Головна сторінка

БЕСІДА НА ТЕМУ "ПАСТИРСТВО І МІСІОНЕРСТВО"

Перелік проповідей

Нещодавно у Свято-Дмитрівському катехитично-пастирсь-кому центрі м. Харкова відбулася духовна зустріч священиків Харківсько-Полтавської єпархії, що включала, зокрема, богословські конференції та бесіди. Двома головними темами цих богословських конференцій та бесід були пастирство і місіонерство. Отже, я вирішив поділитися своїми поглядами на ці два положеня.

Qualis rex, talis grex (Який піп, такий прихід)

На мій щирий подив виявилось, що не всі мої колеги поділяють сентенцію цього латинського прислів'я. Дехто вважає, що священик і особливо настоятель парафії не повинен затуляти собою Ісуса Христа, Який один тільки й може називатися Добрим Пастирем. Інші ж, взагалі, говорять, що священик - це лише служитель культу Христа і він майже ніяк не повинен виділятися з-поміж церковного загалу, хіба що своєю посадою. Всі одностайно наполягають на тому, що настоятель повинен бути надзвичайно лагідним у сенсі поблажливим аж до ледве не всепрощення.

На мій же погляд, пастир Церкви не спроможний затулити собою Христа. Важко уявити, щоб якийсь священик припинив сповідувати Христа, виголошувати проповіді про Христа, відправляти богослужіння, де всі прохання звернені до Отця, і Сина, і Святого Духа, а на св. Літургії силою Святого Духа відбувається переістотнення хліба і вина у Тіло і Кров саме Ісуса Христа, і при всьому цьому продовжував би перебувати у клирі і мав би підтримку мирян. В історії Церкви були дуже великі духовні авторитети, до імен яких так прямо і додавали "Великий", але цим вони аж ніяк не затуляли Христа, а навпаки -прославляли Його. Очевидно, хтось із сучасних популярних православних проповідників задля красномовства і демонстрації своєї надзвичайної смиренности вжив такий, на його думку, ефектний вислів, і це багатьом сподобалось. Подібні прийоми взагалі-то називаються у політиці популізмом, а у богословії людинодогоджанням, але і там і тут вони діють безвідмовно на славу промовцям і на шкоду народові.

Та міркування про церковного пастиря, що буцімто може затулити собою Христа, є дитячою забавкою у порівнянні з думкою про те, що взагалі не може бути ніяких пастирів, окрім Христа… Нам треба частіше повертатися до азів богослов'я, бо у цьому постійно є і завжди буде нагальна необхідність. Справа у тому, що наша еклезіологія будується на переконанні, що ми маємо справу з двома способами Божого буття ad intra і ad extra. Бог Трансцендентний, тобто Незбагненний для нас, творінь, у Своїй Сутності - це Прихований Бог (ad intra). Але Бог відкривається нам у Своїх енергіях, себто актах або діях, як вчить св. Григорій Палама. У Христі ми, християни, маємо найтісніше спілкування з Відкритим (Об'явленим) Богом (ad extra), ми прилучаємось до Нього, стаємо частинами (членами) Його Тіла-Церкви у таїнстві Причастя. Саме з цього приводу св. ап. Павло писав до римлян ще у першому столітті Христової ери: "Бо як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не виконують ту ж саму роботу, отак і ми: численні – одне в Христі Тіло, кожен однин одному член. Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари: коли то дар пророцтва, виконуймо його мірою віри; хто має дар служіння, нехай служить; хто навчання, нехай навчає; хто напоумлення, нехай напоумляє." (Рим 12:3-8). Отже, ми, християни, не знаходимось десь поза Богом, а маємо благодать, тобто життя у Христі. Зауважу, що благодаттю ми вслід за свв. Отцями Церкви називаємо не життя з Богом чи для Бога, а саме життя у Бозі, бо Христос забажав оселитися в нас і мати з нами єдність. Тому саме у Своєму Тілі-Церкві Він "Сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового Тіла" (Еф 4:11-12). Тому пастирство у Церкві – це пастирство Самого Христа, священик є одним із членів (органів) Христового Тіла і виконує свою функцію. Христос не питав у Савла, чому той переслідував Його послідовників, а сказав: "Савле, Савле! Чого Мене переслідуєш?" (Дії 9:4). Як бачимо, Господь не відокремлює Себе від нас. Життя (активне перебування і духовне зростання) у Церкві, себто у Бозі ad extra, це і є благодать, тому "…Церква не відступить від Христа, а її складає народ, відданий священику, і стадо, слухняне своєму пастирю. З цього ти повинен зрозуміти, що єпископ - у Церкві і Церква - у єпископі, і хто не з єпископом, той і не у Церкві", - писав свт. Кипріян Карфагенський у листі до Флоренція Пупіяна. (1)

