Головна сторінка

ЧОМУ І ЯК ЛЮДИНА ПРИХОДИТЬ ДО ЦЕРКВИ?

Перелік проповідей

Хотілося б почати з того, що під словом "приходить" мається на увазі не просто відвідування храму у певні дні, а постійне перебування, життя людини у складі боголюдського організму – у Христовій Церкві. Лише практику віри, тобто перебування у Церкві як спільноті вірних і можна вважати справжнім життям. Про це цілком прозоро й однозначно говорить Сам Господь: "Істинно, істинно говорю вам: Хто слухає Моє слово й у Того вірує, Хто послав Мене – живе вічним життям, і на суд не приходить, бо від смерти перейшов у життя." (Ів 5:24). Отже, як бачимо, усі, хто перебуває поза вірою в Бога, а відтак і поза Церквою, знаходяться у стані добровільної смерти вже тепер, за що вони й будуть піддані суду, як сказав Христос: "Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений." (Мк 16:16). Тому для того, щоб людина прийшла до Церкви, себто до Господнього Дому, бо саме так дослівно перекладається з грецької слово "Церква", вона повинна усвідомити й відчути потребу у спасінні від загибелі. Причому справа спасіння для людини лише тоді стає нагальною і можливою, коли вона носить не абстрактний, а цілком конкретний і детально визначений характер.

Мабуть, немає такої людини, перед якою б не поставала проблема визначення. Я маю на увазі не якісь побутові чи бізнесові проблеми, але онтологічну, тобто проблему буття. На мою думку, не буде перебільшенням, якщо сказати, що позацерковна людина не здатна визначити й окреслити для себе сенс власного унікального існування. Світська частина людства має переважно безрадісний настрій, що видно, зокрема, з творів серйозної художньої літератури. Звісно, час від часу у світської людини трапляються моменти щасливого піднесення і райдужних сподівань, мрій. Але щаслива мить минає, а невблаганне наближення кінця триває. Навіть, коли мрії збуваються, люди лишень дізнаються про те, що в їхній уяві радість від жаданого була істотно перебільшена. Закоханість швидко минає. Кар’єрний ріст створює не тільки додаткові переваги, але й додаткові випробування, сумніви й страждання. Придбання всебільшої кількости нових матеріяльних цінностей поступово, але невідступно робить людину залежною від них. Тому роздуми нерелігійних людей про сенс власного існування здебільшого закінчуються гамлетівським запитанням: бути чи не бути, бо навіщо терпіти майже безперервний ланцюг страждань?

У заможних суспільствах це питання стоїть актуальніше, ніж у країнах, де більшості людей доводиться елементарно виборювати своє існування. Та це зовсім не означає, що у країнах так званого "третього світу" люди "чистіші", ніж у розвинутих, хоча у загалом бідних суспільствах стається значно менше випадків самогубства. Просто через постійні проблеми, пов’язані з хлібом насущним, більшість злидарів плекають ілюзію, буцімто збагачення здатне зробити людину щасливою, а забезпечені люди втрачають цю ілюзію.

Ось, наприклад, в СССР увесь час намагалися розв’язати проблему дефіциту харчів методом створення "продовольчої програми", але зараз ті, хто ностальгує за начебто безтурботними совєтськими часами, насправді тужать не за ситим існуванням, а лише за мріями про сите існування, яке ось-ось мало настати всупереч очевидності та здоровому глузду, але яке так і не настало начебто стараннями Горбачова, Папи Римського, ЦРУ, світового сіонізму та подібних уособлень "антикомунізму". Щоправда, совєтські ідеологи враховували і фактор утоми суспільства від абсурдних надій. Тому вони у свої останні часи активно розпрацьовували один з аспектів комуністичного сурогату релігії, а саме намагалися спрямувати народні зусилля на виборювання не особистого, а родового процвітання й безсмертя. "Совєтському народові" наполегливо навіювалась думка про те, що нехай не ми, так наші далекі нащадки будуть-таки тішитись добробутом в умовах комуністичної утопії, а нам тепер, мовляв, залишається тільки сприяти цьому і хоча б через це радіти. Але радісний настрій доводилось нагнітати через засоби масової пропаганди. Зранку ми чули по радіо радісно оптимістичні і зворушливо наївні піонерські марші, які повинні були "зарядити" "трудящихся" позитивною енергією на весь робочий день, що закінчувався звітом охайних і вкрай серйозних дикторів офіційної телепрограми "Врємя" про те, як мудре політбюро успішно керує процесом задоволення все більш зростаючих матеріяльних і "духовних" запитів "совєтського народу". Та неупереджений спостерігач міг без особливих зусиль помітити, що більшість цього "совєтського народу" давно вже зневірилась у спроможності комуністичної ідеології зробити людину щасливою. Цинізм і святенництво всіляких "інженерів людських душ" перебільшував будь-які межі пристойности. Так совєтське суспільство у підсумку загалом опинилося у стані фрустрації, бо переважна більшість його членів зрозуміла, що виснажлива гонка озброєнь (заочна війна з Америкою) програна, афганська війна мала незбагненні для багатьох причини й сумні наслідки, тільки-но світові ціни на нафту стрімко впали, як відразу не стало за що навіть харчі за кордоном купувати… Політбюро виявилось зовсім не мудрим, а байка про комунізм, де пануватиме матеріялістична псевдорелігія, виявилась відвертою політичною аферою.

