Головна сторінка

Церковна архітектура Наддніпрянщини: традиції, синодальний вплив і сучасне храмове будівництво

До циклу проповідей

Доповідь священика Ігоря Литвина на конференції
"Помісна церковна традиція України як частина східної християнської цивілізації"

Наші далекі пращури познайомились із християнством уже в ті часи, коли церковна громада давно перейшла з "сіонської світлиці" у помпезні громадські будівлі, які у нас традиційно називаються старослов’янським словом "храм". З часів, коли римська імперська влада, оцінивши стійкість віри й вплив християн на міське населення Ойкумени, вирішила використати Церкву для свого оновлення й зміцнення, під її патронатом почав стрімко розвиватися зовнішній культ християнської віри – обряд. Оскільки для маси формальних або номінальних християн, які влилися до Церкви з конформістських міркувань, сприйнявши християнство як оновлення загальнонародної віри – офіційної релігії греко-римської цивілізації, саме обряд був та й залишається засадничим елементом релігійности, тому йому й була приділена така велика увага провідників посткостянтинівської доби історії Церкви. Цими провідниками часто ставали вже не духовні авторитети, а здебільшого можновладці світу цього й віку цього. Відтак постав складний і досить дорогий (у сенсі вартісний) візантійський обряд, забезпечити відправу якого Церква спроможна лише за умов патронату над нею чиновників або багатіїв, себто людей, що насамперед обрали своїм "богом" князя світу. Отже, наші пращури у своїй масі познайомились уже не з первісним, бідним обрядово, але багатим духовно, християнством, а з блискучим ускладненим варіянтом імперського культу. За легендою, саме це й справило вирішальне враження на князя Володимира – переможність і розкішність візантійського релігії.

Історик Н. Василенко-Полонська вважає, що у дохристиянські часи: "Очевидно, були "капища" – на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в Києві. С.Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і "культовий будинок" у Білгороді." [1] Зрозуміло, що у християнські часи ці капища нищились або ж перебудовувались з метою пристосування до нового державного культу.

"Ранньохристиянська середньовічна архітектура, – пише Ю.І. Криворучко, – пам'яток якої багато зібрано, зокрема, в Криму, послужила фундаментом розквіту церковної християнської архітектури княжої доби, що виводиться від літописного князя Кия, засновника Києва, хрещеного у Константинополі за імператора Маврикія (582-602 рр.). (…)

Акцентуються особливості давньоруських храмів, які переплавили у собі візантійські і моравські традиції та місцеве бачення святині, внаслідок чого постала оригінальна архітектура Київської Русі, автентичність якої складають кілька регіональних архітектурних шкіл - київська, галицька, чернігівська та переяславська." [2]

Як бачимо, в сакральній архітектурі давньої Руси переплелися декілька впливів, і візантійський не був визначальним. Особисто мене турбує панівна тенденція у богословській думці східного ортодоксального християнства – постійне намагання довести свою окремішність, відмінність і навіть протистояння з християнством Заходу, яке начебто більше віддалилося від першохристиянства, аніж народи - спадкоємці візантизму. У зв’язку з цим цікавими видаються роздуми архітекторки п. Ірми Тоцької щодо перемоги візантійської традиції на теренах Руси. Вона пише: "Дослідники вже давно з'ясували, що в києво-руському християнстві існували різні традиції, причому вони не зводилися лише до проявів протистояння Константинополя і Рима (пригадаймо, що офіційно Церква ще не поділилася на православну і католицьку). Київська Русь тоді мала різнобічні зв'язки із західними слов'янами, де була сильною моравська, або кирило-мефодіївська традиція [3]. Діяльність князя Володимира, зокрема хрещення ним Русі, тісно пов'язана з Корсунем, з культом папи римського Климента, з діяльністю Кирила, який здобув мощі цього святого. Вчені ще давніш зазначали, що за часів Володимира Святославича руське християнство мало виразні відмінності порівняно з православ'ям пізніших часів, а також, що літопис замовчує форму церковної організації за Володимира - у зв'язку з цим, скажімо, М. Присьолков проводив слушну паралель з Охридською церквою, на чолі якої стояв архієпископ. [4]

На нашу думку, основними відмітними рисами Руської церкви часів Володимира були непідлеглість її Константинополеві й наслідування кирило-мефодіївських традицій, що споріднювало її з Болгарською церквою. Це була архієпископська церква з певними ранньохристиянськими рисами [5]. І відомості про приїзд на Русь перших митрополитів тут нічого не змінюють: якщо й був осередок грецької митрополії, він тоді ще не дістав державного інституювання.

На цьому тлі стають зрозумілими деякі факти нашої історії. Один із них - пізня канонізація Володимира. Нагадаємо слова "Літопису руського":"О чудо! Дивно же се є: скільки добра він (Володимир. - І.Т.) зробив у Руській землі, охрестивши її [...] А ми, християнами будучи, не воздаєм йому почестей" [6]. Стає зрозумілим і від'їзд до Польщі з Болеславом Анастаса Корсунянина - можливо, цим він продемонстрував незгоду з тим політично-релігійним курсом, до якого схилявся Ярослав Мудрий (до речі, літопис не засуджує Анастаса) [7]. Тому й Десятинну церкву не названо в літопису митрополією. Ліквідація незалежної архієпископської церкви часів Володимира, підпорядкування її юрисдикції Константинополя, встановлення митрополії припадає на 30-ті роки ХІ століття - часи Ярослава Мудрого. Саме тоді ліквідовано архієпископство і в Болгарії, де також встановлено митрополію, залежну від Константинополя [8]. Зі встановленням митрополії, яка перетворюється на державну інституцію, постає новий релігійний центр - ансамбль з митрополичим Софійським собором.

Отже, за часів Ярослава Мудрого перемагає східно-візантійське християнство. Успіхи діяльності Ярослава й зведення нового головного митрополичого храму Русі - собору Св. Софії - знаки цієї перемоги. Це читаємо і в літопису, і в "Слові" Іларіона. "Церква дивна і славна" - Свята Софія мала переважити попередній ідеологічній центр - Десятинну церкву, значення якої було дуже велике: адже вона мала безпосередній зв'язок із подіями хрещення Русі, там стояв саркофаг із тілом хрестителя. За Ярослава Мудрого починає запроваджуватися культ Володимира, "Слово" Іларіона обстоює його рівноапостольність. І в літопису, і в "Слові" зауважуємо продуману ідейну концепцію: намагання затушувати особливості християнства часів Володимира. Ярослав подається як послідовник Володимира, що засіяв поле, зоране батьком. У "Слові" прославляють усіх князів - батька і діда Володимира, які взагалі трималися іншої віри, але при цьому оминається відмінність християнства за Володимира й проводиться ідея святості князівської влади [9].

Проте й надалі Десятинна церква однаково лишалася носієм кирило-мефодіївських традицій, що простежується, зокрема, у похованні там князів, які мали західнослов'янську орієнтацію, тоді як Софія стала усипальнею роду Всеволода Ярославича, відомого своєю візантійською ортодоксальною орієнтацією." [10]

Як бачимо, церковна архітектура щільно пов’язана з церковною та й державною політикою Київської Руси.

Але і Візантія, і давня Русь невдовзі зійшли з історичної арени. Візантія здійснила свій вибір між Сходом і Заходом і стала здобиччю кочових азіятських тюркських племен. На мою думку, упередженість щодо Заходу, надмірне відчуття своєї окремішности, відмінности, під яке старанно підводились богословсько-світоглядні аргументи, призвело до загибелі Візантії та ще й досі загрожує її послідовним духовним спадкоємцям особливо на пострадянському просторі. Візантійське християнство переважно акцентується не на кафоличності Церкви Христа, а на своїй винятковій ортодоксальності. Натомість православність є лише одним із аргументів кафоличности в сенсі соборности, універсальности, глобальности істини. Недарма у Символі віри згадується саме соборність як свідчення православности Церкви.

На відміну від Візантії, Україна, переживши навалу східних орд, опинилася у сфері впливу Західної Європи.

"З утвердженням самоврядування міст, розвитком торгівлі, комунікації, обмінів на українські землі з XVI ст. приходить ренесанс, принесений як стиль у значній мірі італійськими, німецькими, швейцарськими та інших земель зодчими, які діставали місцеві імена. Неспокійна для України доба XVII-XVIII стт., ознаменована здобуттям та втратою незалежності, спричинилася до розквіту культури та мистецтва, витворенням стилю епохи - українського бароко," – вважає Криворучко. [11]

Але існує й інший погляд на церковну архітектуру України до московського поневолення. "Стиль архітектури доби Гетьманщини досі звично називали ''українським бароко''. Ми вважаємо таке визначення помилковим з огляду на глибоку відмінність стилістики православної церковної архітектури України доби Гетьманщини від європейського бароко. (…) Тому стилістично церковну архітектуру України доби Гетьманщини не можна трактувати однозначно бароковою чи ренесансною," – запевняє В.В. Вечерський. [12] Більше того, він говорить, що тодішня Україна наздогнала Європу: "Все це дає підстави провести певні паралелі з архітектурою Відродження чи Ренесансу. Адже об'єктивно існуюча протилежність між класичними (Ренесанс) і некласичними (бароко, маньєризм) культурними феноменами наявна перш за все у формі твору. Класичність виявляється у прагненні до цілісності, зовнішній і внутрішній завершеності, ясно виявленій мірі, порядку, чіткості структури. Для некласичного (барокового) світовідчуття і відповідних мистецьких творів характерні відсутність єдності, зближення полярних, різнопланових явищ, внутрішня суперечність, принципова незавершеність, розімкнутість, відкритість форми.

Для класичних чи ренесансних культурних явищ властиве строге слідування канону, прагнення навіть новий зміст укласти в традиційну форму. Некласична (барокова) тенденція - не лише пошук принципово нових форм, але й прагнення розсадити зсередини канонічні схеми і форми, а згодом - принципова відмова від канону.

Уважний неупереджений перегляд пам'яток XVII - XVIII ст. показує принципову антибароковість церковної архітектури Гетьманщини того часу. (…) Навпаки, домінують суто гуманістичні тенденції, такі, як співмірність з людиною, розрахунок на оптимальне зорове сприйняття, кристалічна ясність структурної побудови, чіткий геометризм форм, відсутність придушуючого барокового ілюзіонізму - все це дозволяє ставити питання скоріше про ренесансні риси. Адже ні про яке барокове перетікання мас і просторів нема і мови, до того ж декор не маскує, а навпаки, виявляє структуру архітектурної форми. (…)

Отже, в силу розвитку національної державності, світських гуманістичних тенденцій в культурі, українська архітектура другої половини XVII - початку XVIII ст. виявляється типологічно ближчою до явищ європейського Ренесансу XVI ст., ніж до тогочасних стильових течій Заходу. (…)

Тут доцільно згадати глибоку концепцію академіка М.Конрада про Ренесанс як стадіальне явище, як етап, через який проходить велика національна культура Заходу і Сходу від Іспанії до Китаю [13]. І справді, перехід від Середньовіччя до Нового часу йде через епоху Відродження чи Ренесансу у всіх без винятку європейських країнах (хіба що крім Московщини) і пов'язується з послабленням універсалістських тенденцій, падінням феодально-теократичних систем та аскетичних ідеалів духовності, пробудженням національної самосвідомості, формуванням національних держав. І якщо в Італії все це проявилося у відкритті відродженої античної спадщини Греції і Риму, то для України своєю античністю була Київська Русь. З цим пов'язано "репарації" Св.Софії, Михайлівського Золотоверхого собору, церкви Спаса на Берестові, Десятинної церкві у Києві, що їх натхненником був Петро Могила, а також відродження Іллінської церкви, Спасо-Преображенського та Успенського соборів у Чернігові, що здійснювалися коштом козацьких полковників та вищих церковних ієрархів. (…)

"Національний архітектурний стиль" другої половини XVII - першої половини XVIII ст. не вміщується в рамки стилю бароко і водночас уявляється феноменом, за своєю глибинною суттю тотожним архітектурі Ренесансу в країнах Європи. Цей стиль був ні чим іншим, як "українським відродженням". (…)

Якщо ставити питання про соціальну обумовленість архітектури українського відродження (його досліджував С.Таранушенко [14]), то подібно до того, як особливості соціальної структури Німеччини зробили німецький Ренесанс бюргерським, так і українське відродження за своєю соціальною суттю є козацьким. (…)

Наростання некласичних (барокових) рис стилю спостерігається у міру розкладу і занепаду Гетьманщини. (…)