До речі, тільки з огляду на все вищезгадане можна по-справжньому збагнути, чого ми позбавлені, на думку деяких наших псевдобратів, що називають нас "безблагодатними", а назву санів наших ієрархів пишуть у лапках. На жаль, через людську недосконалість, гріховність сучасні християни втратили найважливіше – всесвітнє євхаристійне єднання, але деякі з нас поставили на це місце відверту ненависть до своїх учорашніх братів у Христі, а деякі щирий жаль. Читаєш твори, наприклад, спочилого у Бозі митрополита Антонія (Храповицького) і дивуєшся такій безпосередності і навіть якійсь суто "православній" наївності у лихослів'ї: "Итакъ, в чёмъ заключается основное свойство пастырского примененія католиковъ? - не въ сближеніи съ лучшими сторонами естественной жизни, но въ служеніи и потворстве ея наиболее тонкимъ стастямъ." (2) Навіщо "загадочной русской душе" обтяжувати себе пошуками зла, якщо на сатанистів їй давно вже вказали "добрі пастирі" – це, на їхню думку, західні християни, із якими ми, східні християни, мали єдність першу 1000 років Христової ери, коли "найправославнішої" Росії ще не було на світовій мапі. Як же реагують на нас ці "злонамірені" католики? "Можна подавати таїнства Покаяння, Євхаристії та Єлеосвячення східним християнам, що з цілковитою щирістю відокремлені від Католицької Церкви, якщо вони з доброю прихильністю просять про це; більше того, католикам також дозволяється просити ті ж таїнства у некатолицьких священнослужителів…" – "потворствує" Католицький Катехизис "тонким страстям". (3)

Отже, треба дуже добре пильнувати, щоб не переплутати Доброго Пастиря з чималим вовком. Особисто я постійно ламаю над цією проблемою голову і не збираюсь нікому нав'язувати свого теперішнього бачення ситуації – занадто велика відповідальність. Нехай кожний визначиться на засадах власного сумління, бо лише ми відповідатимемо за свій вибір провідників, що повинні би привести нас до Пастиря.

Але зовсім обійтися без пастиря людина не може хоча б у силу своєї психіки – людина істота суспільна за волею Бога, що сказав: "Не добре чоловікові бути самому…" (Бт 2:18). Ні в якій справі ніяка людина не може обійтись без іншої людини-лідера. Тим більше не може обійтись без пастиря овечка Христової отари – Церкви. Нагадаю, що і духовні овечки, і духовні пастирі є членами Тіла Христового і мають Його у собі. Однією з найважливіших чеснот християнина є, безумовно, смиренність, тобто здатність до послуху. "Послух є гробом власної волі і воскресіння смирення,"" – наставляє нас св. Іван Ліствичник. (4) Зараз багато таких людей, які скажуть, що вони згодні бути слухняними безпосередньо Самому Богові, але не якійсь іншій людині. Та це не буде послухом, а лише одним із варіянтів сваволі, бо людина не здатна сама об'єктивно оцінювати стан своєї душі, не може бути одночасно об'єктом і суб'єктом, а відтак, і не може сама себе підняти у разі духовних падінь. Це тільки барон Мюнхаузен сам себе міг витягти за чуба з болота. А усім іншим людям потрібен духовний пастир або духовний отець, якого ми маємо право і обов'язок обрати за наукою того ж св. прп. Івана Синайського: "Коли ми, з наміром і розумом смиренномудрости, бажаємо скорити себе заради Господа і без сумніву доручити наше спасіння іншому; то перш, ніж стати нам на цей шлях, якщо ми маємо скільки-небудь проникливости й розважливости, повинні розглядати, випробовувати і, так би мовити, випробувати цього керманича, щоб не потрапити нам замість керманича на рядового гребця, замість лікаря на хворого, замість безстрасного на людину, якою володіють страсті, замість пристані у безодню і таким чином не знайти готової загибелі. Але після вступу на поприще доброчестя і послуху, ми зовсім уже не повинні випробовувати або судити у чомусь доброго нашого наставника і суддю, хоча, можливо, у ньому як у людині і побачимо якісь незначні прогріхи."" (5) Яких же людей християни повинні обирати духовними керманичами чи пастирями? А тих, яких уже обрав Господь, наділивши даром (харизмою) саме цього служіння, і єпископи розпізнали у ньому цей дар і благословили його діяти "через покладання рук" (2 Тим 1:6). Господь наділяє християн духовними дарами, але ми повинні працювати над розвитком цих дарів. Та кого Бог не наділив якоюсь харизмою, тому не варто її прагнути, а краще дбати про поліпшення у собі того дару, що має з Його ласки.

Пастирство – це величезна відповідальність. Справжній пастир має велику владу над своєю отарою, таку владу дає тільки любов, тільки щира готовність покласти своє життя за овець, бо без такої влади пастир не може спрямувати отару на добрі духовні пасовища, а без поживи, як відомо, гине все живе. Саме через наших пастирів Бог подає нам життя вічне. "Хто, у покорі своєму отцеві, придбав цілковито чисту совість, той уже не боїться смерти, а очікує на неї щоденно, як на сон, або краще сказати, як на життя, достовірно знаючи, що під час відходу душі не від нього, а від наставника буде вимагатися відповідь," – зауважує св. прп. Іван Ліствичник, (6) і навіть більше за те: "Не лякайся і не дивуйся, коли скажу тобі (бо Мойсей (і) мені у цьому свідок), що краще згрішити перед Богом, ніж перед отцем своїм, тому що, якщо ми прогнівали Бога, то наставник наш допоможе Його з нами примирити; а коли ми наставника увели у спокусу, тоді вже нікого не маємо, хто б за нас просив. Втім я думаю, що обидва ці гріхи мають однакове значення." (7) З огляду на таку величезну відповідальність пастир повинен діяти у дуже широких рамках і вміти розпізнати, як лікувати довірене його опіці Тіло Христове, бо кожна християнська громада є повнотою Церкви, де відбувається Тайна Вечеря і творіння єднається з Творцем. Настоятель громади постійно визначає, якому з членів потрібна підтримка, лікування, але трапляється, що йому доводиться застосовувати й ніж, яким "є постанова і присуд про відсікання від громади мертвого душею і згнившого члена, щоб він не передав іншим своєї зарази." (8)

Але цікавим для мене особисто є те, що ми якось досі не визначились, чого, власне, пастирями повинні бути українські православні священики: Церкви на території України чи українського народу? Або можна ще поставити питання по-іншому: чи повинен пастир бути також і місіонером?

Місіонерство

Господь наш колись сказав Своїм першим учням і апостолам: "Оце Я посилаю вас, немов овець серед вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки." (Мт 10:16). Ми знаємо, що у ранній Церкві чітко розрізнялися апостольське і єпископське служіння. Апостолам належало бути місіонерами, тобто постійно йти і засновувати все нові й нові християнські громади на нових землях. Для апостола великим гріхом було залишитись у якійсь уже сформованій громаді більше кількох днів. Натомість єпископ повинен був наглядати за діючими християнськими громадами у визначеному йому місті. Єпископи пастирювали у кожному місті ойкумени, їх було досить багато, і вони не повинні були ставати монахами. Часто вчорашніх апостолів обирали на єпископів. Тепер на всій планеті, мабуть, немає такого куточка, де б не побували християнські місіонери, де б не діяли християнські парафії, поєднані у єпархії. Виняток складають хіба що країни з тоталітарними режимами. Якщо пастирі цих парафій і єпархій зобов'язані бути ще й місіонерами, тобто сполучати фактично апостольське і єпископське служіння, то, виходить, що якесь із них не потребує великих зусиль. Відомо, що деякі країни звикли називати себе вустами своїх громадян християнськими (православним, чи католицькими, чи протестантськими), але насправді щирих і практикуючих християн там не набирається і 10%… Тому, на мою думку, немає таких країн, які не потребували б серйозної місіонерської праці. І цю працю, головним чином, повинні виконувати саме миряни Церкви, а не духовенство. Христос колись сказав першим апостолам: "Ідіть за Мною, Я зроблю вас рибалками людей." (Мт 4:19), – так і зараз пастирі Церкви повинні робити мирян ловцями людських душ, щоб привести їх на духовну Христову ниву. Безумовно, священик при всякій нагоді повинен проповідувати Христа у світі, але головна його турбота все ж повинна бути про підготовку до апостольства чи місіонерства саме мирян. Скажу більше, мені здається, що інколи священику краще уникнути спілкування з непідготовленою авдиторією, щоб не наражати святиню на зневагу, бо священик – це знаряддя Боже, саме його рукою Бог благословляє Свою паству і освячує Свої Дари. Чи великим гріхом для людини буде, якщо вона, наприклад, плюне у потир, жбурне на землю дискос? Я думаю, що всі погодяться з тим, що це – блюзнірство і великий гріх. За подібне був колись покараний на смерть вавилонський цар Балтазар. Невже ж той, чиєю рукою Бог здійснює таїнства, є меншою святинею, ніж євхаристійний посуд, до якого мирянам навіть заборонено торкатися? А якщо ні, то хіба допустимо наражати його на зневагу з боку тих, які не знають ціни святині або ж свідомо богохулять? Мені не раз доводилось проповідувати перед непідготованою авдиторією і, мабуть, ще не раз доведеться, але я ніколи не переживав після цього почуття виконаного обов'язку. Дехто вважає, що всі люди – потенційні християни, але я особисто не зустрічав такої думки у Біблії. Навпаки, Христос говорить, що це не так: "Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять." (Мт 7:14). Усі люди здатні повірити у Бога, але далеко не всі цього забажають, багато таких, що "навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять" (Лк 16:31). Пастир же повинен спілкуватися із заблудлими чи ні, але овечками, а вовків відганяти від отари. Та й переконати у чомусь людину, яка до цього не готова і не прагне, неможливо. Поза бажанням людини їй можна нав'язати тільки мертві відомості, а засвоєння живого знання потребує добровільної згоди і навіть прохання з боку учня. Миряни Церкви постійно контактують із позацерковним світом у побуті, під час праці, і вони мають можливість у тривалому спілкуванні помітити найменший порух світської людини до Бога, найменшу зацікавленість Церквою. Отже, саме миряни мають можливість надати першу духовну допомогу такій душі, підтримати її і спрямувати до Бога. Головне ж завдання пастиря, на мою думку, так підготувати мирян, щоб вони були здатні і готові до місіонерства. Я не можу збагнути, як православний священик може бути пастирем для тих людей, які цього не хочуть, тобто для всього українського народу? Не буду вже казати про ставлення до священика УАПЦ на Полтавщині, де переважна більшість населення вважає нас просто "неканоніческими самосвятами"…

Деякі романтично налаштовані браття у Христі чомусь вважають, що вже саме носіння священичого одягу поза храмом є своєрідним місіонерством, хоча при цьому ніхто з них постійно цього не робить. Особисто на мене погане враження справляє поява духовенства у цілковито світських місцях у богослужбовому одязі. Не думаю, що будь-яка демонстрація має якийсь позитивний вплив на сторонніх. За цією логікою було б так, що іде людина по вулиці з не дуже хорошими намірами, раптом побачила міліціонера в однострої, і їй відразу захотілося зробитись законослухняною… Як би не навпаки. Мені не подобається, коли демонструють комуністи з червоними прапорами, або фашисти своїми бритими головами, або кришнаїти рожевими сукнями… Відтак, я усвідомлюю, що атеїстів і прихильників інших конфесій та юрисдикцій дратуватиме демонстрація з мого боку і не хочу робити іншим те, чого не бажаю собі. Я знаю, що належить свідчити про Христа перед людьми віку і світу цього, але не можу погодитись з тим, що це треба робити у такий спосіб. Зрозуміло, чому о. Сергій Булгаков наполягає на тому, що це – обов'язок священика, бо він був вихованцем станового суспільства, традиціоналістом, який свято вірив у те, що служитель воєнного вєдомства повинен носити погони, дворянин – сюртук, селянин – лапті, а служитель вєдомства православного ісповєданія, відповідно, – підрясник, рясу, скуфейку чи клобук, як кому належить за саном… Але до чого тут місіонерство?

Іще я часто чую нарікання на те, що у церквах мало молоді, що треба вести роботу з молоддю, пробиватися до шкіл і таке інше. На жаль, (а може і ні) молоді небагато не лише у православних храмах, але й усюди, де бракує розваг, де потребується терпіння і стриманість. Можу засвідчити з власного життєвого досвіду, як це не прикро, справедливість слів Божих: "…помисли людського серця злі вже з молодощів…" (Бт 8:21). І я особисто категоричний противник того, щоб представників духовенства залучали до шкільного навчання. По-перше, на дітей насамперед повинен розповсюджуватись принцип свободи сумління, а, по-друге, я уявляю, як мого сина навчатиме у конкретній школі конкретний "каноніческій батюшка" про те, що його батько "раскольнік, самосвят". Нехай краще наші діти вперше почують про Бога у власній родині, а коли підростуть до стану спроможности над чимось серйозно замислитись, тоді вже самі зроблять остаточний вибір.

м.Полтава. 21 грудня 2003 року Божого

Священик Ігор Литвин.

Примітки:

1. Прот. Иоанн Мейендорф. Введение в святоотеческое богословие. Минск. "Лучи Софии" 2001. с. 68.

2. Митрополит Антоний (Храповицкий). Пастырское Богословие. Издание Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря. 1994. с. 38.

3. Янис Павловский (отец Андрей, францисканец-капуцин) лиценциат богословских наук. Католический Катехизис. Изд. Латгальского Культурного центра. Резекне. 1994. с. 350.

4. Преподобного отца аввы Иоанна, игумена Синайской Горы, Лествица. АО "Санкт-Петербургская типография № 6". 1996. с. 33.

5. Там же. с. 34.

6. Там же. с. 52.

7. Там же. с. 68-69.

8. Там же. с. 256.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей