Головна сторінка

АНТИХРИСТ

Перелік проповідей

Оскільки це поняття, чи ім’я, чи звання, чи посада часто згадується в релігійній літературі, важливо збагнути його сутність, щоб чітко уявляти собі, хто це такий або що це за явище? Чи відбувся вже т. зв. "прихід" антихриста, чи це ще очікує нас попереду? Якщо християнин не має переконливих і обґрунтованих відповідей на ці питання, то дуже вірогідно, що він непомітно для самого себе неусвідомлено опинитися на боці цього антихриста і до того ж буде впевнений у своїй праведності. Про такий стан духовного затьмарення деяких релігійних діячів попереджав Христос Своїх учнів: "А й година настане, коли то всяк, хто вас убиватиме, буде гадати, що служить тим Богові." (Йоан 16:2).

Мені відомі дві точки зору щодо антихриста. Більшість офіційних богословів чомусь вважає, що, по-перше, антихрист – це людина, особа чоловічої стати, яка повинна втілитись чи народитись (очевидно, на зразок Сина Божого) безпосередньо перед самим кінцем світу. Таким чином, на мою думку, спотворюється правильне розуміння богословського поняття "остання година " (1 Йоан 2:18), бо, виходить, що ми тепер живемо не в останні часи, тобто Христова ера не є останньою перед кінцем світу, і на нас іще очікує якась "антихристова ера".

Також це вводить в оману деяких християн ще й тому, що вони ігнорують згубний вплив того, хто давно вже діє проти них, бо вважають антихриста поки що відсутнім. Це мені чимось нагадує стан людства до відкриття Луї Пастера, коли люди, не бачачи мікробів, вважали, що їх немає, а відтак, звісно, не мали змоги ефективно боротися проти інфекційних захворювань.

Особисто я переконаний, що діяльність антихриста розпочалася відразу ж з приходом Христа у всесвіт, тобто відразу після Благовіщення, бо Воплочення починається саме з цієї миті.

Отже, перше питання: хто такий або що таке цей антихрист? Св. ап. Павло пише, що це – "чоловік безбожний, син погибелі" (2 Сол 2:3). На жаль, в українському перекладі Святого Письма, а за ним і у перекладах молитовників УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП, невідомо з яких причин, була запроваджена плутанина: там, де явно за смислом треба вживати слово "людина" та похідні від цього слова, чомусь часто вживається слово "чоловік" та похідні від нього. Можливо, це стилізація, збереження слов'янізмів, демонстрація тяглости українського перекладу як наступника старослов'янського, але, як на мене, такий переклад істотно шкодить головній засаді духовности – пошуку істини, до чого нас закликає Ісус Христос: "Коли ви перебуватимете у Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас."(Йоан 8:31-32). Якщо богослов'я є наукою, то нам треба користуватися однозначними словами там, де багатство тієї чи іншої мови перекладу Біблії та богослужбової літератури надає таку можливість. Українська мова дуже багата, тому зовсім незрозуміло, чому там, де треба написати "Син Людський", пишеться "Син Чоловічий", де треба написати "людина безбожна", пишеться "чоловік безбожний". За доказом свого твердження я вимушений звернутися до грецького тексту Нового Завіту, де написано: "anqrwpoV   thV   amartiaV,   o   uioV   thV   apwleiaV" Це в буквальному перекладі означає: людина грішна, син (у значенні спадкоємець) загибелі, тобто людина, приречена на загибель. Подумаймо, чи йдеться тут про якусь одну особу, чи про певний стан людської душі, який оволодіває багатьма людьми, що збочили зі шляху Божої істини? Якщо говориться про якусь одну унікальну особу, тобто про цього міфічного антихриста, то вислів "син загибелі" повинен стосуватися виключно його. Та ось, скажімо, Христос говорить у молитві до Свого Отця:"Бувши з ними у світі, Я беріг їх у Твоє ім'я; тих, яких Ти передав Мені, Я їх стеріг, і ніхто з них не пропав, лише син загибелі, щоб збулося Писання." (Йоан 17:12). Кого мав на увазі Ісус у цій молитві? Думаю, ніхто не буде заперечувати проти того, що Господь говорив про Свого зрадника Юду Іскаріота. Ще один приклад. Господь говорить про Давида: "Ворог не зможе його обманути, злочинець не буде його гнітити." (Пс 89 (88): 23). Але у російському синодальному перекладі це звучить так: "Враг не превозможет его, и сын беззакония не притеснит его." (Пс 88:23). Отже, я думаю, зрозуміло, що цей вислів є крилатим, він узагальнено говорить про всіх затятих грішників, а не про якусь одну конкретну особу.