Отже, у межах світу для людина немає сталого й надійного джерела втіхи й радости, незалежно від її матеріяльних статків, родинного та суспільного успіху, надій на всілякі ідеологічні прожекти, бо все це минає. Тому св. ап. Іван Богослов і пише: "Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любови Отця; бо все, що у світі, – пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, – не від Отця, а від світу. А світ проминає, і його пожадливість; той же, хто чинить волю Божу, перебуває повіки." (1 Ів 2:15-17). З цієї сентенції апостола стає зрозумілим, що ніщо не може зробити людину дійсно щасливою у світі, бо цей світ приречений, у нього лише одна перспектива – кінець, він і тепер уже всього лише "проминає".

Св. ап. Петро подає таку есхатологію, науку про остаточну долю світу: "День же Господній прийде, як злодій; і тоді небо з шумом перейде, первні (стихії), розпалені, розтопляться, і земля з ділами, що на ній, розпадеться." (2 Пет 3:10). Тому світський смуток – це смуток очікування неминучої смерти без надії на порятунок. Хто очікує на якусь неминучу подорож, яка має невдовзі статися, той уже фактично перебуває у подорожі, бо нічим іншим він у такому стані не здатен серйозно перейматися. Хто знаходиться у стані очікування смерти, той уже перебуває у смерті, хоча й іще не помер. Апостол закликає християн не любити світу й того, що у світі, бо все це не має перспективи. Бог залишив до часу існувати цей світ лише для випробування людства.

Дехто вважає, що під біблійним терміном "світ" треба розуміти безбожне так зване світське або секулярне суспільство. Але, якщо звернутись до Нового Завіту грецькою мовою, то стає зрозумілим, що йдеться про "космос", тобто про те, що ми звикли називати творінням, а світські люди природою, і те, що Біблія називає проклятою Богом за гріх Адама землею (Бт 3:17). Космос – ті "закони природи", той порядок, який панує нині. Космос як такий не має цінности, бо він задуманий і створений Богом лише як середовище існування істоти, що здатна любити, тобто людини. Коли ж людство в особі наших прабатьків Адама та Єви виявило в Раю свою ненадійність, зловживши даром свободи й віддавши перевагу пожадливості перед любов’ю, Бог наділив космос або світ новою функцією – спокушати, себто випробовувати людину. Отже, тепер ми маємо вибір: прийняти, а відтак полюбити реальність цього світу, в якій нині перебуваємо, або повстати проти неї, тобто не погодитись з перспективою неминучої смерти і шукати іншої, містичної (таїнственної) реальности. Св. ап. Павло пише про це так: "…ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаємо." (Євр 13:14). Полюбити світ – значить прийняти смерть як "нормальну" перспективу, погодитись з тим, що люди зникають, як і всі інші земні створіння. Ті, хто полюбив цей світ, і є в суті смертними людьми, "доля яких – життя дочасне" (Пс 17(16):14). До речі, латинське слово saecularis (cекулярний) перекладається не лише як "світський", але також як "дочасний". Отже, вислів "секулярний світ" є тавтологією, бо у ньому одне поняття висловлене двома різними словами.

Доки людина любить світ, вона не приходить до Церкви, хоча й, можливо, відвідує час від часу християнські храми, просто віддаючи данину традиціям свого народу і цим фактично знижуючи християнство до рівня народного вірування – язичества. Часто позірна церковність покликана створювати певний імідж для діячів від політики, але здебільшого – це просто наслідування більшости через побоювання ізоляції, щоб не бути, так би мовити, "білою вороною".

