Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО НЕДІЛЬНОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ

Перелік проповідей

"І коли Він (Ісус Христос) наближався до Єрихону, один сліпий сидів край дороги і просив милостиню. Почувши, що народ іде мимо, він спитав, щоб воно могло бути. Йому сказали, що це Ісус Назарянин проходить. 1 він почав голосно кричати: "Ісусе, Сину Давидів, змилуйся наді мною!" Ті, що йшли попереду, сварилися на нього, щоб замовчав, але він кричав ще дужче: "Сину Давидів, змилуйся наді мною!" Ісус зупинився і звелів привести його до Себе, І коли той наблизився до Нього, спитав: "Що хочеш, щоб Я зробив тобі?" "Господи, – сказав той, – щоб я прозрів!" Ісус сказав до нього: "Прозри! Віра твоя спасла тебе." І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога. І ввесь народ, побачивши те, віддав хвалу Богові."

/Лк 18:35-43/

В основі нашої віри лежить міцне сподівання на Спасителя-Помазаника, себто Месію або Христа, бо християни не покладають надію на власні сили, а прагнуть Божої допомоги. Здавалось би, цього ж самого прагнули (та й досі прагнуть) юдеї – прихильники юдаїзму, але насправді це, на нашу думку, зовсім не так. Саме різницю між юдаїзмом та християнством і висвітлює сьогоднішнє Євангельське читання.

Ісус через Єрихон прямував до Єрусалима, будучи вже досить відомою особистістю. Він ішов у єдине тоді святе місто на землі для того, щоб принести Себе у святу Жертву заради спасіння всього людства. Та, на жаль, більшість Його співвітчизників сподівалась на принципово інакше вирішення проблеми Народу Божого. Навіть апостоли, тоді ще не просвічені сходженням на них Святого Духа, не здатні були осягнути намір свого Божественного Вчителя. Юдейські патріоти були переконані в тому, що завданням Месії повинен стати політичний переворот в Єрусалимі і подальша організація війни проти римлян-ідолопоклонників, які з учорашніх політичних союзників Юдеї поступово перетворились на її поневолювачів. Юдейські патріоти прагнули свободи, але вони помилялись щодо самого змісту цього поняття.

Політична незалежність – це, звісно, дуже хороша справа, але це ще зовсім не свобода, а інколи буває, що й навпаки. Тут треба дуже добре розібратись: від кого варто прагнути незалежности і хто прийде на місце сьогоднішньої політичної влади. Треба бути дуже й дуже тверезою людиною, "мудрою, як змії" (Мт 10:16), щоб уміти вибирати з двох бід меншу. Наприклад, у 20 столітті Куба чи В'єтнам вибороли-таки собі незалежність від Заходу, але про наслідки таких "перемог" сумно навіть згадувати. Принаймні, свободою там і не пахне.

І в часи перебування на землі Ісуса Христа панування Римської імперії на теренах тодішньої Ойкумени було позитивним фактором головним чином з двох причин. По-перше, римляни приділяли велику увагу налагодженню засобів комунікації, простіше кажучи, вони спрощували зв'язки між народами, будуючи хороші дороги, якими ще й досі подекуди користуються мешканці південної та південно-східної частини колишньої території імперії. Отже, римляни були тогочасними глобалізаторами. Відсутність безперешкодного зв'язку між народами зробила б неможливим розповсюдження поміж "усіма народами" (Мт 28:19) Христової віри, тому неважко здогадатися про те, на чиєму боці був Господь Бог у війні Юдеї з Римом. Та й підсумок тієї війни говорить сам за себе. По-друге, Римська імперія була тодішнім носієм цивілізації, тобто технічного прогресу, культури міста, а без цього, знов-таки, неможливе було б становлення християнства, бо селянська (лат. поганська) культура більшости тодішніх ворогів Риму стояла на позиціях жорсткого традиціоналізму, своєрідного моралізму, провідники котрого (ідолопоклонське духівництво) просто не допустили б у середовище своїх народів апостолів з їх місією, яка полягала в тому, щоб нести нетрадиційне вчення чужого народу, особливо враховуючи те, що розповсюджували його незаможні та ще й євреї... А місто в часи античности не було замкнутою, ізольованою громадою, контрольованою політичною і духовною верхівкою, там досить легко було змішатися з натовпом, таким собі морем, щоб "людей ловити" (Лк 5:10), Нині, до речі, маємо аналогічний розклад сил, хіба що межі теперішньої Ойкумени істотно розширились.