В українських перекладах Біблії взагалі часто під словом "чоловік" у значенні людина мається на увазі людська природа, людина як така. Наприклад, св.ап. Павло пише: "Бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святости. Тому, отже, хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає Свого Святого Духа." (1 Сол 4:7-8). Тут він закликає солунян до святости, щоб вони жили,"не кривдячи у цій справі свого брата" (1 Сол 4:6), не через повагу до людини як такої, тобто, як би ми зараз сказали, не через гуманність, а через глибоку повагу до Бога – через страх Божий. Те ж можна сказати про всім нам дуже добре знайомий Псалом 103, який читається на вечірньому богослужінні. Коли ми чуємо: "Виходить чоловік до свого діла й до своєї праці аж до вечора" (Пс 104 (103):23), – то розуміємо, що йдеться не про якогось одного чоловіка, а про людей, що починають свою діяльність, як правило, на світанку.

Наступне питання: чи існував цей суб'єкт,"чоловік безбожний, син погибелі", до приходу серед творіння Сина Божого? Зрозуміло, що існував, бо про нього, а точніше, про них, говорилося, як ми бачили, вже у псалмах. Але тоді цей контингент не міг за логікою послідовности подій називатись "антихристом", бо й Христа ще не було на землі.

Згадаймо, що, і у часи Старого або Ветхого, і у часи Нового або Христового Завітів Бога з людством, існували та й продовжують існувати дві категорії людського світогляду: Народ Божий і та частина людства, представники якої з різних причин не пристали на умови цих двох Завітів і називаються поганами (язичниками), єретиками або ж атеїстами. Старозавітнім Народом Божим були, за нашим сповіданням, євреї, тілесні нащадки патріярха Ізраїля і асимільовані ними представники інших етносів, які визнали Закон, а Новозавітнім Народом Божим ми вважаємо Єдину Святу Соборну Апостольську Христову Церкву. Але коли Святе Письмо говорить про "сина погибелі", то насамперед має на увазі не людей, яких св. ап. Павло називає "ті, що осторорнь" (1 Кор 5:12-13), а тих, яких він звинувачує у перекрученні віри й пихатості, пишучи: "…спершу настане відступництво й явиться чоловік безбожний, син погибелі, той супротивник, який зноситься понад усе, що зветься Богом чи святощами, так що сяде сам у храмі Божім і видаватиме себе за Бога." (2 Сол 2:3-4). Поганин або атеїст не може відступитися від віри, бо ніколи її й не сповідував. Ті ж люди, які визнали себе належними до Народу Божого, а потім покинули церковне життя через байдужість або відразу до якихось негативних явищ у тій чи іншій територіяльній церковній спільноті, не перебувають далі у храмі Божім, тобто у Церкві, а відтак не намагаються видавати себе за Бога. Вони або робляться цілковито світськими людьми, або приєднуються до якоїсь єретичної спільноти, і в тому, і в іншому випадку залишаючи Церкву. Отже, йдеться про тих, які, відступившись від віри в душі, формально продовжують залишатися у лавах Божого Народу. Такі люди видають себе за Христа Бога не прямо й безпосередньо, а тим, що говорять і судять від Його святого імени, хоча це право мають тільки святі, тобто справжні християни, а не позірні імітатори віри. Христос наказав своїм учням: "Істинно кажу вам: Усе, що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі, і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі." (Мт 18:18). І св. ап. Павло пише: "Хіба ви не знаєте, що святі будуть світ судити?" (1 Кор 6:2). Отже, "чоловік безбожний, син погибелі" узурпує, незаконно привласнює собі право, що належить винятково святим. Коли Ісус у Нагорній проповіді попереджав: "Не судіте, щоб вас не судили" (Мт 7:1), – то, очевидно, наказував Своїм послідовникам не засуджувати остаточно явних грішників ще до Божого суду, а намагатися їм допомогти: "Здорові не потребують лікаря, лише хворі. Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо Я прийшов кликати не праведних, а грішних"(Мт 9:13). Але цей світ, тобто світогляд, що сповідує "пожадливість тіла, пожадливість очей і гординю життя" (1 Йоан 2:16) уже засуджений. Христос навіть не хоче просити за нього Свого Отця: "Молю ж за них (учнів [авт.]): не за світ молю, лише за тих, яких Ти передав Мені, бо вони – Твої" (Йоан 17:9). Тому св. ап. Іван і заповідає християнам: "Не любіть світу, ні того, що у світі" (1 Йоан 3:15). Отже, "чоловік безбожний, син погибелі" "підноситься над Богом і святощами" тим, що, будучи відступником у душі, судить від імени Церкви людей і навіть цілі народи і, зрозуміло, робить це непобожно, тобто немилосердно. Думається, що безбожною була, наприклад, діяльність сумнозвісної середньовічної інквізиції римо-католиків або переслідування і спалення протопопа Авакума й десятків тисяч т. зв. старовірів чи старообрядців у Росії 17-18 століть, бо, хоча Господь не заповідав так діяти Своїй Церкві, робилося це саме від імени Церкви. Щоправда, римо-католики знайшли у собі сили покаятись, натомість РПЦ, яка має на собі ніяк не менший тягар злочинів проти людяности,глузує з них устами свого "архиепископа Павла, намесника Свято-Успенской Киево-Печерской лавры" та ще й у газеті "Коммунист": "Католическая церковь принесла очень много горя. Разве это истинная Церковь, если её предстоятель теперь ездит по всему миру и просит у всех прощения?" ("КОММУНИСТ", орган Центрального Комитета Коммунистической партии Украины, № 28-29 (655-656), пятница, 9 апреля 2004 года, С. 4.) Очевидно, що ці явні злочини від імени Бога вчинені тим, хто "зноситься понад усе, що зветься Богом чи святощами, так що сяде сам у храмі Божім і видаватиме себе за Бога". У старозавітні часи цей тип людей, за словами Ісуса Христа, безпідставно вважав себе ортодоксальними провідниками і вчителями Народу Божого: "На катедрі Мойсея розсілись книжники та фарисеї" (Мт 23:2). А у новозавітні часи вони намагаються узурпувати монополію на непомильність у церковній політиці. Виглядом і на словах ці діячі видають себе за послідовників Христа, а насправді є Його противниками, намагаючись Христа використати проти Себе Самого. Ними володіє хитрий злий дух, це – антихрист. Методи діяльности прихильників цього духу та їхні прагнення залишилися тими ж, про які попереджав Спаситель: заплутати людей, що шукають Бога, збити їх на манівці, щоб честь і славу, які належать виключно Богові, привласнити собі, своєму кланові чи корпорації. Я не буду брати на себе сміливість називати наших сучасників, що сьогодні, на мою думку, репрезентують антихриста, а лише процитую Євангеліє. Спостежливий читач сам відразу ж здогадається, про кого йдеться: "Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять. В'яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть. Усі свої діла вони роблять на те, щоб бачили їх люди; поширюють свої філактери й побільшують свої китиці. Люблять перші місця на бенкетах і перші сидження в синагогах та вітання на майданах многолюдних, щоб люди звали їх: Учителю!" (Мт 23:3-7).

Отже, опановані духом антихриста, як у вітхозавітні часи фарисеї з книжниками, затерлися від самого початку поміж членами Церкви, і тому, хто не хоче загинути, треба навчитися розпізнавати їх не для того, щоб нищити, а хоча б для того, щоб ненароком не потрапити до їхнього товариства. Саме про цю ситуацію Господь говорив у Своїй притчі: "Царство Небесне подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своїм полі. Та коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницею та й пішов. Коли виросло збіжжя і вигнало колосся, тоді й кукіль появився. Прийшли слуги господаря та й кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі? Звідки ж узявся кукіль? Він і відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. А слуги йому кажуть: Хочеш, ми підемо й виполемо? Ні! – каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не повиривали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: Зберіть перше кукіль та зв'яжіть його в снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню" (Мт 13:24-30). Пояснюючи цю притчу, Ісус прямо сказав Своїм учням, що "кукіль – це сини лукавого; ворог, що його посіяв, – це диявол" (Мт 13:38-39). Отже, "сини лукавого", власне, колективний антихрист, до часу змішалися з християнами, тобто він знаходиться серед Церкви, удає із себе Церкву, що істотно ускладнює духовне життя. Але, очевидно, на це була Божа воля, і тепер християнам належить повсякчасно розв'язувати задачу – виявляти "братів неправдивих" (2 Кор 11:26).

Св. ап. Павло писав у свій час, що вповні антихрист проявить себе пізніше, бо, доки сам Павло опікується Церквою, доти може стримувати його активність: "Лише тепер є той, хто його стримує, аж поки не буде усунений. І тоді з'явиться беззаконний, якого Господь умертвить Духом уст Своїх і знищить сяйвом приходу Свого" (2 Сол 2:7-8). Часи буйного розквіту цього явища у лоні Новозавітнього Народу Божого настали з тієї пори, коли Римська імперія вирішила використати Церкву для "освячення" свого подальшого існування, а пізніше це повторилося також і на Русі, як і у багатьох інших місцях планети. Це давній метод впливу хитрої світської влади на своїх опонентів: "Якщо не можеш перемогти ворога, візьми його до себе на службу." Так від 4 століття Церква зусиллями антихриста опинилася у симбіотичних стосунках з одним із явищ цього світу – імперією, найвитривалішим видом світської державности у ті часи. Імперія отримала "друге життя", а Церква – наплив номінальних членів, тобто активізацію антихриста, який псує її зсередини. Св. ап. Іван Богослов у своєму Одкровенні описує тодішню реанімацію імперії. Перший звір – це поганська Римська імперія, яка була смертельно вражена хворобою розкладу. Але прийшов "інший звір", що з вигляду дуже схожий на Агнця, а в суті є драконом, нерозумною хижою твариною, – це все та ж Римська імперія, яка почала удавати з себе християнське царство, що настане лише після Парусії, другого пришестя Христа на землю й остаточного (Страшного) Суду над усім людством. " І бачив я іншого звіра, що виходив із землі, і мав два роги, немов агнець, а говорив, як дракон. І владою від першого звіра всією діє перед ним, і зневолює землю і тих, що мешкають на ній, щоб поклонилися звірові першому, в якого загоєна рана смерти. Чинить знамення великі, так що й вогонь зводить з неба на землю перед людьми. І знаджує тих, що живуть на землі – зробити образ звіра, який має рану від меча і живий. Дано йому надати дух в образ звіра, щоб і говорив образ звіра і діяв так, аби, скільки їх не поклоняться образові звіра, були повбивані. І заподіює всім, малим і великим, і багатим і вбогим, і свобідним і невільникам, щоб дано було їм клеймо на руку їхню праву або на чола їхні; щоб жоден не міг купити чи продати, крім того, хто має клеймо, ім'я звіра або число імени його. Тут є мудрість. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це – число людське, і число його 666." (Одкр 13:11-18). Імперія називається звіром, бо – це суто земне тваринне явище, яке тільки удає із себе якусь духовну, сакральну єдність. Щодо клейма на руку й на голову, то, зрозуміло, що за умов тоталітаризму (чи то ідеологічного, чи теократичного), ніякий дисидент не зможе бути повноцінним членом суспільства, тобто не зможе ні скористатися нічиїми послугами, ні надавати комусь свої. А без цього дуже важко вижити – треба або йти в пустелю, або у вигнання, або стати сповідником і загинути, або ж думати (клеймо на голову) і робити (клеймо на праву руку) тільки так, як наказує жорстока влада, яка керується лише тваринним інстинктом самозбереження (звір).