Якщо ж людина на якомусь етапі свого земного існування відчує майже нестерпний духовний дискомфорт і зрозуміє, що не зможе вгамувати цього смутку якимись земними втіхами, вона починає шукати Того, Хто не підпорядкований "законам природи", бо Могутніший за них, і Хто відтак може спасти чи звільнити її від абсурду перебування в очікуванні смерти. Отже, людина повинна дійти до переконання, що, обмежившись реаліями цього світу, чи, кажучи грецькою, космосу, вона не зможе звільнитися від смертного смутку, який, власне, і є Божим покаранням людству за поклоніння "створінню радше, ніж Творцеві" (Рим 1:25). Св. ап. Павло попереджає нас:"Вважайте, щоб ніхто вас не збаламутив філософією та пустим обманством, за людськими переданнями та за первнями (стихіями) світу, а не за Христом." (Кол 2:8). Він заповідає, щоб ми "з Христом умерли для стихій світу" (Кол 2:20), тобто піднеслися над "законами природи", не вважали їх вічними. Такі переконання мають лише ті, на жаль, нечисленні люди, які шукають і знаходять Істину. Христос указав цей вузький шлях Своїм учням: "Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте Правду, і Правда визволить вас." (Ів 8:31-32). Але це не та "правда", тобто достовірна інформація, що міститься у межах світу. Людина не здатна віднайти Істину шляхом філософських розважань або наукових досліджень, бо Істина – це і є Сам Незбагненний Триєдиний Бог. Христос відповідає св. ап. Фомі про Себе: "Я – Путь, Істина і Життя!"(Ів 14:6). І Дух Істини, "Якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає" (Ів 14:17), теж "від Отця походить" (Ів 15:26). У цьому випадку Ісус не стільки протиставляє походження Святого Духа від Отця всупереч походженню Його від Сина, як ми звикли про це говорити, скільки запевняє нас, що Дух Істини належить Отцеві, а не світові, як і Христове "Царство не від світу цього" (Ів 18:36).

Довідавшись через одкровення від Святого Духа про Істину, себто про Бога, людина неодмінно забажає відновити з Ним єдність, бо полюбить Його, адже ми створені Ним і за Його образом і подобою. У людини з Богом багато спільного, бо ми – рідня, Він – наш Небесний Отець. Полюбивши Творця і своїх ближніх за духом, а також доброзичливо ставлячись навіть до ворогів, ми виконаємо Божий Закон. Господь хоче, щоб усі побожні свідомі створіння були об’єднані Святим Духом з Отцем через Сина і щоб "усі були одно" (Ів 17:21).

Але здійснити Божу волю можна лише в один визначений Божим Сином спосіб – ставши членом Його Церкви, Дому Божого у сенсі Народу Божого, тобто Його Родини. Христос називає Своїх учнів друзями (Ів 15:15) і братами (Ів 20:17), а не підданими, слугами чи рабами. Отже, для того, щоб долучитися до Церкви, яка є "Христове Тіло, і члени кожен зокрема" (1 Кор 12:27), належить не лише дізнатися про Істину, але й здійснити її.

Здійснення релігійної Істини є незбагненним для людського розуму актом, тому й називається Таїнством. Не можна пояснити у категоріях світу, як відбувається містичне народження "з води та Духа" (Ів 3:5) для вічного життя у Божому Царстві. Не підлягає поясненню й ця заповідь Христа: "Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п’є, той житиме вічним життям, і Я воскрешу його останнього дня." (Ів 6:54). Але наша віра дає нам упевненість у тому, що саме завдяки цим церковним Таїнствам ми стаємо учасниками Божого нествореного, а тому безкінечного, безсмертного нетлінного життя.

Бог дарував нам через добровільне Жертвоприношення Свого Сина спасіння від смерти й страждань тління, поєднавши нас із Собою Його Кров’ю й Тілом. Цей дар, грецькою "харіс", називається у слов’янській церковній термінології словом "благодать". Саме вона дає можливість нам, створінням, приєднуватись до Нествореної Божественної Природи, як говорили святі отці Церкви, обожнюватись. Також ми віримо, що Божа благодать є дійсною тільки у Єдиній Святій Апостольській Церкві. Отже, тільки прагнення Божої благодати є доброчесною метою й причиною приходу людини до Церкви, а все інше – від лукавого.

м.Полтава. Січень 2005 року Божого

Священик Ігор Литвин.

На початок сторінки

Перелік проповідей