Таким чином, за 150 років українська архітектура пройшла той же шлях, що і вся європейська архітектура протягом XV - XVIII ст., тобто ренесанс і бароко. (…)

Архітектура стилю козацького відродження є самобутнім внеском українського народу до скарбниці світової культури. Саме тому комуністичний режим протягом 1920 - 60-х pp. найзавзятіше нищив саме цю архітектурну спадщину, небезпідставно вважаючи її духовним джерелом "українського буржуазного націоналізму" [15]." [16]

Але часи змінились, змагання за незалежність від Речі Посполитої закінчились для України ще більшою бідою. Як писав Т. Шевченко: "Польща впала, та й вас роздавила!" [17] "У російській імперії, до якої належала більшість України, по скасуванню автономії, 1801 р. видано указ про заборону будувати церкви в українському стилі - з того часу і до 1990-х років офіційно запанував повсюдно і безальтернативно насаджуваний так званий синодальний стиль храмів, опертий на найзагальнішу схему візантійського типу храму і привнесений як зразковий чи типовий проект для втілення зі столиці імперії. Цей релігійний тоталітаризм зупинив на два століття розвиток української сакральної, передусім церковної, архітектури як автохтонного явища та прояву культурної, релігійної та мистецької самобутності, що гальмувало процеси національної самовизначеності. (…) Зникли гілки традиції архітектури святині княжої доби, безпосередності і свободи бароко, традиційна просторовість дерев'яної церковної архітектури. Натомість, жива думка та творчість у церковній архітектурі перемістились для своєї реалізації переважно до сіл і невеличких міст та зосередились у храмах, споруджуваних народними майстрами, завдяки чому перетривала традиція, втілена переважно у дерев'яній церковній архітектурі," – пише п. Криворучко. [18] Як тут знову не згадати нашого Кобзаря, який писав про церковність цієї доби в історії України:

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого. [19]

Від часів послаблення російського царату починається доба нового піднесення української ідеї взагалі та української церковної архітектури зокрема. "На початку ХХ ст. з наростанням національного руху на всіх українських землях поширюється стиль українського модерну, яскравими виразниками якого були В.Кричевський, Д.Дяченко, М.Кравчук, В.Січинський, В.Риков, О.Вербицький, І.Моргілевський, С.Тимошенко, Колотов, Обремський, І. і Л.Левинські, Є. і В.Нагірні, О.Лушпинський, Р.Грицай." [20] До цих часів належить виникнення т.зв. українського народного стилю в архітектурі, в якому, зокрема, 1914 року була збудована у Полтаві каплиця, що нині носить ім’я св. вмч. Юрія Переможця. Тоді Полтавське земство звело її на честь приїзду царя Миколи ІІ, а з 1994 р. вона була передана громаді УАПЦ за рішенням Полтавської облдержадміністрації. Ця каплиця, до речі, тепер залишається єдиною сакральною спорудою цього унікального архітектурного стилю, розвиток якого зупинила більшовицька навала.

Як це часто траплялося у нашій історії, доба відродження, обумовлена відносною свободою або, швидше, деяким послабленням ярма азіятського деспотизму, тривала недовго. "У часі владарювання в Україні агресивної антирелігійної та антихристиянської ідеології більшовизму і комунізму не лише знищено більшість храмів, (…) а спотворено ландшафт і історичне лице краю, міст та сіл, що складались еволюційно ще від княжих і згодом ренесансних часів; виросло і виховалось кілька поколінь невіруючих переважно бездуховних радянських людей унаслідок злочинного позбавлення їх найелементарніших людських свобод. (…)

Сакральна архітектура України 1990-х років характеризується різноманітними тенденціями традиціоналізму та пошуку нових форм святині. (…)

Тенденція розвитку нових форм архітектури храму йде кількома шляхами. Один ставить метою дошукуватись найбільш універсальних, абсолютних, вічних форм-символів, форм-знаків духовності та святості, простоти відчуття та зрозумілості сприйняття святині, знімати часові стилістичні нашарування з чистих форм. Шлях пошуку універсальних форм сакруму має небезпеку скочуватися у просторовий схематизм та певний культурний космополітизм, безадресність надміру узагальнених форм, неприйнятних для громад вірних, і як наслідок - відчуженість та неорганічність такої архітектури для традиційного середовища. (…)

