменности отмечается с одинадцатого века. Старославянское совъсть является калькой греческого syneidesis "со-весть", собственно "ознание долга", из syn- со значением совокупности, соответствующего русскому со-, й eideso "буду знать, узнаю", сравните eidos "осведомленность"." /1/ Отже, відчуття свідомо чи несвідомо невиконаного обов'язку перед Богом примушує людину страждати, робить її нещасною, але багато хто намагається затамувати це страждання всілякими недоречними в таких випадках засобами: то вдаючись до своєрідної анастезії (пияцтва, наркотиків, обжерства, постійного пошуку сексуальної насолоди...), то намагаючись якось відволікти свою увагу від свого ж таки духовного страждання (різноманітні захоплення – "хобі", азартні ігри, всеціле занурення у бізнес, або політику, або спорт, або мистецтво...), а натомість потрібно лише стати на шлях виконання свого обов'язку перед нашим Творцем і Владикою. Сам же цей обов'язок полягає в тому, що людям призначено ставати богоподібними, бо "сказав Бог: "Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу. " (Бт 1:26). Цього ж самого вимагає Ісус від Своїх підданих вже у Новому Завіті: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний Досконалий," (Мт 5:48).

У цій історії з прокаженими богоподібно вчинив лише один з десяти, і той виявився, як зараз би висловився речник православ'я московського штибу, інославним – самарянином. Цей чоловік за покликом сумління повернувся, щоб подякувати іншому Чоловікові за те, що Бог через Нього дарував йому здоров'я. Вдячність – богоподібна риса людської поведінки, бо й Господь обіцяє Своїм помічникам: "Хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної води, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди." (Мт 10:42). І навпаки – невдячність є ознакою відвертої чи латентної безбожности, осатанілости, бо причиною її є ніщо інше, як гординя. Ось як оповідає св. прор. Ісая про сатану, найгордовитішу істоту та взірцеву постать для всіх безбожників: "Твоя пиха й музика на арфах у Шеол провалиться; постіль твоя – черва, хробаки – твоє покривало. Як же це ти впав з неба, ти, блискучий син зірниці? Як тебе повалено на землю, тебе, що підбивав усі народи? Ти ж говорив у своїм серці: – На небо зійду, над Божими зорями мій престол поставлю й сяду на горі зборів, на краю півночі. Зійду на вершок хмар, зроблюсь, як Всевишній. Та ось ти в Шеол провалився, в яму преглибоку." (Іс 14:11-15). Та й мудрий цар Соломон попереджає: "Погибелі передує гординя, падінню ж – бундючний дух." (Прип 16:18). Оті дев'ять ортодоксальних юдеїв, мабуть, вважали, що їм, власне, не треба втомлювати себе поверненням до свого Святого Зцілителя, тому що були впевнені, що отримали своє, їм, представникам вибраного народу, за правом належне. Думається, що саме їхнє хизування своєю правовірністю, своїм походженням від Авраама, "батька усіх тих, які вірять" (Рим 4:11), зробило їх невдячними, а значить небогоподібними, непобожними...

Отже, саме в цьому ми, що тепер вважаємо себе ортодоксальними представниками Новозавітнього Народу Божого, повинні вбачати для себе велику небезпеку. "Але яка біда! – Вигукує святитель Григорій Палама. – Адже можна бачити, що й ми тепер на це ж саме страждаємо. (...) Тому Господь, знову ж таки жалкуючи, що вони такі, і неначе оплакуючи їх, а після них і нас, подібних до них, – як колись звернувся до Адама, коли той позбувся Божественної слави, питаючи в нього: "Де ти?" (Бт 3:9) – Так і до цих – пізніше: "Де ж дев'ять? І не знайшовся між ними, щоб повернутись, Богові хвалу віддати, ніхто інший, окрім цього чужинця?" (Лк 17:17-18)." /2/

Варто чітко собі усвідомити, що нам ніхто нічого не винен, і те добро, яке ми періодично отримуємо від інших, є Божим даром. Натомість, на превеликий жаль, часто доводиться стикатися у нашому середовищі з волаючою невдячністю, яка є певною ознакою "совєтського чєловєка" – хитрого, жорстого й підступного азіята (чи євразійця?), котрий залюбки готовий цілувати великодержавний чобіт, що ним йому ж таки відбивають печінки, за те пихато відвертає ніс від "руки Господньої", про яку св. прор. Ісая каже, що вона "об'явиться Його слугам" (Іс 66:14). Тому нам є чому навчитись у того "інославного" самарянина: ніякий дар Божий не приймати, як щось нам належне, а за все гаряче дякувати, припавши "лицем до ніг Ісуса" (Лк 17:17), і Йому, і нашим доброчинцям, через яких ми й отримуємо оті дари Божі, бо саме такими, зокрема, визнав Господь діла віри, без котрих вона "мертва" (Як 2:26).

м.Полтава. 12 січня 2003 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

/1/   Г.П. Цыганенко. Этимологический словарь русского языка. Киев. Радянська школа. 1989. с. 390.

/2/   Свт. Григорий Палама. Беседы (Омилии). Москва. Паломник. 1993. ч. 3. с. 215.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей