Головна сторінка

МОРАЛЬ

До циклу лекцій недільної школи

МОРАЛЬ, MS WORD

Мораль (від лат. moralis – те, що стосується уподобань, mores – уподобання) – засади влаштування взаємин між людьми у суспільстві, сукупність норм поведінки того чи іншого суспільного організму. Мораль охоплює погляди на уподобання й почуття, світоглядні орієнтації й принципи, цілі й мотиви вчинків і стосунків, проводячи межу між хорошим і поганим, порядністю й непорядністю, чесністю й безчестям, справедливістю й беззаконням, нормою й ненормальністю, милосердям й жорстокістю і т. д. Мораль пропонує зразки належної поведінки.

Структура моралі включає у себе оціночні погляди, орієнтації щодо сенсу життя й ідеали, ставлення до того, що відбувається довкола, суспільні традиції, норми поведінки, життєві принципи, мотиви вчинків, життєві цілі, людські взаємини, категорії добра, совісті, честі, справедливості, щастя і таке інше. Сюди ж належать моральні якості особи, феномени милосердя, доброчинності, доброчесності. Кожний із перерахованих елементів має парну пролежну категорію: добро – зло, честь – ганьба, милосердя – жорстокість, доброчинність – захланість, доброчесність – ганьба.

По-перше, мораль – це сфера цінностей (оцінок), а, по-друге, – норм (правил). Але не будь-яке оцінювання й не будь-яке правило належать до моралі. Вислів: "Ця дівчина красива," – належить до оціночних висловлювань, тобто оцінок. Вимога: "Рахуйте гроші, не відходячи від каси," – належить до нормативних висловлювань, тобто правил. Але ні ця оцінка, ні це правило не є моральними, бо не існує зв'язку між красою людини й доброчесністю, а обачність і дисциплінованість не є чеснотами. Мораль можна визначити як систему норм і цінностей, які спрямовують людину до доброчесності й доброчинності. Але моральні норми й цінності повинні бути такими, що вимагають не тільки доброчесних і справедливих дій, але й того, щоб ці дії були вчинені свідомо, добровільно й безкорисливо. Наприклад, хтось допомагає бідним, вважаючи, що таким чином виконує одну з Божих заповідей і так спасається від вічної загибелі. Хтось інший допомагає бідним, бо цього вимагає від нього чинна влада. Ще інший допомагає для того, щоб його за це шанували. Деякі допомагають, розраховуючи на взаємодопомогу. Комусь просто спонтанно захотілося допогти, бо хороший настрій. Багато хто допомагає іншим, бо сповідує гуманізм, тобто всіляку підтримку істот свого виду. Отже, всі вони дотримуються того самого правила, й їхні зовнішні дії однакові. Але внутрішні мотиви їхніх вчинків різіні, тому й самі вчинки також неоднакові. Вчинок як такий не є моральним, бо моральність визначається його внутрішньою інтенцією.

Таліон, золоте правило й любов

Золоте правило моралі відоме в усіх відносно розвитутих культурах, про що свідчать історичні, релігійні й літературні джерела. Воно говорить: "Як хочите, щоб люди вчиняли відносно вас, так і ви чиніть відносно них." (див. Лк 6:31). У ширшому плані це золоте правило має два ракурси, які розширюють його зміст. Перший ракурс має історично й нормативно нерозвинуту форму, що базується на так званому правилі таліону.

Таліон (від лат. talion, від talio – помста, адекватна злочину, від talis – такий самий) наказує: "Смерть – за смерть, око – за око, зуб – за зуб, руку – за руку, ногу – за ногу, опік – за опік, рану – за рану, забите місце – за забите місце" (див. Вих 21:24-26). Одним із давніх формулювань таліону були Закони Хаммурапі (звід законів Давнього Вавилону часів царювання Хаммурапі близько 1760 років до н. е.). В узагальненій формі правило таліону наказує: "У відповідь на завданий тобі збиток чини стосовно інших так, як вони вчиняють стосовно тебе й твоїх близьких". Помста, за цим правилом, повинна бути спрямована проти того, хто завдав збитків або проти його близьких, але її результати повинні бути симетричні завданому збиткові. Правило таліону регулювало дії, що чинилися у відповідь на заподіяне лихо. Дії, що чинилися у відповідь на зроблене добро, визначались правилом вдячності. Правило таліону деталізувалось і градуювалось у відповідності до конкретних випадків, а правило вдячності вимагало максимально відплачувати добром за добро.

Особливості таліону як норми полягають у наступному:

1) Це правило врегульовує реакцію, тобто дії у відповідь.

2) Дії у відповідь повинні бути покаранням порушника справедливості або повинні бути спрямовані на отримання компенсації за завданий збиток.

3) За своїм змістом ці дії зворотні або взаємні: дія у відповідь спрямована проти порушника справедливості: "Як він вчинив зі мною, так і я вчиню з ним, відплачу чоловікові за ділами його" (Притчі 24:29).

4) Таліон не тільки спрямований на відновлення порушеної справедливості, він вимагає дотримання справедливості й покарання порушника. Вимагаючи помсти, таліон обмежує її міру, вона повинна бути адекватною злочину й завданому збиткові. Таліон є погрозою, і саме у невідворотності погрози полягає його сутність.

Справедливість, за таліоном, вимагає завжди діяти відповідно до конкретної ситуації, але міра справедливості, яка вимагає тотожності, не залежить від ситуації й від того, хто саме у неї потрапив.

Другий ракурс золотого правила – це заповідь любові, яка у христианстві заповідає любити Бога й ближнього: "Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою, й усім розумінням твоїм, і ближнього твого, як самого себе" (Лк 10:27). Мається на увазі, безумовно, αγαπη, тобто дружня, а не еротична любов.

Ця заповідь історично давніша від правила таліону. У Ветхому Завіті вона зазначається паралельно із таліоном. Але у Ветхому Завіті під ближніми маються на увазі тільки євреї або асимільовані євреями люди, а у Новому Завіті під ближнім треба розуміти людину як таку, бо людина будь-якого племені (етносу) потенційно може стати християнином. Тому Ісус протиставляє заповідь любові правилу таліону: "Ви чули, що було сказано: "Око – за око, й зуб – за зуб". А Я вам кажу: не змагайся (αντιστηναι) зі злим. Але, якщо хтось ударить тебе по правій щоці, поверни до нього й другу. Якщо хтось хоче з тобою судитися й забрати у тебе хітон, віддай йому й гіматій. Якщо хтось примушує йти з ним милю, йди з ним дві" (Мт 5:38-41). "Ви чули, що було сказано: "Полюби твого ближнього й зненавидь твого ворога." А Я вам кажу: любіть ваших ворогів і моліться за тих, що переслідують вас, щоб стати вам дітьми вашого Отця, Який на небесах, бо й Своє сонце Він піднімає над злими й добрими й дощ проливає на праведних і грішних" (Мт 5:43-45). Не варто розцінювати цю заповідь як суто побутову, бо вона насамперд релігійна. "Злі", "вороги", "грішні" – це для слухачів Ісуса, які були виключно юдеями з духовними запитами, язичники, що запанували в Обіцяній землі, та їхні прибічники, колаборанти з числа юдеїв. До таких належали митарі, тобто римські чиновники з юдеїв, які допомогали окупантам збирати податки з синів Божого Народу на користь римського цезаря. До початку місії Ісуса віра у Єгову, тобто Бога, що є, Творця всього видимого й невидимого, була релігією єврейського народу (язика), тобто це була народна віра, що зараз називається язичництвом, але Ісус зробив її вірою всіх народів, тобто всесвітньою релігією, яка повинна охопити все людство, і наказав Своїм учням: "Отже, йдіть, навчіть усі народи (εθνη), хрестячи (βαπτιζοντες) їх в ім'я Отця, й Сина, й Святого Духа" (Мт 28:19). Людей, що не цікавились Його вченням, Ісус називав "мертвими" і заповідав Своїм прибічникам облишити їх, тобто позитивно не виявляти до них любові, навіть, якщо вони єкровними родичами: "Іди за Мною й залиш мертвим ховати своїх мерців" (Мт 8:22). Також і до однодумців Ісус дозволив не виявляти позитивно любов, якщо хтось із них уперто шкодить своєму братові: "…а якщо не послухається й громади (εκκλησιας), то буде він для тебе, як язичник і митар" (Мт 18:17). До речі, з цього вислову Ісуса видно, що не до всіх людей Він заповідав Своїм учням ставитись однаково, як це зараз намагаються подати гуманісти. Та й ап. Павло явно не заохочував спілкування, а позитивний вияв любові – це насамперед спілкування, з так званими єретиками, тобто людьми, які спотворюють релігійну істину: "Від людини єретика, після одного й другого напоумлення, відстороняйся, знаючи, що така людина збилася зі шляху й грішить, несучи засудження у собі самій" (Тит 3:10-11). Відсторонення ніяк не можна визнати позитивним виявом любові. Інша справа, що Ісус заповідав не змагатися, тобто не сперечатися із злими, очевидно, називаючи так противників віри у Святу Трійцю, не добиватися від них сатисфакції за завдані ними прикрощі й образи, не відстоювати вперто свої приватні інтереси, щоб мати здатність переключити всю свою увагу на вічне й на свою християнську місію, а не витрачати час і сили на відстоювання земних, дочасних інтересів. Отже, саме толерантне ставлення до людей інших релігійних поглядів, відмова від помсти тим, які переслядують християн за віру, відмова від насильницького навернення у християнство і є тим, що називається любов'ю до ворогів. Це негативний вияв любові, коли ми просто вилучаємо деяких людей з кола нашого спілкування, але ніяким чином їх не переслідуємо, тобто відмовляємось від таліону стосовно них.

Золоте правило історично сформулювалося у процесі переосмислення правила таліону й вдячності. Але була переосмислена й заповідь любові, вона є вищим вираженням золотого правила. Золоте правило формальне: воно лише ставить ініціативність дії на противагу реактивності таліону й ? також на противагу таліонові – підставою рівності вважає не дію, здійснену відносно нас самих, а наше розуміння блага: "Не вчиняй відносно інших так, як ти не бажаєш, щоб вони вчиняли відносно тебе самого". Так уже у золотому правилі поступово долається уявлення про обов'язкову адекватність дій у відповідь. Заповідь любові спонукає до доброзичливого ставлення, а про адеквантість уже нічого не говорить. Отже, золоте правило й таліон, з одного боку, й заповідь любві, з іншого – це дві фундаментальні чесноти або два принципа моральності: справедливість і милосердя. Справедливість вимагає адекватності, симетричності дій у відповідь, а милосердя заохочує до доброзичливого ставлення до всіх.

До особливостей християнського розуміння заповіді любові, на відміну від ветхозавітного, треба віднести й те, що вона має інтеграційний характер, бо любов до Бога у християнстві неможлива без любові до ближнього. Ближній для християнина – це член Церкви, не лише його брат, але й брат Самого Христа, тому Ісус не відділяв Себе від Церкви, тобто називав її Своїм тілом. Отже, любити свого ближнього для християнина й означає любити Бога у Христі. Тому, власне, єдиними критерієм випавдання на Остаточному суді Ісус зазначає дієвий вияв любові до християн: "Запевняю вас: зробивши для одного з Моїх братів, ви для Мене зробили" (Мт 25:40). Ап. Павло пояснює це за аналогією із шлюбом: як там двоє – чоловік і жінка – стають одним організмом, так і у Новому Завіті двоє – Бог Отець, Син і Св. Дух і християни – теж стають одним організмом – Церквою. Як у шлюбі, чоловік і жінка, стаючи одним організмом, не втрачають своєї індивідуальності, а залишаються двома особами, так і у Церкві, Творець і творіння не змішуються, хоча й єднаються.

Золоте правило й заповідь любові, на відміну від таліону, поєднують такі характеристики:

1) вони, спонукаючи до ініціативної дії, а не лише до реагування у відповідь, все ж таки зобов'язують рахуватися з бажанням того, на кого ця дія спрямована;

2) ініціативні дії повинні бути спрямовані на турботу про іншого та милосердне ставлення до нього, а не на задоволення своєї потреби на когось впливати;

3) вони не вимагають взаємності або вдячності, доброзичливе й милосердне ставлення до іншого принципово безкорисливе й не очікує на компенсацію;

4) золоте правило, як і заповідь любові у ставленні до іншого наполягає на прощенні, милосерді.

У Корані, в якому таліон не відміняється, а підтверджується, теж неодноразово повторюється, що прощення й доброзичливість кращі від справедливості (Коран, 4:92; 42:40-43).

Таліон, золоте правило й заповідь любові сукупно утворюють нормативний зміст моралі й характеризують його таким чином. По-перше, всі ці правила регламентують ставлення людини до іншої: таліон обмежує міру помсти; золоте правило встановлює рівність і взаємність у всьому стосовно іншої людини й установлює принцип ставлення до інших; заповідь любові вказує на необхідність вияву толерантності, доброзичливості й милосердя до іншого. Моральне ставлення до інших повинне будуватися так: "не кривдь, не завдавай іншим лиха" ( "будь справедливим, поважай інших" ( "будь доброзичливим і милосердним до інших". По-друге, золоте правило й заповідь любові базуються на ставленні людини до себе самої, яке є зразком ставлення до інших: "Полюби твого ближнього як самого себе" (Мт 19:19). По-третє, у заповіді любові ставлення до інших і до себе обумовлені ставленням до вищого Начала, або до Бога, або до ідеалу.

Сфера моралі утворюється ставленням людини до себе, до інших людей і до Вищого. Тому можна сказати, що до моральних належать цінності й норми, які диктуються вище згаданими переконаннями, ними, власне, й обумовлене це ставлення. Беручи до уваги зміст заповіді любові як найвищої з трьох згаданих, можна охарактеризувати мораль як систему цінностей і норм, що спрямовують людину до духовно піднесеного єднання з самим собою, з іншими людьми (за їхнім бажанням), і з Вищим Началом.

Моралі у цілому протистоїть аморалізм, який достатньо багатоликий. Аморалізм у політиці – це досягнення накресленої мети будь-якими засобами, навіть злочинними, політична діяльність, яка не має ідеологічної складової, ідеологічна зрада; в економиці – це порушення ринкових законів, експлуатація найманих працівників, невиплата заробітної платні, недобросовісне ставлення до роботи; у правовій сфері – це порушення принципу справедливості, зневага до закону, фабрикування звинувачень; в науково-технічній діяльності – це використання наукових досягнень на шкоду екології; у духовній сфері – це фарисейство, тобто лицемірство й вимагання від інших того, чого сам не можеш виконати, нетерпимість, фанатизм, тобто поборювання у недуховний спосіб інших віровизнань, заперечення принципу свободи сумління; у сфері людських взаємин – це нещирість, маніпулювання іншими людьми для досягнення своїх цілей, використання іншої людини як засобу, хамство, тобто виставляння на загальний огляд недоліків і помилок інших людей, нахабство, тобто намагання отримати будь-які блага першим, незаслужено, мстивість, злопам'ятність, глумливість, тобто прагнення висміяти іншу людину, підступність, тобто намагання подолати суперника у нечесний спосіб, злочин, тобто готовність до крадіжки, шахрайства, насильства.

Суспільство й особа

Мораль обумовлена тим, що людина є суспільною істотою й вимушена рахуватися зі ставленням інших людей до своєї поведінки. У будь-якому співтоваристві існує необхідність в узгодженні форм життєдіяльності, координації різних і часом альтернативнх стосовно одне одного устремлінь. Мораль походить від феномена звичаю; індивід основні моральні цінності засвоює у процесі особистісної соціалізації. У соціально-особистісній і духовній сферах мораль має тотальний, усеохоплюючий характер. Будь-які людські взаємини, від інтимних до світоглядних, просякнуті нею, піддані моральній оцінці, з точки зору якої визначається їхня доцільність. Оскільки мораль діє на двох рівнях – суспільному й особистісному, – то можна стверджувати, що вона є одним із способів розв'язання суперечностей між загальним та індивідуальним. Чим моральніша особистість, тим добровільніше вона дотримується відповідних приписів. Моральна людина очікує, що інші будуть керуватись у ставленні до неї тими самими моральними нормами, які визнає вона сама, але не міняє своїх принципів навіть тоді, коли інші їх ігнорують.

Основними функціями моралі є: регулятивна, цінісно-орієнтаційна, соціалізуюча.

Моральність проявляється на суспільному й особистому рівні. Індивід засвоює моральні норми у процесі виховання, тоді він під впливом моральних авторитетів формує для себе розуміння того, що є добрим, чесним, шляхетним, справедливим, допустимим. Так кожна людина накопичує відомості про те, що таке порядність, чесність, обов'язок. Керуючись тими чи іншими моральними вимогами людина обирає спосіб своєї поведінки, накреслює собі мету й засоби її досягнення, виходячи з реальних можливостей і конкретної ситуації. Звідси – відповідальність за вибір і діяльність людини.. Але мораль не має рецептурного характеру, вона залежить від пістійної нормотворчості людей, від життєвого процесу, в якому головною фігурою є сам індивід, бо за людиною завжди залишається вибір, тому вона сама визначає спосіб свого буття. Моральні норми навіть у межах певної нормативної системи постійно дещо змінюються з кожним поколінням, бо відбувається процес відмирання стереотипів і еволюції інновацій.

Конфлікт світоглядів

Моральні норми можна обґрунтувати тільки у межах певної нормативної системи, а коли стикаються суперечні моральні судження різних світоглядів, немає підстав для правильного вибору між ними. Отже, некоректно називати якусь моральну норму хорошою чи поганою без згадки про те, що вона оцінюється з позицій певної моральної системи. При такому розумінні моралі не може йти мови ні про які загальнолюдські (універсальні) цінності, бо у світі діють різні моральні системи, тому постійно триває боротьба різних світоглядів, причиною якої є саме розбіжність нормативних систем моралі.

Мораль і право

На відміну від жорстко фіксованих і сполучених у своєму функціонуванні з певними організаційними структурами форм регуляції (право), мораль є "неписаним законом", вона реалізує свою регулятивну функцію за допомогою побутової свідомості. Але мораль і право тісно пов'язані між собою. Формалізована мораль стає правом. Наприклад, 10 заповідей – це моральна й правова підстав багатьох культур. Але правові норми діють лише тоді, коли їх сприймає більшість того чи іншого суспільного утворення як виправдані й прийнятні. Вільна людина свідомо й добровільно дотримується моральних норм, а не під тиском авторитету чи загрозою покарання, тому будь-яка моральна норма повинна мати достатнє обгрунтування й адекватне пояснення. Людей треба переконувати бути моральними, а не примушувати.

У праві існує поняття "моральних збитків", але мораль залишається в ідейній сфері й є справою сумління, яке є критерієм нормотворчості. Практика тоталітарних утворень (держав чи сект) показує, що мораль може суперечити праву. Філософ Френсіс Фукуяма вважає мораль соціальним капіталом, який визначає рівень життєздатності суспільства.

Мораль і вподобання

Поняття "мораль" і "уподобання", на жаль, на практиці мають дещо різні відтінки. Мораль як правило, канон, обумовлена наявністю зовнішнього авторитета (громади, суспільства, світового співтовариства й т. д.). Уподобання залежать від "внутріншньої людини", як казав ап. Павло, від її власних індивідуальних переконань. Отже, тільки суспільні уподобання можна вважати мораллю. Моральність у широкому сенсі – це елемент суспільної свідомості й загально визнаний спосіб суспільних взаємовідноcин між людьми. Моральність у вузькому сенсі – це сукупність принципів і норм поведінки людей у стосунках між собою. Моральність є цінісною структурою свідомості, способом регуляції дій людини в усіх сферах діяльності: у праці, побуті й ставленні до довкілля.

Антихристиянська мораль

(Т.Г. Румянцева, І.Н. Сидоренко)

Ressentiment (фр. мстивість) – поняття, яке має особливе значення для генеалогічного методу Ф. Ніцше. Сам Ніцше віддавав перевагу слову "ressentiment" без перекладу. Згодом поняття "ressentiment" набуло великої популярності й стало використовуватись у працях багатьох європейських мислителів.

Так, у книзі Шелера "Ресентимент у структурі моралі" автор так пояснює значення цього феномену: "У природному французькому слововживанні я знаходжу два елементи слова "ресентимент": по-перше, мова йде про інтенсивне переживання й наступне відтворення певної емоційної реакції у відповідь щодо іншої людини, завдяки якій сама емоція занурюється у центр особи, тим самим виходячи із зони вираження й дії особи. Причому постійне повернення до цієї емоції, її переживання різко відрізняється від простого інтелектуального спогаду про неї й про ті процеси, "відповіддю" на які вона була. Це – переживання заново самої емоції, її після-відчування, знову-відчування. По-друге, використання цього слова припускає, що якість цієї емоції має негативний характер, тобто містить у собі певне посилання ворожості... це блукаюча у темряві душі затаєна й незалежна від активності "я" злоба, яка утворюється у результаті відтворення у собі інтенцій ненависті або інших ворожих емоцій і, не містячи у собі ніяких конкретних намірів, живить своєю кров'ю усілякі наміри такого роду".

У філософії Ніцше ресентимент виникає як рушійна сила у процесі утворення й структурування моральних цінностей. Він характеризує його як темну автономну атмосферу ворожості, що супроводжується появою ненависті й озлоблення, тобто ресентимент – це психологічне самоотруєння, яке проявляється у злопам'ятстві й мстивості, ненависті, злобі, заздрості. Але взяті окремо всі ці фактори ще не утворюють самого ресентименту, для його утворення необхідне почуття безсилля.

Отже, істина першого розгляду – це психологія християнства: народження християнства з духа ресентименту, тобто рух назад, повстання проти панування аристократичних цінностей. Моральний закон, за Ніцше, не існує a priori ні на небі, ні на землі; тільки те, що біологічно виправдане, є добром і справжнім законом для людини. Тому тільки саме життя має цінність. Кожна людина має такий тип моралі, який найбільш відповідний її натурі. З цієї тези Ніцше й виводить свою історію моралі – спочатку мораль панів (сильних людей), а потім мораль рабів, яка перемогла (раби перемогли не силою, а числом). Передумовами лицарсько-аристократичних суджень цінності виступають сила тіла, квітуче здоров'я, яке переливається через край, а також сильна, вільна, радісна активність, що проявляється у танцях, полюванні, турнірах, війні. Паралельно з такого роду судженням існував і жрецько-знатний спосіб оцінки (який згодом буде домінувати) з властивим йому нездоров'ям, втомою від життя й радикальним лікуванням усього цього через Ніщо (або Бога). Але головною характеристикою такої оцінки Ніцше вважає безсилля, з якого й виростає потім ненависть, з якої у свою чергу й виникає рабська мораль. Євреї, за думкою Ніцше, цей "жрецький" народ, завжди перемагали своїх ворогів радикальною переоцінкою їхніх цінностей, або, за словами філософа, шляхом акту духовної помсти. Саме євреї ризикнули вивернути навиворіт аристократичне рівняння цінності ("хороший = знатний = могутній = прекрасний = щасливий = Богом любимий"). Для Ніцше такий акт ненависті – це не вина, не злочин, а природний хід історії моралі: щоб вижити й зберегти себе як народ, євреям вимушені були здійснити акт бездонної ненависті (ненависті безсилля) – свою слабкість вони зробили силою. І тепер тільки знедолені, бідні, безсилі є хорошими, тільки стражденні, ті, що терплять нужду, хворі є благочестивими, й тільки їм належить блаженство. Християнство повною мірою успадкувало цю єврейську переоцінку. Так, завершує Ніцше, саме з євреїв починається "повстання рабів у моралі", оскільки тепер ресентимент сам стає творчим і породжує цінності. Якщо будь-яка мораль переваг починається з самоствердження: каже "так" життю, то мораль рабів говорить "ні" усьому зовнішньому, іншому. Це звернення назовні замість звернення до самого себе як раз і є, за Ніцше, вираженням ресентименту: для свого виникнення мораль рабів завжди потребує конфронтуючого у зовнішньому світі, тобто, щоб діяти, їй потрібен зовнішній подразник, "її акція у корні є реакцією". Ніцше відзначає, що людина аристократичної моралі повна довіри й відкритості по відношенню до себе, її щастя полягає у діяльності. Навпаки, щастя безсилого виступає як наркоз, "перепочинок душі", воно пасивне. Людина, яка характеризується ресентиментом, позбавлена будь-якої відкритості, наївності, чесності до самої себе. Якщо сильною людиною оволодіває ресентимент, то вона вичерпується у негайній реакції, тому вона нікого не отруює. Таким чином, із невміння довгий час серйозно ставитись до своїх ворогів виникає повага до них, тобто, за Ніцше, справжня "любов до своїх ворогів". Творчість "людини ресентименту" вигадує собі "злого ворога" й, виходячи з цього, вважає себе "доброю". Первісна спрямованість ненависті поступово розмивається невизначеністю самого процесу об'єктивації. Ресентимент більше виявляється у тій помсті, яка менше націлена на якийсь конкретний об'єкт.

Ресентимент формує чисту ідею помсти, він краще за все "виростає" там, де є невдоволення своїм становищем в ієрархії цінностей. Звідси можна виділити дві форми ресентименту: помста, спрямована на іншого, тобто інший винен у тому, що я не такий як він; помста, спрямована на самого себе, самоотруєння. Якщо перша форма стосується моделі ресентименту, що екстравертується, – повостанню рабів у моралі, то друга стосується тієї, що інтровертується, – аскетичного ідеалу.

священик Ігор Литвин

МОРАЛЬ, MS WORD

На початок сторінки

До циклу лекцій недільної школи