Число цього алегоричного звіра 666 тому, що Божественне число було б 777. Число 7 символізує у Святому Письмі Божественну повноту – святість. За числом Божественних Іпостасей виходить тричі по 7 – 777. Але число цього хитрого звіра фальшиво "святе". Число 6 – це майже 7, але не 7, неповне 7. Диявол знає, що багато хто спокуситься цим числом, міркуючи собі: "6 – це все ж таки трошки не 7. Краще мати те, що пропонується, аніж нічого не мати." Така логіка компромісу, мінімалізму, конформізму, опортунізму, а врешті, ренегатства, тобто відступництва. Про прибічників такої логіки в Одкровенні св. ап. Івана Богослова Ісус каже: "Якби ти зимний був або гарячий! Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст Моїх." (Одкр 3:15). Отже, корисніше не мати нічого, ніж мати щось не у повноті, тішачи себе лише ілюзією надбання. Потрійна ілюзія святости і становить число 666. Це дійсно "число людське", а не Боже, хоча й видає себе за щось святе.

Нарешті, розглянемо тезу про те, що буцімто останні часи іще не настали. Послання св. ап. Павла до солунян писалися у 52-53 роках після Різдва Христового. Очевидно, що св. ап. Іван Богослов був із ними знайомий, тому він уже десь близько 100 року Божого, тобто через майже 50 років після написання св. ап. Павлом двох послань до солунян, пише у своєму Соборному посланні: "Дітоньки, остання ця година! І ви чули, що має прийти антихрист, а тепер багато антихристів постало, то з цього пізнаємо, що остання година настала. З-поміж нас вийшли, але з-між нас не були, – бо коли б з-між нас були, були б зосталися з нами, – лише щоб виявилось, що не всі вони від нас" (1 Йоан 2:18-19). Отже, св. ап. Іван Богослов запевняє, що настали останні часи, бо тоді вже почали з'являтися антихристи, які, здавалось, були християнами, але насправді лише удавали із себе таких.

Поняття "остання година" чи "останні часи" має не кількісний, а якісний характер. Коли ми говоримо, що нині тривають останні часи, то треба мати на увазі не те, що, мовляв, днями, прийде вже eVcaton , тобто кінець усьому, а те, що чогось якісного нового, наприклад, втілення особи якогось могутнього антихриста, не буде, скільки б часу не тривала ця "остання година".

Есхатон же прийде неочікуванно: "А про часи та пори не маєте, брати, потреби, щоб до вас писати. Самі бо знаєте, що день Господній прийде, як злодій уночі. Саме так говоритимуть: Мир і безпечність, – тоді зненацька злетить на них погибель, як біль на вагітну лоном, – і не уникнуть" (1 Сол 5:1-3). Св. ап. Павло описував те, що тільки зароджувалось, що іще тільки мало статися з Церквою у майбутньому, і явно розпочалося у ті часи, коли отримав Одкровення св. ап. Іван Богослов, і що вповні сталося пізніше. Саме цей стан ми переживаємо ще й тепер: "Нехай ніхто жадним способом не бентежить вас! Бо спершу настане відступництво й явиться чоловік безбожний, син погибелі, той супротивник, який зноситься понад усе, що зветься Богом чи святощами, так що сяде сам у храмі Божім і видаватиме себе за Бога.

Як же правдивим християнам відрізнити своїх у ці останні часи, коли навіть між братами трапляються неправдиві, тобто прибічники антихриста?

На мою думку, нині саме антихрист навіває переконання, що Церкві головним чином належить займатися соціяльними програмами, допомагаючи усім, хто потребує матеріяльної, фінансової чи лікарської допомоги, незалежно від їхньої віри чи повного невірства. Як на мене, то це хоча й з виду благодушна, але омана, зведення Церкви до соціяльної інституції, а вчення Христа – до банального світського гуманізму. Соціяльним забезпеченням повинні займатися державні й громадські інституції цивільного суспільства, а не Церква, яка не продукує матеріяльних благ і не має ніякого права їх розподіляти. Не варто також удавати, що Царство Боже вже цілком запанувало на землі чи у якійсь окремо взятій країні, що, допомагаючи всім і кожному, Церква робить Божу справу, бо св. ап. Іван Богослов попереджає: "Кожен, хто забігає наперед і не тримається Христового вчення, той не має Бога. Хто ж перебуває в цьому вченні, той Отця і Сина має. Якщо хтось до вас приходить і цього вчення не приносить, того до хати не приймайте і не вітайте. Бо хто його вітає, той бере участь у його лихих вчинках" (2 Йоан 7-11). Тож, як бачимо, апостол не лише не радить нам допомагати будь-кому, хто чогось потребує, але застерігає нас навіть від вітання у сенсі братання з нехристиянами. Багатьом ці слова апостола нині можуть видаватися негуманними, але наша біда у тому, що нам інколи дуже хочеться бути милосерднішими, справедливішими, вимогливішими до себе, ніж заповідали нам апостоли. Це згубний шлях, бо Господь попереджає: "Учень не більший за вчителя, але, навчившись, кожний буде, як його вчитель" (Лк 6:40).

Декого злий дух антихриста взагалі збив із пантелику, і вони слідом за ідеологами Римської імперії вважають, свідомо чи просто вже за традицією, що місія Христа полягає у тому, щоб освятити Своєю Особою недолугу ідею великодержавности їхнього земного племени та ще й анахронічний інститут царату. Здається, саме про діячів такого ґатунку писав св. ап. Іван Богослов: "Вони від світу, тому й говорять по-світському, і світ їх слухає. Ми – від Бога. Хто знає Бога, слухає нас; хто ж не від Бога, не слухає нас. З цього спізнаємо дух правди й дух омани" (1 Йоан 4:1-6).

Антихрист дуже винахідливий: де треба, він "гуманний", а серед недуже цивілізованих, навпаки, нетерпимий і надзвичайно "принциповий". Але звести він спроможний лише тих, які цього бажають.

Отже, я, наскільки міг переконливо, спираючись на Святе Письмо, намагався довести, що ми переживаємо зараз останні часи існування цього світу. Цей період відзначається тим, що у ньому діють Святий "Дух Христа" (Петра 1:11) і дух "не від Бога, але антихриста, про якого ви чували, що він прийде, та й тепер уже у світі" (1 Йоан 4:3). Важливо, що вони обидва діють від імени Христа, тобто у межах Церкви, але тільки один з них є Щирим Духом істини Божої.

Зрозуміло, що, крім духа антихриста, сатана має у своєму розпорядженні прибічників й інших "правителів цього світу темряви, духів злоби в піднебесних просторах" (Еф 6:12). Але цих духів легше розпізнати, бо вони відверто протиставляються вченню Христа, й опановані ними люди або намагаються це вчення викорінити, або просто байдужі до нього. Дух же антихриста піддає корупції саму Христову Церкву, намагаючись зробити із християн або бездумних фанатиків, слухняних роботів, які навіть не надають значення тому, що спілкуються з Богом незрозумілими для них словами, або єретиків, які залишають лоно Апостольської Церкви і започатковують власні вчення чи школи – секти.

Людині важко самій розв'язати всі ці спочатку незрозумілі питання, легше сховатися від них під панциром напускної смиренности. Важко боротися у межах Церкви за чистоту, прозорість, послідовність, простоту віри проти надто вже часто заангажованих світом наглядачів за порядком, які не люблять проявів вільнодумства, а намагаються звести церковність до тривіального стану наявности у світі, до чинника традиційности того чи іншого народу чи регіону. Але не дарма Ісус Христос попереджав: "…Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його" (Мт 11:12). Отже, для того, щоб прийняти милість, даровану Господом благодатно, християнам належить докласти неабияких зусиль. І добре, якщо ці зусилля не будуть марними, бо саме їхнім змарнуванням і займається антихрист. Він намагається обернути на лихо високі пориви людських душ, дуже хитрим способом: улаштовує так, що багато хто починає засіб плутати з метою. Саме під впливом антихриста обряд починають вважати самою вірою, аскезу – святістю, чинопочитання – смиренністю, традиційність – благочестям…

м.Полтава 2004 року Божого

Священик Ігор Литвин.

На початок сторінки

Далі, перелік проповідей