 |
До циклу проповідей | РАЙ |
До циклу лекцій недільної школи |
 |
За останні сто років неодноразово виникали спроби побудувати релігійну систему, яка включала б у себе всі або більшість вірувань людства. Такі, наприклад, учення Толстого, ідея "релігії духа" у Радхакришнана, теософська доктрина або концепція "Рози миру" у російського поета й окультиста Данила Андрєєва.
Ці спроби, як правило, ігнорують глибокі й принципові розходження між релігіями, але саме по собі прагнення знайти щось спільне у духовних прозріннях людства цілком виправдане. Думається, одначе, що немає ніякої потреби вигадувати якусь штучну "панрелігію", якщо можливість універсального синтезу вже закладена у християнстві. І це стосується не тільки віри Ізраїлю, але й позабіблійного світу, у тому числі індійського кола ідей. Окрім багатьох східних рис подібності, ми знаходимо в індійському світогляді п'ять істотних принципів, які ріднять його з християнським баченням Бога, світу й людини. У найстислішій формі ці пункти можуть бути виражені таким чином:
1) Апофатизм - учення про те, що вища реальність у своїй останній глибині незбагненна й невизначена. Це вчення було вперше зрозуміло проголошене Упанішадами й знайшло своє вираження у буддизмі (бо Нірвана у кінцевому рахунку є не що інше, як означення Абсолюту); воно поділяється біблійною традицією (поняття про "Кадош Ягве") й отцями Церкви.
2) Заперечення вищої цінності земних благ недвозначно стверджується Євангелієм, хоча й не носить там настільки крайньої негативної форми, як в індійських релігіях.
3) Визнання високого достоїнства особистої аскези у духовному житті. Ця сторона релігійної етики розвинута у досвіді й ученні християнських подвижників.
4) Поняття про карму, яке у найзагальнішому вигляді зводиться до того, що всі вчинки людини у земному житті не можуть залишатися без наслідків. Християни називають це вчення вірою у Божу правду (біблійне поняття "емет").
5) Поняття про спасіння як головну мету релігії, яке знайшло настільки сильне вираження у буддизмі, є одним із наріжних каменів Біблії.
Хоча в Індії ці п'ять принципів часто набували дуже далеких від християнства обрисів, вони є мостом, що єднає східний релігійний досвід із Євангелієм.
До згаданих пунктів іноді намагаються приєднати шостий - доктрину перевтілення, або реінкарнації. Але чи є для цього підстави? Чи дійсно християнство може й повинне прийняти догмат реінкарнації як складову частину свого розуміння посмертної долі людини?
Теорія перевтілення не є чимось єдиним. Ми зустрічаємо її у трьох аспектах або формах: брахманській, буддійській і теософській (або популярній).
1) У розумінні брахманізму сансара (sansara) невіддільна від визнання одноістотності "я" із космічним "Я". Це вчення кардинально відрізняється від біблійного, бо Біблія не тільки наполягає на трансцендентності Божества, але й утверджує онтологічну нетотожність Творця й творіння.
З іншого боку, Упанішади не говорять про перевтілення особистих "я", бо особисті "я" - лише сплески єдиного Атмана. Саме він, а не хтось інший, входить у світ, дроблячись на індивіди, для того, щоб, у решті решт, повернутись у початкову нерозчленовану Єдність. Верховне начало, Брахман (він же Атман), є, за словами ведантистського філософа Шанкари, "вічним глядачем того, що відбувається у трьох часах (теперішньому, минулому й майбутньому)".
Тут також виявляється істотна різниця між індійським і євангельським розумінням особистості. У християнстві кожна особистість, хоча й не є "частинкою" Абсолюту, а тільки - творінням, має безумовну цінність. Це зрозуміло виражене у притчі Христа про Пастиря, що шукає одну пропалу вівцю. Для брахманізму й Бхагавад-Гіти особистість, через її тотожність з Абсолютом, сама по собі втрачає цінність.
Цією тотожністю, повторюємо, фактично зводиться нанівець сама ідея перевтілення конкретних особистих "я", бо у космічних циклах є тільки одне дієве Начало: Атман-Брахман.
2) Згідно буддійській теорії, особистість є не субстанцією, а лише певним поєднанням дхарм. Така скандха є тільки оманливим феноменом. Скандхи утворюють щось подібне до океанських течій: вони несуться у безначальному бутті, і їхній рух визначається законом карми. Особистості тут немає.
Наведемо ще раз уже цитовані слова Розенберга про буддійську теорію перевтілення: "Не якась "душа", - каже він, - переходить з одного тіла в інше або з одного світу в інший, а... той самий позадосвідний комплекс дарм, який проявляється у цей час як одна особистість-ілюзія, після певного відтинку часу проявляється у вигляді другої, третьої, четвертої і т. д. - до безкінечності. Отже, нічого, власне, не перероджується, відбувається не трансміграція, а безначальна трансформація комплексу дарм, здійснюється перегрупування елементів-субстратів, на зразок того, як у калейдоскопі ті самі частинки складаються у нові, більш або менш схожі одна на другу фігури". (Дарма = Дхарма = Дамма = Дхамма).
З цього витікає ідея про "відсутність пам'яті, як у конкретної живої істоти (яка ототожнюється у буддизмі з окремим потоком свідомості) - про "начало" психічного процесу (тобто самого себе), так і у світі живих істот - про початок свого існування".
Але, якщо так, то треба визнати, що з людини знімається відповідальність за попередній стан потоку дхарм. Зберігається лише невідомий простим смертним вияв сліпих кармічних законів. Між індивідами, на час утвореними тим самим потоком, немає ніякого живого зв'язку.
Типологічно буддійське вчення про сансару близьке до брахманського: в обох версіях немає місця особистості, а є лише "втілення" деякого позаемпіричного цілого (Брахмана-Атмана або потоку чистих непроявлених дхарм). І тут, і там перед нами чисто філософські гіпотези, які намагаються пояснити феномен людських доль.
Пов'язати ці теорії з християнським підходом до особистості, існуванню після смерті й відплаті навряд чи можливо, не дивлячись на те, що Євангеліє не дає ніякої розробленої доктрини про склад людини та її "я".
У Церкві існує декілька рівноправних концепцій відносно природи людини, але єдине, що є для неї безумовним, - це визнання за особистістю субстанціальної цільності й духовної цінності, бо вона створена за образом і подобою Творця. Саме з огляду на цю високу гідність особистості на питання, чи можна включити в євангельське світорозуміння доктрину сансари у її брахманському й буддійському варіантах, ми вимушені дати негативну відповідь.
3) Але ті, хто все ж намагається поєднати Євангеліє з перевтіленням, звертаються, як правило, не до класичної індійської метафізики, а до популярного поняття про переродження, яке було широко розповсюджене в Індії й звідти запозичене окультними й теософськими школами XIX і XX стт. Мова йде про неоіндуїстський окультизм (лат. occultus - таємний, прихований), про теософію Блавацької-Безант і антропософію Рудольфа Штейнера. Вони дійсно у прямому сенсі сповідують доктрину про багаторазові втілення індивідуальної душі.
Одною з характерних рис цих учень є також спроба поєднати теорію сансари з еволюційною. Вони вбачають у реінкарнації підняття істинного "я" до вищих ступенів. "Безсмертна сутність людини, - стверджує С. Чаттерджи, - проявляючись на нижчих планах всесвіту, проходячи через довгий ряд особистостей, що змінюються, то чоловічих, то жіночих, розвиває в собі - дякуючи розмаїтості набутих досвідів - два чітко виразні види чеснот. Усі чесноти більш мужні, більш енергійні, як хоробрість, сміливість, розвиваються під час чоловічих утілень. Чесноти більш м'які, ніжні і у той же час більш глибокі й сильні - плід жіночих утілень."
Властива людині приземленість духа перешкоджає їй уявити реальність якихось інших вимірів буття, тому теософська теорія реінкарнації приваблює багатьох тим, що таїнственне й важке для уяви існування після смерті вводиться нею у рамки звичного й відчутного. До того ж у світлі цієї доктрини тайни життя буцімто стають з'ясовними й зрозумілими. "Темрява невідомості, - твердить Леон Дені, - розсіюється перед доктриною про численні існування." Тому справедливе зауваження Бердяєва, який вважав, що "популярність теософії й антропософії пов'язана саме з ученням про перевтілення".
Звідси зрозуміло, чому всі учителі "тайнознавства" роблять особливий наголос на реінкарнації. Крізь її призму розглядається й історія духа, і сама світобудова. Так, антропософія поширює перевтілення на планетарну еволюцію: перевтілюються вже не тільки люди, але й усі живі істоти, і земля, і місяць, і сонце…
Якщо прийняти таку універсальність реінкарнації, то належало б очікувати, що це вчення сповідують прихильники багатьох або, принаймні, головних релігій. Для теософів це особливо важливий аргумент, бо вони вчать про єдину істину, яка міститься в усіх віруваннях світу. "Ідея Карми й Перевтілення, - говорить Е. Сисарева, - складає основу моралі в усіх давніх св. писаннях Сходу".
Відомий теософський письменник Едуард Шюре у своїй книзі "Великі посвячені" проводить ту думку, що всі засновники релігій були провісниками одної і тієї ж істини. Більше того, часто можна почути твердження, буцімто Мойсей і Крішна, Будда й Христос є "аватарами", втіленнями єдиної духовної істоти. "Той, хто є Крішна, у той самий час - і Шива, і Божественна Мати, і Христос і Аллах".
Прийнявши цю точку зору, природно було б очікувати, що у такому кардинальному питанні, як посмертна доля людини, релігійні вожді й учення демонструють одностайність. Але теорія перевтілення знаходиться у цілком іншому становищі. Релігії Шумера, Єгипту, Вавилона, Хетти, Ассирії, Фінікії, Ханаана, Ірану, Рима й Китаю нічого не знають про реінкарнацію. Ми чуємо про райську країну єгиптян Ялу, про житла померлих: Куру, Шеол, Аїд, Єлисейські Поля, але про перевтілення або хоча б про його можливість давні тексти цих народів не говорять ні слова.
Це, зрозуміло, не могло не тривожити теософів і спонукувало їх ретельно вишукувати у давніх ученнях хоча б найменший натяк на свою улюблену теорію. Так, вони посилаються на слова Геродота, який вважав Єгипет батьківщиною доктрини метемпсихозу. Але єгиптологи встановили, що Геродот помилково витлумачив деякі єгипетські тексти. У 76-88-й розділах Книги Мертвих згадується про те, що душа під час своїх загробних поневірянь перетворюється на різних тварин: барана, крокодила, яструба. Але цих істот єгиптяни вважали втіленнями богів, і перетворення на них людей є не реінкарнацією, а обожненням, входженням у блаженне життя. Серед численних пам'яток релігійної писемності Єгипту, що стосуються існування після смерті, ми не знаходимо ні одної вказівки на віру у переселення душ. Усюди говориться лише про загробний світ, про суд над душею і про її подорожі у потойбічних обителях. Більше того, єгиптяни пов'язували безсмертну частину людини з її матеріальною оболонкою - звідси муміфікація статуетки-двійники й особливо ретельна турбота про гробниці. Усе це було б непотрібним за умови віри у перевтілення.
Намагались знайти вчення про реінкарнацію й у Ст. Завіті. Думали, буцімто про нього свідчать декілька місць Біблії. Так, Бог, посилаючи на проповідь пророка Ієремію, говорить йому: "Перш, ніж Я утворив тебе у череві, Я пізнав тебе, і перш, ніж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе" (Ієрем 1:5). Тобто полюбив, вибрав для Себе, зробив посвяченим Богові. Але, як випливає з тексту, мова тут іде зовсім не про перевтілення, а про Божественне знання наперед: Бог наперед призначив Ієремію для служіння ще до того, як той народився. У псалмі 89 ми читаємо: "Ти повертаєш людину у тління і говориш: Поверніться, сини людські!" У цьому також убачали натяк на реінкарнацію. Насправді ж наведені слова лише перифраз іншого біблійного вислову (Бт 3:19), що стосується смертності людини, яка, помираючи, "повертається у землю".
Далі, у книзі пророка Малахії є такі Божі слова: "Ось Я пошлю до вас Іллю пророка перед настанням Господнього дня, великого й страшного" (Мал 4:5). Одначе й тут даремно вбачають указівку на перевтілення. З Біблії зрозуміло, що в Ізраїлі існувала віра у те, що пророк Ілля не помирав, а був узятий Богом із землі. Про повторне явлення пророка перед Судним днем і говорить текст пророка Малахії. Отже, всі зусилля знайти у Ст. Завіті вчення про реінкарнацію виявились марними. Немає його і в ортодоксальному юдействі християнського періоду. Так, в Талмуді розвивається вчення, близьке до думки отців Церкви, стосовно того, що аж до загального воскресіння зберігається певний зв'язок душі з елементами тіла, яка розклалося.
На відміну від вірувань Китаю, Рима й Передньої Азії, греки у деякі періоди і в деяких школах визнавала метемпсихоз. Але, як справедливо підкреслював С. Франк, віра у переселення душ серед греків "була завжди лише випадковим і винятковим явищем".
В ахейську й гомерівську епохи ми не виявляємо ще ніяких слідів учення про метемпсихоз і навіть взагалі про відплату. Посмертна доля людини не пов'язується з її вчинками. Царям і героям споруджують гробниці, вважаючи, що доля могутніх і сміливих після смерті буде щасливішою. Поступово з'являється уявлення про країну щастя, де живуть "герої", які уникли пекла. Але для більшості людей єдиним кінцем залишалося перебування у царстві Аїда, звідки немає вороття.
Близько VI ст. до н. е. у Греції розповсюджується екстатичний культ Діоніса, в якому вперше виразно звучить мотив безсмертя душі. Теософія орфічної секти живилась духом та ідеями діонісізму, і у ній уже цілком недвозначно приймається метемпсихоз. Орфізм розвивається в ученні Піфагора, яке вражає дослідників схожістю з індійськими вченнями. Піфагор проповідує "не вбивання живих істот", тіло іменує гробницею, "згадує" свої минулі життя, як Будда, сучасником якого він був. Існують легенди, згідно з якими Піфагор побував на Сході й звідти приніс своє вчення. У зв'язку з цим часто висловлювалося припущення, що метемпсихоз піфагорійців є пряме запозичення з Індії.
Безсумнівно, Платон схилявся до метемпсихозу під впливом піфагорійської теософії. Але вже Аристотель відмовився від ідеї переселення душ, і після нього вона надовго зникла з грецького мислення. Тільки, коли почалось пряме проникнення східних релігій на Захід, коли буддійські місіонери прийшли до Афін (III ст. до н. е.), доктрина реінкарнації знову з'являється у теософії гностиків. Один із засновників цього вчення, Аполлоній Тіанський (I ст. н. е.), мандрував до Індії і спілкувався з брахманами.
Але і в цю епоху, як і в класичну, доктрина метемпсихозу не отримала великого впливу в античному світі й не виходила за вузькі межі філософських кіл.
* * *
Для теософії було у вищому ступені важливим знайти вказівки на реінкарнацію в Євангелії. Єдиним місцем у ньому, яке на перший погляд може бути витлумачено у цьому сенсі, є слова Христа про Івана Хрестителя: "Якщо хочете знати, він є Ілля, якому потрібно було прийти" (Мт 11:14).
Але, по-перше, Біблія має на увазі тут не реінкарнацію Іллі, а явлення пророка, який не помер. По-друге, сам Іван заперечував свою тотожність з Іллею (Ін 1:21). По-третє, наведені вище слова Христа мають цілком інший сенс: відповідно до пророцтв, пришестя Месії повинно бути випереджене появою пророка Іллі, який покликаний помазати Спасителя на служіння. Саме цей аргумент книжники виставляли проти месіанського достоїнства Ісуса. Тому Христос і вказує на Хрестителя-Предтечу як на пророка, який виконав місію Іллі. Крім цих слів, в Євангелії немає більше ні одного вислову, який міг би дати привід до тлумачення в дусі учення про реінкарнацію.
Теософія визнає Христа великим учителем людства. Але вона не може пояснити, чому у такому випадку Він не тільки нічого не говорив про мандри душ, але й указував на одиничний характер життя кожної людини на землі, зокрема, у притчі про убого Лазаря (Лк 16:19). Для теософів так і залишається незбагненною загадкою, як могло Євангеліє промовчати про перевтілення. Ап. Павло, напр., говорить про трансформацію цільної людської істоти у кінці світової історії, але не про метемпсихоз. Він учить не про зміну тіл, а про зміну самої природи тіла: "Сіється тіло душевне, піднімається тіло духовне" (1 Кор 15:44). А у Посланні до євреїв прямо сказано, що "людям належить одного разу померти" (Євр 9:27).
Один із перших християнських богословів Афінагор (II ст.), продовжуючи біблійну традицію, рішуче відхиляє платонівсько-спірітуальну антропологію. Для нього людина - це не тільки "душа", але - цілісна істота, до складу якої входить і тілесна природа. Доказом буття людини у вічності він вважає не безсмертя лише душі, а воскресіння, тобто відродження людини як багатопланового створіння. "Якщо немає воскресіння, - каже він, - то природа людей не залишиться людською". Зрозуміло, майбутнє тіло Афінагор не уявляв точним повторення тлінного тіла. Воно буде відповідним до особливого просвітленого стану матерії: це - "сома пневматікон", тіло духовне, за термінологією ап. Павла. Природно, що вчення про входження людини у вічність несумісне з теорією метемпсихозу, яка рішуче відділяє тілесну природу людини від духовної.
Теософія посилається на вчителя Церкви Орігена, доводячи, що у перші віки своєї історії християнство приймало ідею реінкарнації. Але насправді Оріген висловлював лише припущення про те, що до народження душі вже існують у вищих сферах.
Неприйняття реінкарнації, яке витікає з християнського бачення цілісності людини, було властиве й усьому святоотцівському богослов'ю епохи Вселенських Соборів.
І остання за часом світова релігія, іслам, так само, як і християнство, не визнає теорії переселення душ.
Таким чином, ми переконуємось у тому, що серед "історичних" релігій (якщо не враховувати деяких приватних напрямків грецької думки) доктрина реінкарнації сповідується тільки релігіями Індії.
Але і в Індії вона заявила про себе порівняно пізно й далеко не відразу стала загальною. Її не було у давніх аріїв, за поглядами яких душі праведних потрапляли у світлі житла богів. Рання ведична релігія сповідувала загробну відплату за гріхи. "Ми чуємо, - говорить Радхакрішнан, - про Варун, який укидає грішника у похмуру безодню, звідки немає повернення".
Поява серед індо-аріїв учення про сансару можна пристосувати до часу між XV і IX стт. до н. е., тобто до століть, які відділяють Ріг-Веду від ранніх Упанішад. Першу згадку про сансару ми знаходимо у Бріхадараньяке. З того часу ця доктрина настільки укорінилась в індійському мисленні, що стала його невід'ємною рисою. Навіть Будда не зміг відмовитись від неї, не дивлячись на те, що вона вступала у певну суперечність із його власним ученням.
Звідки ж прийшло до індо-аріїв учення про перевтілення? Мабуть, воно було запозичене ними у доарійського населення Індії. У дравидських племен воно збереглося з первісних часів. Це непрямо підтверджується тим, що у примітивних культах віра у перевтілення зустрічається набагато частіше, ніж серед "історичних релігій". Найбільш яскраву форму вона має у австралійців, які етнічно близькі корінним жителям Індостану.
* * *
Вірогідно на виникнення цього вірування у первісних племен уплинула схожість між нащадками й пращурами. Особливо вражати уяву давньої людини спільні риси у родичів у третьому поколінні. Народження людини, разюче схожої на померлого діда, мимовільно наводило на думку, що у новонародженого перевтілився померлий. В африканському племені Іоруба народжену дитину зустрічали словами: "Ти повернувся!".
Іншим джерелом вірування у переселення душ міг бути тотемізм, тобто поняття про містичний зв'язок племені з твариною-пращуром. У деяких австралійських кланів існувало повір'я, що їхні члени - утілення тотемістичних пращурів.
Володіючи гострим почуттям одухотвореності природи, первісні люди погано усвідомлювали якісну різницю між духом людини й психікою тварини. Це живило віру у перевертнів і вело до безперешкодного перенесення людського "я" у звірячу оболонку.
Але тотемізм і анімізм несуть у собі ще тільки зародок теорії реінкарнації. Віра у можливість для людини перевтілюватись в іншу істоту не тотожна вченню про переселення душ у суворому сенсі слова. "Під ним, - говорить Франк, - мається на увазі віра, що нормальною й необхідною формою посмертного існування душі є її перехід в інше живе тіло - у тіло іншої людини, тварини або рослини, віра у мандри, "блукання" (такий смисл індуського слова "сансара") душі - від однієї тілесної смерті до іншої через різні органічні тіла. Такого роду віра є в історії релігійних уявлень швидше винятком, ніж загальним правилом" .
Дійсно, навіть у своїй початковій формі віра у реінкарнацію носить дуже обмежений, місцевий характер: у самій Австралії вона є загальною. У полінезійців, ведда, бушменів, пігмеїв Африки, майже у всіх індіанців і багатьох інших народів, що зберегли риси первісної культури, - вона відсутня. Часто, коли дослідники твердили, буцімто вони знайшли цю віру у того чи іншого племені, потім виявлялось, що вони були введені в оману тотемістичними міфами, які неправильно тлумачили.
Учення про реінкарнацію властиве деяким "первісним" племенам (у початковій формі), індійцям і діонісично-орфічній традиції Греції. А всім іншим національним і світовим релігіям це уявлення чуже. Як могло статися, що тисячолітні вірування, жерці, вчителі й пророки людства могли заперечувати реінкарнацію, якщо б вона була загальним і непорушним законом людського буття?
Не отримавши опори у світовій релігійній свідомості, прибічники доктрини посилаються на інший аргумент: на таїнственні явища й загадки життя, які, за їхньою думкою, можуть бути пояснені тільки з позиції їхньої теорії.
Наше завдання - показати, що у релігійній свідомості, відмінній від індійської й теософської, існує зовсім інша інтерпретація тих фактів, які висуваються для доведення реінкарнації, і відзначити ті принципи християнства, які не дозволяють включити до нього доктрину перевтілення.
Звернімось тепер до самих фактів.
1) Кажуть, що Будда, Піфагор, Рамакрішна та інші мали здатність згадувати свої колишні життя. Але це легко пояснити тим, що вони (нехай і по-різному) вірили у перевтілення. У глибинах підсвідомості людини, як показав Юнг, прихована свого роду "колективна пам'ять" багатьох поколінь. Люди, які відзначаються особливо напруженим духовним життям, можуть виявити здатність проникати у цю сферу "родової пам'яті", можуть виходити далеко за межі своєї особистої свідомості й у світлі власних переконань пояснювати це як згадку про "колишні життя". Наявність "колективної пам'яті" цілком підтверджується вченням про духовну єдність людства як "цілокупного Адама".
2) Перевтілення, твердять теософи, надає еволюції "добрий смисл", адже більшість людей не встигає цілком реалізувати свої можливості, тому тільки перевтілення дає простір для різноманітної діяльності протягом багатьох життів.
Тут, між іншим, виявляється ще одна відмінність теософії від класичних індійських релігій. Для останніх сансара є злом, вона продовжує те буття, яке треба згасити; а для теософії й антропософії переселення душ - це еволюційний, "прогресивний" принцип. Ця еволюціоністська риса, чужа песимізму Будди й брахманів, виникла під прямим впливом дарвінізму й західної віри у прогрес.
Але якщо людство вже десятки тисяч років розвивається, перевтілюючись, то воно давно повинно було б зійти на більшу духовну висоту. Між тим важко погодитись з тим, що такий прогрес мав місце. Навіть "технічна революція" є локальним явищем, що займає дуже малий відрізок часу у загальній історії: двісті-триста років на тлі п'ятдесяти тисяч. Тай й цей прогрес відбувався не у тих країнах, де вірять у перевтілення.
Прихильники реінкарнації заперечують можливість того, що розкриття багатств людського духа може протікати в інших світах, хоча існування таких світів визнають. Виникає запитання: які підстави не вірити у можливість розвитку духа за межами земного виміру життя? Чи не повинен саме там відкритися новий простір для удосконалення?
3) Теософи вчать, що людина страждає через свою карму: гріхи, здійснені у попередніх інкарнаціях, відбиваються на наступних. Такий погляд примиряє людину з будь-яким стражданням і з будь-якою несправедливістю. Але якщо прийняти його, то стає зрозумілим, що кармічний закон позбавляє людину свободи і, відтак, відповідальності. Особистість може усвідомити, що терпить наслідки своїх помилок, або ж, за принципом "солідарності", - свою причетність до "гріхів батьків", але якщо звичайні люди не пам'ятають про свої колишні інкарнації, то вони не можуть свідомо відповідати за вчинки істот, про яких нічого не знають. Іншими словами, навіть якщо й визнати перевтілення, то відсутність пам'яті про колишні втілення наглухо відділяє людину від її попереднього життя і тим самим знімає з неї відповідальність за нього. І таким чином людина перетворюється з вільної істоти на сліпу іграшку закону.
Біблія не тільки відкидає таке розуміння долі людини, але й не дозволяє бачити у її стражданнях обов'язково "покарання". Саме про це говорить книга Іова, яка вся присвячена темі страждання й відплати. Теорія перевтілення спрощує цю проблему, обмежуючи трагічність буття рамками раціональної схеми. Той, хто перевтілився, не може разом з Іовом повстати проти зла, а буде швидше на боці його друзів, які завзято наполягали на тому, що нещастя завжди є тільки покаранням за гріх.
Людина, за християнським ученням, приходить у занепалий світ, який "лежить у злі", і приходить як активна істота, учасник боротьби зі злом. Навіть реальність вищого Промислу не паралізує її свободи. Трагічністю недосконалого світу є те середовище, в якому виявляється й покликане зростати духовне начало людини. Свобода - нелегкий дар, її навіть називають страшним даром. Але без неї неможливе становлення справжньої людини.
4) Висувають ще один аргумент як доказ реальності переселення душ. "Не можна сказати, - писав Р. Штейнер, - що різниця людей у духовному відношенні є винятково наслідком різниці навколишніх обставин, їхнього виховання і т. д. Зовсім ні; бо дві людини розвиваються в однакових умовах, середовища й виховання і т. д. зовсім по-різному. Тому необхідно визнати, що вони вступили на життєвий шлях із цілком різними задатками".
Дійсно, здавалось би, чим, якщо не перевтіленням, пояснити ранню обдарованість таких, скажімо, людей, як Паскаль або Моцарт? Тим не менше цей висновок не такий безумовний, як уявляється на перший погляд.
Нерівномірність обдарувань серед людей очевидна, але вона у значній мірі може бути пояснена без допомоги реінкарнації, у світлі того, що нам відомо про комбінації генів та інші біологічні фактори спадковості. Це, втім, зовнішній, суто природний бік справи. Нерівномірність обдарувань і здібностей має й духовний сенс. Саме завдяки їй стає можливою тісна органічна солідарність і взаємозв'язок між людьми. У живому організмі спеціалізація, взаємодоповнюваність і координація частин і функцій є ознакою високо розвинутої структури. Людство не тільки як ідея, але й як реальність є організмом. Немає людини, яка була б абсолютно незалежною від єдиного Адама. Це, зокрема, підтверджується випадками, коли діти, вигодувані тваринами, виростали поза суспільством: навіть після свого повернення до людей повноцінними вони не можуть уже стати.
Від самого свого народження люди потребують один одного, потребують тих, хто їх народжує на світ, виховує, вчить, у той чи інший спосіб впливає, дає радість, залучає до свого досвіду. Навіть ті, хто, здавалось би, самі нічого не можуть дати іншим (напр., важко хворі), мають свою місію у світі, бо потрібні тим, хто про них турбується.
Зрозуміло, всередині цього загально людського організму відносини можуть мати аномальний характер. Але це є лише хворобою організму, а не його природою. Завдання релігії саме і полягає у тому, щоб боротися з цими спотвореннями початкового стану людства.
Тому, коли ми стикаємось з фактом нерівномірності й різноманітності талантів, цілком зайве пояснювати його перевтіленням. До того ж, якщо припустити, що нахили дитини є спадком минулих життів, то обов'язково постане питання: як же з'явились ті чи інші нахили у перших людських істот на землі? Адже вони не могли бути цілком ідентичними в усіх відношеннях: точних повторів природа не знає. А якщо нерівномірність існувала від самого початку, то, відтак, її причини треба шукати не у процесі перероджень.
5) Говорять, що на перевтілення вказує неясне відчуття, що іноді виникає у людей, начебто місце або ситуація, в яких вони опинились, були вже знайомі їм раніше. Але це явище психологи пояснюють особливим асоціативним процесом, при якому одна деталь, що нагадує про минуле, здатна викликати комплекс згадок, які створюють ілюзію, буцімто ми вже одного разу були у цих обставинах.
6) Указують на те, що гіпнотичні експерименти можуть виявити в людині як би другу, а іноді й третю, четверту особистість. Але цей факт може бути пояснений телепатією, яку захисник ідеї перевтілення Рамачарака визначає як "отримання якоюсь особою, свідомо чи несвідомо, коливань або хвиль думки, які надсилає, свідомо чи несвідомо, розум інших людей".
7) Сучасні буддисти посилаються на фізичний закон збереження енергії як на доказ перевтілення. Але, по-перше, якщо прийняти цю аналогію, перехід людського духа з однієї форми буття в іншу зовсім не обов'язково повинен означати нове втілення на землі. А, по-друге, указаний закон діє в уже створеному світі; а сам творчий акт знаходиться за межами тварних законів, він надраціональний і непідвідомчий науковому знанню. Тому яку б із християнських теорій походження душі ми не прийняли, сам момент створення людського "я", що не руйнується, випадає із загального природного процесу, і аналогії з фізичного світу його не стосуються.
Таким чином, ми бачимо, що аргументи, наведені апологетами реінкарнації, далеко не є необхідними й припускають уже наявну віру у переселення душ. Нам залишається лише показати, як ця віра співвідноситься з християнським Одкровенням.
Християнство протистоїть як антиперсоналізму, властивому Індії, так і крайньому "індивідуалізму" самотнього замкнутого "его". Євангеліє парадоксально поєднує, здавалось би, несумісне: "я" й ціле. Говорячи про безкінечну цінність кожної душі, Христос водночас порівнює своїх послідовників із гілками одної виноградної лози. Існуюча єдність душ в Антропосі-Адамові не знеособлює людину. Вона створена за образом й подобою Бога; і як у Божестві єдина Істота сполучена з реальністю Осіб-Іпостасей, так і цілісність Антропосу не поглинає його малі "іпостасі". Сполучною ланкою цієї подвійності (особово-цілісної) природи Антропосу є любов. Євангельське вчення про любов до ближнього "як до самого себе" є вказівкою шляху до розширення кордонів особи до всесвітнього охоплення. Любов знищує ізольованість "я". Коли Ісак Сирієць говорить про "велику жалість", що пронизує душу, яка уболіває за все творіння, за безсловесних і навіть за демонів, він свідчить про цю дивовижну відкритість до світу, яку дає євангельська любов. Подібний "вихід із себе" невіддільний і від почуття відповідальності за інших: за минулі покоління, за все людство.
Той, Хто взяв на Себе гріхи всього світу, був Живим Утіленням цього ідеалу любові.
* * *
Таким чином, християнство може прийняти в теорії реінкарнації лише думку про глибокий зв'язок, який існує між особовими "я". Але воно розкриває цей зв'язок через таїнство євангельської любові. У ній взаємопроникнення душ безсумнівно існує, але воно не є "перевтіленням" однієї індивідуальності в іншу, яке просто неможливе, бо індивідуальність є цією індивідуальністю, а не іншою. Воно є чимось набагато чудеснішим, саме життя й дія однієї індивідуальності в іншій і через іншу в силу взаємної проникності духів.
Не менш важливий і другий бік проблеми. Учення про перевтілення витікає з філософії крайнього спіритуалізму, властивого Індії і платонівській традиції. Для цього погляду матерія є злом, тіло - гробниця або в'язниця, а справжню цінність має лише дух.
Між тим, християнство є релігією Воплочення й Воскресіння. Пасхальне оповідання Євангелія свідчить про це з надзвичайною силою: Боголюдина, Переможець смерті, з'явившись учням, показує їм, що Він - не дух, і на знак цього сідає з ними за трапезу. У Його прославленому тілі, яке вже не піддається розкладу, одухотворяється й набуває нетлінну красу сама матерія.
"Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку" - таке сповідання Церкви. "Я поклоняюсь матерії, - сміливо говорить св. Іван Дамаскин, - через яку здійснилось моє спасіння, але шаную її не як Бога, а як повну Божественної дії й благодаті".
Тут проходить границя між християнством і спіритуалізмом. Християнська культура побудована насамперед на визнанні святості тіла (обожнення тіла). Релігії Індії мають іншу систему цінностей, ніж християнство, це не цінність втілення, зміни й воскресіння, "перемоги над смертю", а протилежні цінності: розвтілення, відмови від тіла, прийняття смерті як згасання.
Недосконалість, розпад, дисгармонія є лише тимчасовим станом творіння. Він буде, відповідно до біблійної есхатології, подоланий новим творчим актом, коли з'являться "нове небо й нова земля".
Смерть, яка все ще царює у світі, не може зупинити сам принцип тілесності, певну "форму" кожної індивідуальності. Цю форму ап. Павло називав "тілом духовним". Вільне від тління, воно отримає нову повноту буття у матерії воскресіння.
Індійське мислення розглядає світ як безцільне кипіння, тяжкий сон, ілюзію духа. Тому воно допускає, що дух проходить через чисельні життя, залишаючись чужим для світу. А для християнства людина цілісна, її особа створена у синтезі духа й тіла. У цьому синтезі здійснюється й тісний зв'язок людства з всесвітом, який не дозволяє бачити у ньому лише блукача у лабіринтах матерії.
За вченням Нового Завіту, піднесення людини до вищого ступеня "теозису", обожнення, стане й оновленням природного світу. Піднімаючись до Божого Царства, людина тягне за собою світ, який так само, як і Адам, є створінням Отця. За словами апостола Павла, "все творіння" тужить, очікуючи майбутнього космічного акту. Отже, й у природних началах є, як і в людині, щось приготоване для вічності.
Тим, чий допитливий розум хоче проникнути у таємниці майбутнього, залишається простір для роздумів над характером зв'язку між смертним емпіричним тілом і "тілом просвітленим"; але головним для нас є те, що "Первісток із мертвих" утвердив живу наступність "ветхого" й преображеного, відкрив перед нами реальність безсмертя не тільки духа, але й усієї цілісної особистості людини, яка поєднує у собі різні виміри буття.
Переклад з грецької. Репринтне видання. 1904 р. Вид. Свято-Троїцька Сергієва Лавра 1994 р.
Бесіда 40
Про те, що всі чесноти й усі недобрі справи пов'язані між собою й, подібно до ланок у ланцюгові, залежать одні від інших.
1. Про зовнішнє подвижництво, і про те, який спосіб життя є вищий і перший, знайте, улюблені, наступне: всі чесноти (добродітелі) між собою пов'язані, як ланки в духовному ланцюгові, одна від іншої залежать: молитва від любові, любов від радості, радість від лагідності, лагідність від смиренності, смиренність від служіння, служінне від надії, надія від віри, віра від послуху, послух від простоти. Так і з іншого боку, недобрі справи залежать одна від іншої: ненависть від дратівливості, дратівливість від гордості, гордість від марнославства, марнославство від невірства, невірство від жорстокосердості, жорстокосердість від недбальства, недбальство від лінивства, лінивство від зневіри, зневіра від нетерплячості, нетерплячість від сластолюбства; інші частини пороку також між собою пов'язані, як на доброму боці пов'язані між собою, й одне від інших залежать чесноти.
2. А головне в усякому доброму піклуванні й верх заслуг - ревне перебування у молитві. Нею, випрошуючи у Бога, щодня можемо набувати й інші чесноти. Звідси у тих, що сподобились, відбувається спілкування у Божій святості, у духовній дієвості, і союз розумової прихильності як би у невимовній любові до Господа. Бо хто щоденно примушує себе перебувати у молитві, той духовною любов'ю до Бога спалахує до божественної прихильності й полум'яному бажанню, й приймає благодать духовної досконалості, яка освячує.
3. Запитання. Коли хтось продає майно, відпускає на свободу рабів, виконує заповіді, але не намагається у цьому світі прийняти Духа, то невже, живучи таким чином, не війдуть вони у Небесне Царство?
Відповідь. Цей предмет тонкий для роздумів. Бо дехто стверджує, що і Царство одне, і геєна одна; а ми говоримо, що багато ступенів, різниць у мірі в одному й тому самому Царстві й в одній і тій самій геєні. Як у всіх членах одна душа, і вгорі вона діє у мозкові, а внизу вона також приводить до руху ноги: так і Божество обіймає всі творіння: і небесні, і ті, які нижче безодні, і повсюди цілком перебуває у творінні, хоча за Своєю незмірністю й неосяжністю Воно і поза творіннями. Тому, Саме Божество вислуховує людей і в усьому премудро керує домом. І оскільки дехто молиться, не знаючи, чого просить, інші постяться, ще інші перебувають у служінні, то Бог, Справедливий Суддя, кожного нагороджує за мірою віри. Бо те, що вони роблять, роблять через страх перед Богом, але не всі вони - сини, царі, спадкоємці.
4. Одні у світі вбивці, інші розпусники, ще інші хижаки, а деякі також роздають своє майно убогим. Господь дивиться на тих і на інших, і тим, які роблять добро, дає упокоєння й нагороду. Є міри з надлишком, і є міри малі, у самому світлі і в самій славі є різниця. У самій геєні і у покаранні є отруйники, й разбійники, та інші, що згрішили у малому. А ті, які стверджують, що одне Царство, одна геєна, і ступеней немає, ті говорять недобре. Скільки тепер світських людей, які віддані видовищам та іншим бешкетуванням? І скільки ще таких, які моляться й бояться Бога? Бог дивиться на тих і на інших, і як Справедливий Суддя готує одним упокоєння, іншим - покарання.
5. Люди, запрягши коней, управляють колісницями й спрямовуються один проти одного; кожний намагається скинути й перемогти супротивника. Так серце подвижників являє собою видовище. Там лихі духи борються з душею, а Бог і ангели дивляться на подвиг. Більше того, щогодини багато нових помислів і душа продукує, а також вкладаються і злобою. Бо душа має багато прихованих помислів, і у цей час їх продукує й народжує. І у злоби багато помислів і попередніх ініціатив, і щогодини вона породжує нові помисли проти душі. Оскільки розум є вершником, він запрягає колісницю душі, стримуючи віжки помислів, і спрямовується проти сатанинської колісниці, бо й сатана приготував її проти душі.
6. Запитання. Якщо молитва є заспокоєнням, то чому деякі говорять: "Не можемо молитися," - і не перебувають у молитві?
Відповідь. Саме заспокоєння, у своєму надлишку, призводить до милосердя й до інших видів служіня, таких як: відвідання братів і служіння словом. І сама природа вимагає того, щоб іти, побачитись з братами й сказати слово. Те, що кинуте у вогонь, не може залишатися у власній природі, але обов'язково саме робиться вогнем. Так, якщо кинеш у вогонь дрібні камінці, з цього робиться якась кількість вапна. Якщо людина надто сильно зануриться у море та відійде на саму середину, вона тоне й гине. А хто входить у воду поступово, той знову хоче вийти, виплити й, досягнувши причалу, побачити людей на землі. Так само і в духовному. Хтось входить у глибину благодаті, й знову згадує про своїх друзів. І сама природа вимагає того, щоб сходити до братів, виконати обов'язок любові, підкріпити їх словом.
7. Запитання. Як можуть у той самий час бути у сердці і благодать, і гріх?
Відповідь. Якщо розвести вогонь під мідною посудиною, й потім підкладати дрова, то посудина розігріваєтья, і те, що всередині неї, вариться й кипить від вогню, разведенного поза посудиною. А якщо хтось полінується й не підкладе дрова, то жар почне згасати й потухати. Так і благодать є небесним вогнем усередині тебе. Якщо будеш молитися, свої помисли віддаси любові до Христа, то як начебто підкладеш дрів, і твої помисли стануть вогнем, і зануряться у любов до Бога. Хоча й удаляється Дух і буває начебто поза тобою, та одначе Він і всередині тебе перебуває, і поза тобою. А якщо хтось почне лінуватися, хоча б трохи віддавшись світським справам, або неуважності, то знову приходить гріх, і входить у душу, й починає гнітити людину. Душа згадує про колишній спокій і починає сумувати й частіше страждати.
8. Знову розум звертається до Бога, знову починає наближатися до нього колишнє заспокоєння, знову починає він сильніше шукати Бога, й говорити: "Благаю Тебе, Господи!" Поступово додається вогнь, який розпалює й заспокоює душу, подібно до того, як вудка потроху виймає рибу з глибини. А якщо б цього не було, і знала б душа тільки гіркоту й смерть, то якби змогла відрізнити гірке від солодкого, смерть від життя, й дякувати Животворящому Отцеві, й Синові, й Святому Духові вікчно? Амінь.
(Мень закінчив роботу над текстом до 1985 р.; словник опублікований у трьох томах фондом Меня (СПб., 2002))
Грецьким словом "метемпсихоз" (переселення душ) позначається вчення про те, що після смерті душа людини знаходить нове життя на землі у телі собі подібних або тварин.
Вчення про метемпсихоз - явище надзвичайно рідкісне в історії релігій. Його не знають вірування класичного *Давнього Сходу, Греції, Рима, конфуціанство і даосизм, біблійна релігія та іслам. Найхарактерніше це вчення для австрало-південноіндійського регіону, від народів якого воно було запозичене аріями, які проникли в Індію (близько 2000 р. до н.е.). У класичних індійських ученнях (брахманізмі, буддизмі, індуїзмі) доктрина метемпсихозу (у санскриті: самсара) набула характер незаперечного догмату.
*Теософи у 19-20 стт., упроваджуючи на Заході індійські вчення, намагались довести, що у Біблії є натяки на метемпсихоз. Зокрема, вони вказували на слова Христа про прорка Іллю, який явився у світ в особі Івана Хрестителя (Мт 11:14). Одначе у контексті всього біблійного вчення, яке стверджує унікальність особи людини (Євр 9:21), очевидно, що у цьому випадку мова не йде про метемпсихоз. Слова Христа треба тлумачити у тому сенсі, що Іван виконав у священній історії роль прор. Іллі. До того ж, згідно біблійній традиції, Ілля не помирав, а був узятий на небо живим. Теософи вказували на Орігена як на попередника свого тлумачення. Між тим Оріген учив не про метемпсихоз, а про передіснування душ.
"Я можу усвідомлювати будь-яку частину свого тіла, відчувати її насолоду або біль. А чи може тіло саме себе усвідомлювати? Відразу піде відповідь: ні. Моє тіло не може себе усвідомлювати. Швидше, я усвідомлюю моє тіло. ... Тіло - це інструмент, а енергія свідомості - гравець на цьому інструменті. Я є мозком або нервовою системою не більше, ніж гитарист є гитарою" (Роузен Стівен. Реінкарнація у світових релігіях. М.: Философская книга, 2002. с. 18-20).
Віра у переселення душ - це зовсім не віра, а знання. Кожна людина знає миті відчуження від свого тіла. "Все тіло ниє". Коли мова йде про частини тіла, це навіть не миті - людині легше сказати: "Рука болить", ніж: "У мене болить рука". Справа не тільки у тому, що людина квапить лікаря з лікуванням. Людина взагалі схильна замовчувати все, що можна замовчувати. Це економія часу й сили.
Іноді відчуження від свого тіла є хворобою. Адже буває, що чоловік раптом усерйоз починає бачити у якійсь своїй кінцівці істоту, яка живе самостійним життям. (У цензурній формі це викладено у Гоголя у повісті "Ніс" - метафора цілком зрозуміла). Частіше таке відчуження - гра з самим собою. Людина взагалі істота роздвоєна, роздроблена. Вона докоряє самій собі, любить або ненавидить самого себе цілком або по частинах. Хто цього не відчував, той або наївний, або самозакоханий негідник.
Нормальна людина вважає себе такою, що не відповідає нормі. Мова йде не обов'язково про якусь вищу, Божественну норму, а хоча б про ту норму, яку кожний установлюєт для себе самого. Як сказав апостол Павло: "Роблю те, чого не хочу, а що хочу, того не роблю". Хто винен? Можна вважати - сатана, можна вважати - пращури, погода, пізній час, а можна звалити все на власне тіло. Не я спокусився - моє око мене спокусило. Не я буркочу - мій живіт буркоче.
Людина дивиться на своє тіло збоку не тільки у найгірші хвилини життя, але й у найкращі. Ми дивимось із здивуванням і на те, як наше тіло в юності починає на очах рости, і на те, як у старості воно починає в'янути. Душа не знає таких стрибків, зате знає, що може залишити тіло у протилежних напрямках. "Вийти з себе" - не обов'язково накинутись на ближнього, іноді - це піднятися до небес. На жаль, набагато рідше.
Цей досвід зустрічі зі своїм тілом і лежить в основі віри у переселення душ, як досвід зустрічі з Богом лежить в основі віри в Бога. Цей досвід - знання. Але: це знання про свій досвід чи про справжній стан речей?
Як неможливо науково довести знання Бога, так неможна науково довести віру у переселення душ. Є й різниця. Розумна людина розуміє, що неможна сказати: "Знаю, що Бога немає". Але можна сказати: "Знаю, що немає переселення душ". Небуття - воно і є небуття, яке неможна знати, як неможна нічого купити на нуль рублів. А ось проти віри у переселення душ постає позитивний досвід людини. Адже окрім досвіду відчуження від свого тіла є ще й досвід тотожності своєму тілові. Коли б'ють по щоці - б'ють людину, не щоку. Правда, це негативний досвід - коли обкрадають квартиру, людині здається, що постраждала вона сама, а не квартира, що образили її особистість. Так само й на позитивних висотах людина виявляє саме тотожність зі своїм тілом. Любов! А якщо немає цієї тотожності, тоді вже не любов, а розпуста й безумство, той самий "Ніс".
Людина боїться ототожнювати себе зі своїм тілом, тому що боїться смерті. Тіло старіє на очах - на тілесних очах. Душа, здається, нетлінна. Адже так "здається" - це ще не факт. Духовне життя починається, коли людина розуміє, що буває й духовна смерть. Розкладається не тільки тіло, але й душа. Більше того: розкладення духа набагато страшніше. Тіло може бути молодим, а душа - гниль. Про це "Портрет Доріана Грея": старіє картина, в якій ув'язнена душа героя, а тіло без душі прекрасно себе почуває. Різниця та, що тіло може розкластися до такої міри, що вже й немає його, а тільки розпилені атоми. Але було б зухвало думати, що душа так розкластися не може. Вічні муки - саме про цей стан, коли душі як цілого немає, а є лише вічне розпилення. Людині даний і цей досвід - коли ми переживаємо відчуження не від свого тіла, а від своєї душі. У багатьох молитвах людина звертається до своєї душі - саме до душі, а не до тела - буцімто вона стороння щодо неї. Таке відчуження - шанс на спасіння й відновлення єдності із самим собою.
Вічне життя одне для тіла й душі. Людина бачить, яке мертве тіло, коли воно розлучене з душею, але це не означає, що душа без тіла - жива. Без тіла й душі погано. Віра у воскресіння мертвих є вірою у воскресіння і душ, і тіл.
У сучасному світі легше повірити у переселення душ, ніж у воскресіння тіл. Ніколи ще в історії людей не надавалось такого значення упаковкам усіх ґатунків. Тіло теж починають розглядати як коробку для душі.
Віра у Христа цілком сумісна з вірою у переселення душ, як сумісна вона з вірою у чаклунство, із забобонами, із усілякими політичними переконаннями, з хворобою, з маленькою зарплатою, як сумісна вона навіть і з великою зарплатою або із цинізмом. Агресія "за ідеєю" повинна походити від тих, які вірять у переселення душ: адже їм треба відкинути воскресіння "у тілі", їм треба відкинути пам'ять про життя у цьому конкретному тілі як основу особистості й відповідальності за себе і своє життя. Мова Христа і взагалі Ізраїлю, мова Біблії - це мова, для якої любов - "усим серцем", а не тільки "всією душею", для якої сила - це і ноги, і руки, для якої "плоть" - це єдність душі й "м"яса". Коли Ісус говорить: "Це - Моє Тіло," - Він говорив - і так Його й розуміли учні: "Це - Я Сам". Кров для віруючих у Бога Авраама - не якась рідина, в якій тимчасово - душа, а сама душа. Давній юдей страждав не тому, що тіло було для нього темницею, кліткою, в якій ув'язнений дух, а тому, що тіло було для нього тим самим, що і "я", "душа". Було - і спливало…
Ті, хто вірить у переселення душ часто агресивні. Християнин повинен ставитись до цього не з іронією, а із самоіронією, тому що ця агресивність дзеркально подібна до християнської. Хіба християни не звинувачували юдеїв або атеїстів у догматизмі? Хіба християни не намагалися довести свою віру? Хіба християни не підкріпляли правоту своєї віри посиланням на більшість? Траплялося й трапляється. Так само доводять переселення душ ті, хто вірить у нього. Терпіти це можна, погоджуватись з цим не треба, необхідне одне: просити Бога, щоб дав свідчити про нашу віру й любити не тільки язиком, але й духом, не тільки душею, але й тілом.
* * *
Віра у переселення душ логічно може поєднуватись з декількома явищами, які не поєднуються з вірою у Христа. Адже "логічно" не означає "обов'язково". Логіка не всесильна, інакше б комп'ютери були кращими вченими й суддями.
Той, хто вірить у переселення душ, завжди недооцінює тіло, але не завжди недооцінює душу. А за логікою - якщо "душа" це всього лише згусток безособової енергії, який перекочовує з одного тіла в інше, то чи варто взагалі турбуватися про долю цбого вогника? Християнство сподівається, що все погане можна з людини вигнати - і при цьому вона залишиться тою самою людиною, якою була за життя. Ця надія, одначе, мучительна, тому что незрозуміло: а наскільки зло прикипіло до цієї людини? наскільки заступило у ній "я"? Чи буде Гитлер без расизму - тим самим Адольфом Шикльгрубером, якого любить Бог і без якого Царство Боже неповне? Втім, що говорити про вічність - сьогодні хіба вічливо буде говорити з людиною, маючи на увазі, що вона - не та, хто зараз стоїть перед нами, а щось зовсім інше: "Так-так, знаю, Ви вважаєте себе Исус Иосичем Давидсоном, але це у Вас від малого духовного розвитку, адже насправді Ви є самозрастаючий логос". Ісус, звісно, вибачить, а від іншого логоса за такі кунштюки можна добре схлопотати.
Якщо Ісус і Логос, то Він став плоттю - і так став, що не разідрати. Римська імперія намагалась відділити Ісуса від людського тіла - і то не вийшло.
Віра у переселення душ може поєднуватись з вірою у карму - закон відплати, що діє механічно. "Був тупий, як дерево, - народишся баобабом". Серед християн, на жаль, часом трапляються такі, які вірять у те, що цей закон діє у межах одного життя. Так і то ці люди весь час під підозрою: та чи вірують вони у Живого Бога, Який може пригорнути, надихнути, вибачити без будь-яких відпрацьовувань, епітимій, страждань? Навіщо Христос, якщо спасіння досягається кармою, а не вірою?
Віра у переселення душ може поєднуватись з вірою у рівність тварин (і навіть неживих предметів) і людини. Можна звинуватити Біблію, що вона принижує тварин, указуючи на прірву між ними й людьми - тільки у людини образ і подоба Божі, дух Божий. Але Біблія, врешті, звільняє тварин і від відповідальності, і від страждань, яких зазнають найнегідніші люди - мук сумління. Наука досить жерстко підтверджує у цьому випадку Біблію, кажучи, що людина даремно пояснює поведінку тварин, начебто ті можуть по-людськи журитися, любити, каятися. Як неправильне перенесенне на Бога людських стереотипів, так неправильне воно і стосовно тварин.
Це не означає, що любов невідома Богові або собаці. Це означає, що вони люблять інакше - і людина може лише сказати, що Божа любов безмірно більша від людської, а собача... Що таке собача любов, краще спитати у кішки.
Віра у переселення душ логічно не поєднується з вірою у те, що Причастя - не тільки напруження людини, яка згадує про Христа, але й напруження Христа, Який приходить до людини у тому самому Тілі, в якому Він жив і в якому воскрес.
Віра у переселення душ логічно не поєднується з багато чим у християнській вірі. На щастя, треба кожного разу провіряти - а чи точно той, хто вірить у переселення душ, робить із своєї віри саме такі логічні висновки? Адже з християнства теж логічно робили висновки про хрестові походи, але - не всі і не завжди. Так що логіка перемагається спілкуванням.
Людина хоче, щоб переселення душ було правдою, тому що уходить від людей, прагне не спілкування, не любові, а сили - земної і насильницької, прагне сама набути додаткової сили від минулого життя й передати частинку сили своєму майбутньому втіленню. Сила тут перетврорюється у голу силу - без пам'яті, без самосвідомості, без волі. Іде самогіпноз, переконування себе у своїй силі - які працюють, тому що сили у людині дійсно багато, більше, ніж сміливості використовувати цю силу. Віра у переселення душ спричиняє ефект плацебо.
Це не гріх і не єресь, це психічна проблема, яка вирішується незвичайним способом, але терпімо - поки людина не почне іншим нав'язувати такий і тільки такий спосіб набуття сили.
Віра у фіктивне переселення душ небезпечна й тим, що відволікає від реального - і єдиного реального - переселения. Божий Дух оселяється в людині й живе у ній. Божа сила стає людською силою. Боже Царство стає і людським Царством, витісняючи всі слабості, притаманні царству насильства, брехні й пожадливості.
священик Ігор Литвин
 |
сторінки |
 |
недільної школи |
|
Контактуйте з авторами Веб – сайту:
Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава
ієрей Ігор (Литвин) тел. 00380 (532) 586025,
Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач
брат Володимир тел 00380 (532) 586777
Кількість візитів до сторінок цього
сайту з 10 вересня 2001 року –