Другий шлях – творча переробка глибинних сутностей форм епох найвищого злету думки та творчості в українській архітектурі - княжої доби Х-ХІV століть, українського бароко ХVІ-ХVП століть та українського стилю кінця ХІХ – початку ХХ століть. (…) Відчуття історичної недомовленості (…) та нереалізованості - з одного боку, а з другого, - безсумнівно високі естетичні якості, автохтонність та самобутність цих стилів, їх роль у самоідентифікації не лише архітектури, але через неї і етносу, нації, мабуть, ще довго, якщо не завжди, слугуватимуть невичерпним джерелом нових творчих пошуків для поколінь архітекторів церковної архітектури. [21]

На мою думку, як священика, сучасний православний храм чи собор повинен враховувати потреби й вимоги сьогоднішнього часу, а не сліпо наслідувати зразки минулого. Але повний і різкий або навіть демонстративний відхід від традиції небажаний. Зовнішня традиційність сама по собі не є цінністю, а часто стає просто даниною інертности, але й боротьба з цією традиційністю, що стає самоціллю, не призводить до якихось духовних здобутків. Принаймні, епатаж зовсім недоречний ні в сакральній архітектурі, ні у церковній практиці загалом.

Харків, 24 червня 2004 р. Б.

Примітки:

1. Наталія Полонська-Василенко. Історія України. Том 1. Київ, "Либідь", 1993. С. 75.

2. Национальный конкурс в области архитекруры "Созидание". Основні положення (анотація) наукової роботи Ю.І. Криворучка "Архітектура сакральна".

3. Кузьмин А.Г. Западные традиции в русском христианстве // Введение христианства на Руси. - Москва, 1987. - С.25 - 46.

4. Приселков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси: Х-ХІІ вв. - Санкт-Петербург, 1913. - С. 132 - 141.

5. Тоцька І. Християнство на Русі часів Володимира Святославича // Християнство в контексті історії і культури України. - К., 1997. - С.27.

6. Літопис руський за Іпатіївським списком. - К., 1990. - С.76.

7. Тоцька І.Ф. Софія Київська: Мистецтво, історія, державність // Тези науково-практичної конференції "Культура України і слов'янський світ". - К., 1992. - Ч.1. - С.120 - 122.

8. Тоцька І. Християнство на Русі часів Володимира Святославича. - С.27.

9. Тоцька І.Ф. Софія Київська: Мистецтво, історія, державність // Тези науково-практичної конференції "Культура України і слов'янський світ". - Ч.1. - С.121-122.

10. Ірма Тоцька. ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА І СОФІЯ КИЇВСЬКА. Історично-мистецькі паралелі. ПУ № 4, 2001 р.

11. Национальный конкурс в области архитекрури "Созидание". Основні положення (анотація) наукової роботи Ю.І. Криворучка "Архітектура сакральна".

12. В.В.Вечерський ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА УКРАЇНИ ДОБИ ГЕТЬМАНЩИНИ.Архітектурна спадщина України, № 1, 1994 р.

13. Конрад Н. Запад и Восток. - М., 1966.

14. Таранушенко С. Народні елементи в монументальній мурованій архітектурі XVII - XVIII століть на Слобожанщині // Пам'ятки України. - 1992. - № 2 - 3. - С. 58 - 60, 119 - 122.

15. Геврик Т. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. - Нью-Йорк - Київ, 1991. - С. 7.

16. В.В.Вечерський ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА УКРАЇНИ ДОБИ ГЕТЬМАНЩИНИ Архітектурна спадщина України, № 1, 1994 р.

17. Т. Шевченко. Кобзар. Київ, "Радянська школа", 1986. С. 269.

18. Национальный конкурс в области архитекрури "Созидание". Основні положення (анотація) наукової роботи Ю.І. Криворучка "Архітектура сакральна".

19. Т. Шевченко. Кобзар. Київ, "Радянська школа", 1986. С. 501.

20. Национальный конкурс в области архитекрури "Созидание". Основні положення (анотація) наукової роботи Ю.І. Криворучка "Архітектура сакральна".

21. Там само.

На початок сторінки

До циклу проповідей