 |
До циклу проповідей | ГОРДІСТЬ: ГОРДИНЯ І ГІДНІСТЬ |
До циклу лекцій недільної школи |
 |
У різних національних культурах, у різні епохи уявлення про те, що може і що не може бути предметом гордості, значно розходяться.
Так, національна гордість часто розуміється як почуття причетності людини до потуги національної держави, яка проявляється насамперед у здатності поводитись з іншими народами й державами з позиції сили. Така національна гордість була особливо притаманна імперіям і найяскравіше виразилась в особливостях національної самосвідомості у Римській імперії, Візантії, Російській імперії (СССР) ХVIII-XXI cтт., Британській імперії XIX ст. (концепція "тягаря білої людини" і т.п. Окремі сліди цієї самосвідомості проглядаються й у XX ст. – зокрема, в Японії XIX-XX стт., у нацистській Німеччині 1930-х рр. Проти такого розуміння національної гордості різко виступали у XIX-XX стт. мислителі як ліберального, так і консервативного напрямків.
Не менш суперечлива історія гордості як гендерно детермінованого поняття, тобто чоловічої й жіночої (дівочої) гордості (цнотливість). У традиційному суспільстві, в якому гендерні ролі жорстко закріплені й тяжіють до полярності, за чоловіком і жінкою закріпляється різний набір якостей, які можуть служити предметом гордості: для чоловіка ці якості – насамперед, сила (у тому числі фізична), досвідченість, соціальний успіх, здатність забезпечити фінансовий добробут родини, а для жінки – насамперед, сексуальна стриманість (до шлюбу і за межами стосунків із чоловіком; найбільш радикальні інтерпретації концепта "жіночої гордості" – напр., в Англії середини XIX ст. – вимагали повної відмови від сексуального задоволення, навіть у стосунках із чоловіком, аж до практики видалення клітора, яку запровадив А.Б.Браун у 1860-тих рр.) і, у цілому, здатність і уміння догодити чоловікові. Але феміністський рух з початку XX ст. висунув зовсім інші критерії жіночої гордості: інтелектуальну, душевну та економічну незалежність від чоловіка, влаштування особистого й сексуального життя на власний розсуд, а не у відповідності до чоловічих очікувань.
У протистоянні гендерно детермінованій гордості сформувався у 1970-ті рр. і концепт "гордості геїв" (англ. gay pride), головна ідея якого – у визнанні цінністю самого факту відмінності людей, їхнього різноспрямованого відхилення від соціокультурного стереотипу.
Полеміка між прихильниками різного розуміння національної, статевої та інших різновидів гордості залишається актуальною для сучасної публіцистики у різних країнах і є значимою частиною полеміки між прибічниками консервативно-традиціоналістського (у тому числі релігійного) й ліберально-модерністського світоглядів.
У підлітковому віці у маргінальних прошарках, іноді з тимчасовим розповсюдженням на більшість, така інверсія була присутня практично завжди. Коли відсутні реальні успіхи, предметом гордості стає демонстративна відмова від підпорядкування суспільним нормам поведінки. Це формує групову антиморалі, де предметом гордості стає куріння, вживання алкоголю й наркотиків, хуліганство. Протистояння окремих підлітків таким уявленням про гордість буває часом дуже важким і небезпечним, тому що таким групам іманентно притаманний тоталітаризм, силове нав'язування поглядів, інколи з елементами криміналу.
При закріпленні інфантильного світорозуміння негативні із соціальної й моральної точки зору риси характеру затримуються як предмет гордості у низці молодіжних і дорослих субкультур – головним чином, тією чи іншою мірою криміналізованих.
Гординя (лат. superbia) або духовна гордість чи пиха – це найтяжчий з гріхів. Відрізняється від звичайної світської гордості тим, що опанований гординею грішник гордиться своїми здобутками перед Самим Богом, забуваючи, що все отримав саме від Нього.
Гордість – це бажання вважати себе самостійною та єдиною причиною всього хорошого, що є у тобі й довкола тебе. Гордість – це сильне почуття (або бажання) самоповаги, задоволення від власних успіхів або досягнень, а також від успіхів групи, країни, народу або іншого об'єкта, із яким людина себе ідентифікує. У вузькому значенні – це поведінка, що вимагає від оточення поважного ставлення до себе, свого класу, свого народу, своєї країні, своєї раси і т. д.
У крайньому прояві гордині грішник, усвідомивши важкість інших своїх гріхів, може навіть засудити сам себе на смерть, як Юда Іскаріот, беручи на себе те, що має право вирішувати тільки Бог. Відповідно до поглядів християнських теологів, саме гординя остаточно визначила місце Юди у пеклі, оскільки навіть після своєї зради Вчителя він міг покаятись перед Господом.
Гордість ненависна і Господу, і людям (Сир 10.7). Гордість людини безглузда, бо людина – це порох і попіл. Вона проявляється у різних формах. Ось приклади: марнославна людина претендує на почесті (Лк 14:7; Мт 23:6), мріє про самозвеличування навіть у духовних питаннях (Рим 12:16,3), заздрить іншим (Гал 5:26); а ось зухвалий з гордовитим поглядом (Притч 6:17; 21:24); зарозумілий багач, який хвалиться своїми розкошами (Ам 6:8; Як 4:16; 1 Ін 2:16); гордий лицемір, який робить усе напоказ (Мт 23:5,25-28); фарисей, який покладається на свою мниму праведність і зневажає інших (Лк 18:9-14).
А найвищого ступеню гордині досягає той, хто, не визнаючи себе ні від кого залежним, вважає, що він самодостатній і відтак рівний Богові (Бт 3:5, порівняйте Фил 2:6; Ін 5:18); він не любить тих, які його критикують (Притч 15:12), ненавидить смирення (Сир 13:24), безсоромно поводиться (Числ 15:30) й глумиться над обітницями Бога і побожними людьми (Пс 118:51; 2 Петр 3:3).
Бог відвертається від гордого (Пс 118:21; Лк 16:15); той, хто осквернив себе гординею (Мк 7:22), відмовляється від благодаті (1 Петр 5:5) й віри (Ін 8:44); він сліпий з власної вини (Мт 23:24; Ін 9:39) і не може досягти мудрості (Притч 14:6), яка закликає його до навернення (Притч 1:22-28). Той, хто з ним дружить, стає подібним до нього (Сир 13:1); щасливий той, хто тікає від нього (Пс 1:1).
Там, де панують горді, які не знають Істинного Бога, слабкі обернені у рабство. Ізраїль відчув це в Єгипті, де фараон намагався протистояти Богові, коли Він вирішив звільнити Свій народ (Вих 5:2). Ізраїль постійно піддавався поневоленню язичниками, гордовита могутність яких кидає виклик Богові Живому (1 Цар 17:26). Гординя панувала і над велетнем Голіафом, і над гонителем Антіохом.
Донька Вавилону, яка називалася Панею царств, яка говорила, що вона залишиться нею вічно, і думала у своєму серці: Я – й іншої подібної до мене немає (Іс 47:8) – є образом гордині держав, що все пригнічують, які тепер називаються тоталітарними. Це – колективна гординя, символом якої є Вавилонська вежа, бо її будівельники хотіли створити собі ім'я, досягнувши неба (Бт 11:4).
У середовищі Ізраїлю теж проявляється гординя у гнобленні бідних та у нечесті. Закон наказував бути милосердними у стосунках із слабкими (Вих 22:21-27) і попереджав царя, щоб він не приумножував собі надмірно срібла й золота та не підносився над своїми братами (Повтор 17:17,20). Гордий у гонитві за багатством готовий, не вагаючись, поглинути бідняка, чия кров оплачує розкіш багатого (Ам 8:4-8; Єрем 22:13-15). Але презирство до бідного брата є презирством до Бога та Його правди. Горді такі ж нечестиві, як і язичники. Багатіям, у серцях яких панує гординя й любов до грошів, Ісус нагадує, що не можна служити двом панам: той, хто прив'язується до багатства, відступається від Бога (Лк 16:13).
Бог сміється над гордими безбожниками (Притч 3:34) і над властителями, які радяться між собою проти Нього (Пс 2:2). Їм варто було б прислухатись до слів пророка, свого роду страшної сатири на тирана, який хотів піднести свій трон вище від зірок і бути подібним до Всевишнього, він погубив у битві свій народ і гниє без поховання на полі битви (Іс 14:3-20; Єзек 28:17). Подібно до цих тиранів, будуть знищені й їхні держави. Але буває, що вони служать знаряддями Бога для покарання Його Народу, та потім Бог карає і їх за гординю, із якою вони виконували свою місію. Так було з Ассуром (Іс 10:12) і з Вавилоном, який упав під несподіваним і невідворотним ударом (Іс 47:9-11). Божий Народ і святе місто Єрусалим, де розрослась гординя (Єрем 13:9; Єзек 7:10), теж були покарані у день Ягве. У той День упаде велич людська, й високе людське принизиться. І один Ягве буде Високий у той День (Іс 2:6-22). Ягве тим, які вчиняють гордовито віддає з надлишком (Пс 30:24). Ті, які насміхались над праведними (Прем 5:4; Лк 16:14), зникнуть, як дим (Прем 5:8-14). Перед загибеллю приходить гординя, і перед падінням гордовитість (Притч 16:18; Тов 4:13). Хто себе підносить, той буде принижений (Мт 23:12).
Як Господь розсіяв гордих у думках їхніх сердець (Лк 1:51)? Як Він перемагає сатану, давнього змія, що спонукав людину до гордині (Бт 3:5), диявола, що зваблює весь світ, щоб людство схилилося перед ним як перед своїм богом (Одкр 12:9; 13:5; 2 Кор 4:4)? Через смиренну Діву (Лк 1:48) та Її Сина, Христа, Який лежав у яслах (Лк 2:11; Пс 8:3).
Той, Якого Ірод через гордість хотів погубити (Мт 2:13), починає Свою місію з того, що відкидає земну славу, яку пропонував Йому сатана, і всяке месіанство, спотворене гординею (Мт 4:3-10). Христові дорікали тим, що Він робить Себе рівним Богові (Ін 5:18). Але Він не пишався цією рівністю, шукав Собі не слави (Ін 8:50), а піднесення на Хресті (Ін 12:31). Коли Він просив Отця прославити Його, то лише для того, щоб у Ньому був прославлений Отець (Ін 12:28; 17:1).
Його учні, члени Його Церкви, повинні наслідувати Свого Вчителя на цьому шляху (Лк 22:26; I Петр 5:3; Тит 1:7). Його ім'ям вони будуть перемагати вплив диявола на землі (Лк 10:18). Але сили гордині будуть розбиті лише у День Господа, явленням Його слави (2 Сол 1:7). Тоді беззаконник, який удавав із себе Бога, буде знищений духом Господніх уст (2 Сол 2:4,8); тоді великий Вавилон, символ обожненої держави, буде враз знищений (Одкр 18:10,21). І тоді смиренні, й тільки вони, являться подібними до Бога, бо вони Його діти (Мт 18:3,4; 1 Ін 3:2).
Давні греки, прагнучи перемогти уявлення про людську слабкість перед лицем зовнішнього світу, шукали мудрості, але суто людської. А у Біблії людська гідність ґрунтується на усвідомленні себе створінням і дитиною Бога. Якщо людина сама не віддалася у рабство гріха, їй нічого соромитись перед Богом і перед людьми.
У Біблії немає особливого виразу для означення гідності, але характерні риси цієї чесноти базуються на двох душевних станах. Один із них завжди шляхетний і перекладається грецьким словом παρρησια, близьким до поняття свобода. Євреї виражають його за допомогою перифраз: стояти прямо, з піднятим обличчям, відверто висловлювати свою думку. Гідність проявляється у повній свободі слова й поведінки. Інший стан близький до почуття довіри й становить собою ніби його випромінювання. Греки означають його словом χαυχησις, що означає "хвалитися чим-небудь", опиратися на щось, щоб мати упевнену поставу – для повного виправдання свого існування перед самим собою, перед іншими, перед Самим Богом. Цей вид гідності може бути шляхетним або марнотним залежно від того, чи спирається вона на Бога чи лише на людські здобутки.
Коли Ізраїль був визволений з рабства й став вільним, пута його ярма були розірвані й Бог повів його з піднятою головою (Лев 26:13), із παρρησια. Це гідність усвідомлення непорушного посвячення Богові, шляхетність, яка освячує Народ: Будьте святі, бо Святий Я, Господь, Бог ваш (19.2). Це почуття легко може перейти у презирство до інших народів, тому воно виправдовувалось тільки в Ізраїлі, коли він прагнув відділитися від народів-ідолопоклонників (Повтор 7:1-6).
Ця гідність зберігалася навіть у приниженні, але тоді вона оберталася на сором, як, напр., коли в Ізраїлю утроба припала до землі, бо Ягве сховав Своє лице (Пс 43:26). Але, якщо Ізраїль смирявся, він міг знову підняти до Бога своє лице (Іов 22:26). Та притиснутий до землі чи з поглядом, спрямованим до неба, Обраний Народ був свідомий своєї гідності.
Від гідності до гордині тільки один крок (Повтор 8:17). Гідність тоді переходить у марнославство, коли її підстави ілюзорні. Така деградація спостерігається у язичників, бо й вони, будучи Божими створіннями, мали б дякувати Єдиному Богові, а не пишатися своїми успіхами, потугою або багатством. Справжня ж гідність – це довіра до Єдиного Бога, вона розквітає у вірності Союзу (Завіту) із Ним. Марна справа володіти Храмом, де живе слава Ягве, якщо Народ вважає, що на цій підставі він звільняється від духовного життя, а тримається лише традиції і виконує обряди. Бог навчає через пророка Єремію: Не хвалися, мудрий, своєю мудрістю. Не хвалися, сильний, своєю силою. Не хвалися, багатий, своїм багатством. Але, хто хвалиться, хвалися тим, що розумієш й знаєш Мене (Єрем 9:23). Нарешті, лише мудрі знають, що тільки у глибокій повазі до Бога, у благоговінні перед Ним слава й честь (Сир 1:11; 9:16), а не у багатстві або убозтві. Справжня слава – бути сином Господа (Прем 2:13), мати Бога Отцем (2:16). Гідність побожних людей не тільки внутрішня. Вони самою своєю гідністю засуджують нечестивих, які часто за це їх переслідують. Гідність навіть пригніченого праведника виражається у молитві, із якою він щиро звертається до Того, Хто дав йому існування: На Тебе надіюся, і не посоромлюся (Пс 24:2).
Молячись, побожні люди очікували, що Ягве заступиться за них і їхня ганьба (приниження) припиниться. Вони дякували за те, що їхні вороги посоромлені: Ти підніс мене над тим, хто повстає проти мене (Пс 17:49). Благоволінням Твоїм підноситься ріг (сила) наш (Пс 88:18). У період перебування Ізраїлю у полоні з'являється передчуття, що праведник може бути відновлений у своїй гідності після приниження, яке прийняте ним за всіх. І дійсно, Бог продовжує підтримувати Свого Отрока й держить Його за руку (Іс 42 1:6). Терплячи переслідування, Він знає, що не буде посоромлений (50:7). Але пророк сповіщає, що багато хто здивується, дивлячись на Нього: Наскільки було спотворене, більше, ніж у будь-якої людини, Його обличчя (52:14); і ми відвертали від Нього лице своє; Його зневажали, й ми ні у що ставили Його (53:3). Але якщо Раб Ягве (Отрок) у людських очах утрачає обличчя, Бог бере Його під Свій захист і виправдовує Його неухильну внутрішню відвагу (гідність), прославляючи Його перед лицем народів: Ось, Раб Мій буде успішним у добрі, вивищиться й піднесеться (52.13) і з сильними буде ділити здобич (53.12). За прикладом Раба Ягве кожний праведник може апелювати до Божого Суду: тоді як безбожні вважали його життя безумством і його кончину безчестям, праведник із великою відвагою стане перед лицем тих, які його ображають (Прем 5:1-5).
Ісус знає звідки Він прийшов і куди. Він виявляє Свою гідність, коли оголошує Себе Божим Сином. За смислом Євангелія від Івана те, як тримається Ісус, можна було б визначити вищезгаданим грецьким словом παρρησια. Він не вимагає ніяких почестей для Себе особисто, але шукає тільки слави для Отця (Ін 8:49). Ісус говорив відкрито, але ця прямота не має нічого спільного з марнотним прагненням стати відомим. Коли Його не розуміють, Він просто залишає те місто. Синоптики описують поведінку Ісуса як παρρησια, напр., коли Він говорить про Свої права як Божого Сина або права Свого Отця супроти будь-якого авторитета (земної влади), чи то батьківський авторитет (Лк 2:49), чи заснований на традиції (Мт 21:12), чи авторитет владоможців, світоправителів.
Завдяки своїй вірі християнин започатковує гідність (Євр 3:14), яку він має зберегти до кінця як відвагу й надію, якою хвалиться (3:6). Дійсно, завдяки Крові Христа він має відвагу (10:19) й може сміливо приступати до престолу благодаті (4:16). Він не повинен утрачати цієї відваги навіть у час переслідувань (10:34), щоб Син Людський не посоромився його (Лк 9:26) у день Остаточного Суду. Його серце повинно бути спокійним, якщо він був вірним, бо Бог більший від нашого серця (1 Ін 2:28; 3:21; 4.17).
Гідність християнина виявляється на землі у свободі, із якою він свідчить про воскреслого Христа. Так у перші дні Церкви апостоли – люди некнижні (Дії 4:13) – проголошували Слово з усією сміливістю (4:29,31; 9:27; 18:25) перед слухачами, які були вороже або зневажливо до них налаштовані. Такими були підстави сміливості апостолів, їхньої гідності: Ми віруємо, тому й говоримо (4:13).
Єремія відмовляв будь-якій людині у праві хвалитися чимось іншим, окрім знання Ягве. Про те саме говорить і ап. Павло (1 Кор 1:31). Але він знає, який дієвий засіб обраний Богом, щоб звільнити будь-яку людину від спокуси марнославства. Цим засобом є віра. Тепер немає привілею, на який можна було б посилатись: ні належність до юдеїв, ні дотримання Закону, ні обрізання (Рим 2:17-29). Сам Авраам не міг похвалитися якою-небудь справою (4:2), тим паче грішники, якими всі ми є (3:19). Але завдяки Ісусові, що дарував нам примирення, вірний може хвалитися Богом (5:11) і надією на Божу славу (5:2), яка є плодом виправдання вірою. Усе інше – марнота (Фил 3:3-9). Хвалитися можна тільки Хрестом (ганебним стовпом) Ісуса (Гал 6:14), а не проповідниками, що розповідають про цей Хрест (1 Кор 3:21). Християнин може хвалитися і скорботами та своїми немощами, як це робив ап. Павло (Рим 5:3; 1 Кор 4:13; 2 Кор 11:30; 12:9). Вінець його хвали – церкви, які він заснував (1 Сол 2:19; 2 Сол 1:4). Він може хвалитися своєю паствою, не зважаючи на турботи, яких вона йому завдає (2 Кор 7:4,14; 8:24). Тайна християнської, як і апостольської, гідності – це пасхальна тайна, тайна слави, що пронизує темряву. Нею може похвалитися той, хто очами віри дивиться в обличчя смерті й відкриває у ній життя.
"Чим довше я живу, чим більше бачу, як живуть і намагаються жити у наш час, тим більше переконуюсь у правоті старого церковного вчення про те, що все зло почалося з претензії на першість, коли саме небо розкололося від однієї зарозумілої усмішки"
(Честертон)
Якщо ми почнемо теоретичну розмову на цю тему, то, швидше за все, почуємо, що гордість – це добре, а гординя – це погано. А якщо копнемо ще глибше, то побачимо, що гордість притаманна нам, а гординя – багатьом людям, що нас оточують. Наша гордість – це почуття достоїнства, самоповаги, а їхня гординя – це надмірне вивищення над іншими, яке, насправді, вимірюється їхнім вивищенням над нами.
Природа гордості – це суперництво. Ми часто говоримо, що люди (або ми самі) гордяться своїм багатством, красою, розумом, досягненнями і т.д. Але насправді, ми гордимося тим, що ми багатіші, красивіші, розумніші інших, досягли більше, ніж інші й т.д. Але тільки-но ми потрапляємо у коло людей, які досягли у цих сферах більше від нас, відразу відчуваємо, що і гордитися, власне, нічим. Тільки завдяки порівнянню себе з іншими людьми ми можемо або гордитися собою, або переживати певне почуття неспроможності й незадоволення собою.
Гордість – це оберненість на себе, прагнення досягти стану "винятковості" або "індивідуальності".
У нашому світі ставлення до гордості дуже цікаве. З одного боку, ми засуджуємо гординю, з іншого боку, нерозривно пов'язуємо гордість із сучасною етикою й становленням особистості. Численні книги, статті, передачі невтомно торочать про самоствердження: починають із того, що у дітях треба розвивати індивідуальність, якою б вона не була, продовжують тим, що треба їх учити добиватися успіху, бути краще, здібніше від інших, крок за кроком зміцнювати своє становище й пишатися собою. Іншими словами, у теорії ми з усіх сил заохочуємо самовдоволення, а на практиці не переносимо виявів самоствердження людей, що нас оточують, починаючи з ситуацій у переповненому громадському транспорті й кінчаючи світом науки, богеми або професійних працівників.
Отже, чи є різниця між "гордістю" й "гординею"? Думаю, що вона існує лише у наших очах. Межа, що розділяє гордість і гординю, лежить між нами й іншим світом.
У чому ж усе-таки проблема гордості, чому Бог у Біблії так сильно їй протистоїть?
Згідно з християнським світоглядом, шлях гордості – це шлях зла, бо гордість противиться Богові. Вона є початком кожного гріха й присутня в усякому гріхові, бо ми свідомо віддаємо себе своїм бажанням і пристрастям, відкидаємо Божі постанови, свідомо прагнемо стати на місце Бога.
Тут хочу процитувати коментар, який прочитав в одному з щоденників: "Християнська теологія взагалі спрямована на придушення індивідуальності. Що, у принципі, негожого у тому, що Люциферу, а потім і людині, за його настановою, захотілося бути подібною до Бога? Чому вона повинна бути чимось нижчою від Бога? Виходить, що будь-яке прагнення людини піднятися на сходинку вище, досягти чогось – це вже ознака гордині й гріховності?"
Давайте подумаємо про те, Хто такий Бог? Бог займає становище винятковості, верховенства, і, якщо бажаєте, "індивідуальності". Усі люди хочуть цього досягти. Ідея дійсно була започаткована Люцифером, і підхоплена нами. А тепер уявіть собі 6 мільярдів богів, які ходять по цій землі, вимагають від інших визнання своєї індивідуальності, значущості й, отже, верховенства. Як добре це видно у найбанальніших (можна сказати, побутових) ситуаціях, у маршрутці: "Чого ти тут став, як баран! Проходь далі!" – "Хочу й стою! Мені, може, так подобається!". Так одна індивідуальність зустрілась з іншою. Перефразуючи одне речення з вищенаведеного коментарю, ці люди один одному кажуть так: "Чому я повинен бути чимось нижчим, ніж ти?" (Тобто, чому я повинен підкорятися тобі й тим межам, у які ти мене ставиш?).
Гордість не призводить до єдності, ставить людину у положення, коли вона повинна "воювати" з усім світом, боротися за право тримати високо голову перед людьми, що її оточують. І тримати її високо тим легше, чим нижче можна опустити оточення.
У гордості людина вважає себе універсальним мірилом і еталоном. Горда людина вважає поганим усе, що їй не подобається. Свою оцінку вона розповсюджує як на людей, так і на Бога та Його заповіді. Одначе думка нашого "я" – "мірка дуже дрібна, особливо властива тим, хто хизується широтою поглядів". У гордості людина не може прийти до Істини, бо перший крок на шляху до неї – це визнання своєї неправоти.
У нашому суспільстві гордість стала сприйматися за єдиний здоровий шлях розвитку особистості. Але, чим більше я роздумую над цим, чим більше спостерігаю за собою й людьми, що мене оточують, тим більше бачу, що гордість виховує одних людей недовірливими, сором'язливими (адже це теж прагнення не попасти у халепу, а тому – бути дуже обережним), закритими, інших безшабашними нігілістами, третіх умілими акторами, четвертих – людиноненависниками і т.д. Є серед них таланти й генії, люди, що досягли вершин кар'єри й успіху. Але, як сказав один чоловік: "Я ліз угору по драбині, жертвував багато чим, що було мені дорогим, заради того, щоб досягти вершини, а коли я її досяг, то зрозумів, що ця драбина спиралась не на ту стіну".
Є серед гордих людей ті, хто відрізняється твердою мораллю, якої вони дотримуються лише для того, щоб цим пишатися. Вони можуть багато говорити про пиятику і про куріння, про порочність чарки й тлетворний вплив шинка. Але найгірше у світі зло втілене не у чарці, а у дзеркалі, не у шинку, а у тій кімнаті, де людина усамітнюється й милується собою.
Але є інший шлях становлення особистості, шлях, який, відповідно до християнського світогляду, відкинули наші прабатьки Адам і Єва – шлях смирення й підпорядкування волі Бога, що створив весь видимий і духовний світ. Слово "смирення" лякає багатьох із нас, ніякий фільм жахів так не налякає, як ідея смирення… Ким я тоді буду? Як я зможу досягти бажаного? За кого мене будуть вважати інші? Невже взагалі не можна собою й чимось своїм пишатися?
Тема смирення – це тема окремої статті. І щоб перейти до неї, і завершити цю, я хотів би процитувати уривок із Біблії, в якому поєднується ідея гордості й смирення:
Бо ми не маємо права ставити поруч або порівнювати себе з тими, які самі себе виставляють: вони вимірюють себе самими собою й порівнюють себе із собою нерозумно… Хто хвалиться, хвались Господом. Бо не той достойний, хто сам себе хвалить, але той, кого похвалить Господь.
священик Ігор Литвин
 |
сторінки |
 |
недільної школи |
|
Контактуйте з авторами Веб – сайту:
Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава
ієрей Ігор (Литвин) тел. 00380 (532) 586025,
Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач
брат Володимир тел 00380 (532) 586777
Кількість візитів до сторінок цього
сайту з 10 вересня 2001 року –