Відразу хочу упередити підозру щодо мене у "проімперських настроях" і непатріотизмі, тобто у несприйнятті української незалежности, оскільки дехто вважає, що на теренах колишнього СССР відбувається щось подібне до "розвалу імперії". По-перше, ні татаро-монгольська орда, ні Московське царство, ні Російську імперію, ні Радянський Союз не можна, за моїм переконанням, вважати аналогом Римської імперії. Дійсно, російські володарі завжди дуже заздрили Римові, як Чингізхан заздрив Олександрові Македонському, і хотіли зробитись "цезарями" хоча б "Третього Риму", але, як говорять, далеко куцому до зайця. Античний Рим поєднував тодішнє, людство, глобалізував культуру і економіку, поступово підносячи таким чином відсталі народи (якщо вони не чинили затятого опору) на рівень найрозвинутіших тоді націй – греків і римлян, а Москва навпаки – завжди проводила політику ізоляціонізму, лише дозовано під наглядом чиновників запозичуючи від Заходу крізь ту чи іншу версію "залізної завіси" деякі його досягнення з єдиною метою – протистояти тому ж таки Заходові. А, по-друге, московське панування завжди спричиняло до деградації тих народів, які мали нещастя опинитися в його "братніх обіймах", Найяскравішим прикладом підтвердження цієї тези може служити різниця у стані двох роз'єднаних частин колись єдиної Фінляндії. У складі дореволюційної Росії Фінляндія була відсталою провінцією, коли ж вона отримала й відстояла незалежність від Москви та інтегрувалася до Заходу, стан її значно поліпшився, оскільки їй пощастило не брати участи у побудові "нашого, нового міра". Але напередодні Другої світової війни росіяни на біду згадали своє про "братерство" з фінами, в результаті частина Фінляндії насильно була занурена в безумний процес "комуністіческого строітельства", і так звана Карело-Фінська АССР знову перетворилась на відсталу провінцію Росії, якою і залишається дотепер. Отже, хоча з часів царя-"вестернизатора" Петра Першого Московське царство і забажало удавати з себе "імперію", воно так і залишилось всього лише спадкоємцем і послідовним епігоном орди з візантійською риторикою, по-азіятському жорстоким та підступним продовжувачем традицій татаро-монгольських ханів, але аж ніяк не римських імператорів чи грецьких базилевсів.

Тому прикро чути, коли наші теперішні горе-патріоти звинувачують сучасну Росію в "імперських амбіціях" і таким чином фактично знову на свій лад розсипаються перед нею у досить своєрідних, але все ж компліментах, продовжуючи, хоча вже й по-іншому, доспівувати нудну пісню свого жовтенятсько-піонерського дитинства, комсомольської юности і партійно-совєтської "зрілости". Як Росія амбівалентно ставиться до Заходу, одночасно люблячи його цивілізаційні досягнення і ненавидячи його вищість, більшу розвиненість, так і більшість нашого бідолашного, здавалось би, патріотичного гурту, на жаль, ставиться до тієї ж Росії, не кажучи вже про загал, про обивателя... В оцій ментальній млості, здається, і криється головна біда і нашого, і російського народу. Залишається лише молитись, щоб Господь позбавив нас комплексу меншовартости, підґрунтям якому завжди служить безпідставна гординя. А ще треба працювати так, щоб відчувати себе партнерами цивілізованих націй, а не бідними, але пихатими далекими родичами, до яких вже мало кому є діло.

Отже, юдеї-патріоти часів початку Христової Церкви вважали, що Месія повинен бути тодішнім радикальним антиглобалістом, бо глобалістами ж були римляни-ідолопоклонники. Він повинен був, за їхньою програмою, ізолювати побожну Юдею від спокусливої Ойкумени і якимось чином з допомогою Божою зробити її супердержавою. Така Юдея мала б своїми силами зробити те ж саме, що зробив Рим – об'єднати всі народи, але вже під їхнім, юдейським, проводом; глобалізувати всесвіт, але на засадах їхньої віри і уявлень про моральність – їхнього фарисейства... Та у Бога, як ми віримо, були дещо інші плани. Єрусалимові так ніколи і не судилося стати центром всесвітньої наддержави, бо Царство Боже зійшло до вибраних представників всіх народів землі і у зовсім інший спосіб: "Царство Моє не від світу цього," – сказав Істинний Месія (Ів 18:36). Тоді про цей спосіб, зрозуміло, ніхто не міг навіть здогадуватись, і в цьому не було гріха, оскільки не здатна людина здогадатися про Божі плани, доки Він Сам не схоче їх відкрити. Господь нам постійно нагадує: "...так, як небо вище від землі, так Мої дорогії вищі від доріг ваших, і думки Мої вищі від думок ваших." (Іс 55:9). Гріх юдейських патріотів полягає якраз у тому, що вони "у своїх путях мають замилування" (Іс 66:3) і вже не хотять чути слово Боже, а відтак, не хотять пізнання Самої Істини. Прагнучи свободи, вони самі відмовились від неї, бо Ісус Христос вчить: "Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і пізнаєте правду, і правда визволить вас." (Ів 8:32).

Той же єрихонський сліпий явно був духовно мудрою людиною, оскільки спочатку визнав Ісуса за Дійсного Месію, назвавши Його Сином Давида, як провіщали пророки. А потім сліпець попросив у Нього чудесного зцілення. У політичного провідника і борця за відновлення величі Юдеї не просять чуда, на яке здатен лише Бог. До Того ж той чоловік хотів бачити власними очима саме Христа. І він сподобився не лише фізичними, але й духовними очима побачити Спасителя, а це, власне, і є пізнанням Істини. Тому, одужавши, колишній сліпець не поспішив у світ, щоб там потішитись своїм здоров'ям, не забув про Чудотворця, як це трапилось з дев'ятьма з десяти уздоровлених прокажених, а "пішов за Ісусом, славлячи Бога" (Лк 18:43), тобто став Його учнем.

Отже, і нам варто навчитися у єрихонського сліпого шукати не того, чого нам особисто зараз дуже хочеться, бо часто через свою гріховність ми бажаємо зовсім не того, що корисне для нас, наших рідних і співвітчизників, а прозріння, щоб, побачивши Істину, піти за нею. Істина ж, за нашою вірою, існує лише одна: "Я – Путь, Істина і Життя!" – каже про себе Ісус Христос, Син Бога Живого (Ів 14:6).

м.Полтава. 26 січня 2003 року Божого

Священик Ігор Литвин.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей