Головна сторінка

РОЗКОЛ ПРАВОСЛАВ'Я В УКРАЇНІ

До циклу проповідей

стаття священика Ігоря Литвина, серпень 2005

Останнім часом в Україні постійно точаться дискусії щодо викладання підвалин православ'я у загальноосвітніх школах та виходу проповідників Православної Церкви на широку аудиторію телеглядачів і радіослухачів. Мені як священику ця ідея повинна б особливо імпонувати, але... Справа у тому, що в Україні дійсно існує розкол, тобто не лише поділ Церкви на різні визнані й невизнані Вселенським Православ'ям юрисдикції, а розкол у розумінні самої сутности християнства.

Згадаймо, що таке, власне, розкол. Перше правило свт. Василя Великого розділяє на три категорії тих, які помиляються щодо віри - єретики, розкольники й самочинники: "Бо древні постановили приймати Хрещення, яке ні в чому не відступає від віри: тому одне назвали вони єрессю, інше розколом, а ще інше самочинним зборищем. Єретиками назвали вони таких, що цілковито відірвались і у самій вірі стали чужими; розкольниками - таких, що розділилися через власні думки про деякі церковні предмети та про питання, які допускають лікування (себто виправлення); а самочинними зборищами - зібрання, які збирають непокірні пресвітери, або єпископи та ненавчений народ." (1)

Думаю, що своєрідна партійність притаманна помісним церквам усіх народів, але у нас це щось істотно більше, ніж ті чи інші симпатії у середині однієї конфесії. Православні українці не просто поділяються на прихильників різних геополітичних устремлінь, а відтак і різних цивілізаційних цінностей, але мають приципово інакші уявлення про церковність.

Особисто мені шкода, але треба визнати, що більшість церковних православних українців - москвофіли, прихильники російської моделі православ'я. Я не плекаю фобії або ненависти до росіян як народу, але не поділяю того ставлення до Церкви й до християнської віри, яке від часів Середньовіччя склалося у Московському князівстві, а потім царстві та яке й тепер там активно заходилися культивувати. Якби тільки там, то це було б, так би мовити, внутрішньою справою росіян, хоча все одно становило б проблему для всієї Христової Церкви. Та через величезну філію Московського патріярхату в Україні це ставлення активно насаджується тепер у ментальність нашого народу, який за століття російського панування та десятиліття атеїстичного режиму втратив власні традиції православної духовности. Саме тому я є противником викладання Закону Божого, чи основ православної культури, чи християнської етики у загальноосвітніх школах України, бо уявляю собі, хто і як викладатиме ці дисципліни у Полтаві, Харкові та й у більшости міст і сіл Східної та Центральної України. Про Західну Україну я не згадую не тому, що ідеалізую тамтешню ситуацію, а тому, що зовсім її не знаю. Я також проти створення так званої єдиної, тобто монопольної помісної Церкви в Україні, бо точно знаю, які уявлення про православ'я там безроздільно пануватимуть. А ті православні, що не поділяють цих уявлень, будуть просто витіснені за межі Церкви як розкольники. Але згодитись з таким баченням ортодоксального християнства, наприклад, я особисто ніяк не можу.

Днями мені довелося ще раз у цьому переконатися, почувши по радіо "Свобода" передачу про створення й початок "вєщанія" у Росії чергового, цитую дослівно мовою оригіналу, "православного тєлєканала "Спас"". Головним редактором цього каналу призначений відомий тележурналіст Іван Дємідов, який вів популярну у часи "пєрєстройкі" передачу "Муз-Обоз", себто музичний огляд. Пан Іван з пєрєстроєчних часів істотно змінився у бік російсько-совєтського традиціоналізму й останнім часом очолював уже такі телепрограми, як "Звєзда", "Русскій взгляд". Тепер він призначений нести у маси інформацію про концепцію саме отого специфічного бачення православ'я, про яке я згадував і яке тепер активно насаджується також і у нас зусиллями Московського патріярхату та різних промосковських політичних партій. Одним словом, я би назвав цей феномен давно відомим визначенням - чорносотенство, яке зараз переживає у геополітичній сфері російського впливу щось на зразок ренесансу. Ось головні тези цієї православности у викладі головного редактора, а відтак ідеолога російського церковно-суспільного телеканалу "Спас".

Представник англомовного часопису "Russia Profile" Андрій Золотов питає у Дємідова:

- Всьо-такі православіє на вашем каналє – ето русская вєра ілі ето Всєлєнская Церковь?

Пан Дємідов впевнено відповідає:

- Ето, конечно, русская вєра.

Оце вам і православ'я.

Ми знаємо, що у нашому Нікейському Символі віри немає згадки про ортодоксальність Церкви, вона названа лише Єдиною Святою Соборною (тобто Вселенською або Кафоличною) й Апостольською, бо всі ці ознаки разом і роблять її православною. Отже, якщо хтось заміняє якийсь із цих предикатів Церкви, то це треба кваліфікувати як єресь, а зовсім не як православ'я. Для пропагандиста Івана Дємідова, а відтак і для тих, що його катехизували, призначили й фінансують, визначення Церкви як Соборної або Вселенської, очевидно, не підходить. Вони віддають перевагу такій дефініції, як "русская вєра". Це навіть не етнофілетизм, це, вибачте, схоже на відверте язичництво, себто поганство

Христос наказав апостолам: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку." (Мт 28:19-20). Як бачимо, Христос вважає, що представники всіх народів однакові у праві визнавати віру у Нього, бо всі люди є нащадками Адама й Єви. Та й св. ап. Павло добре пояснює це питання: "Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невільника, ні вільного, а все й у всьому – Христос." (Кол 3:11). Отже, напрошується висновок, що російський телеканал "Спас" устами свого речника пропагує не ті засади, якими Святий Дух надихає Церкву і які зафіксовані у Біблії.

Слово "пропаганда" я вживаю не з власної ініціативи, а теж запозичив його з лексикону пана Дємідова.

Журналістка радіо "Свобода" Анна Качкаєва запитала у нього:

- Ви счітаєтє свой проект ідєологіческім?

- Бєзусловно. Да даже пропагандістскім! – рішуче відповів пан Дємідов.

І головна біда у тому, що ця пропаганда – не євангелізація, а саме пропаганда, покликана "просвітити" не лише росіян. Телеканал "Спас" потурбувався і про українців:

- І послєднєє, я єщьо раз хочу подчєркнуть, что ми отдайом сєбє отчьот, что главноє прирастаніє зрітелямі – ето будєт чєрєз кабєльниє сєті городов Россіі, да і нє только Россіі. Я нєдавно встрєчался уже – прієзжалі гості с Украіни с очень серьозним інтєрєсом к нашему проізводству.

Отже, українці не будуть обділені пропагандою "русской вєри" – нас теж облагодєтєльствуют.

Але кожна пропаганда має не лише позитивний, але й, обов'язково, негативний аспект напрямку своєї активности. Тобто вона спрямована не тільки на "просвєщєніє" тих, як говорить пан Дємідов, "…80 процентов насєлєнія нашей замєчатєльной Родіни, коториє, как ізвєстно, крєщєни, но нє воцерковлєни" , а також на протидію ворогам. Варто з'ясувати, хто ці небезпечні для "русской вєри" суб'єкти. Дємідов неохоче, але все ж таки відкриває карти. Видається, що ворогами його віри є ліберали на англосаксонський манер, вони ж "буржуіни", яким треба протиставитись з допомогою таких суспільних верств, як "православниє предпрініматєлі" і "служивиє" або ще колись казали "царьови люді".

- …ми не отказиваємся от помощі государства в том смислє, что ми собіраємся виходіть на те же самиє конкурси і по частотам, і на тє же самиє конкурси по грантам Міністєрства культури для программ, – продовжує пан Дємідов.

- Вот буржуін, напрімєр, по зову доброти своєго сєрдца, а іногда і по зову нєкіх внєшніх сіл, конєчно, тоже, напрімєр, занімаєтся благотворітельностью. Боже упасі, нікогда нє отказивал ім в етой історіі. Православний предпрініматєль занімаєтся дєлом, ісходя із того, что, в прінципє, нужно помогать людям ізначально, – так він визначає різницю між англосаксонським свавільним філантропством і природною потребою допомагати людям "православного прєдпрініматєля", який одночасно повинен бути й "служивим". Самою мотивацією ділової активности для "православного прєдпрініматєля" є бажання допомагати людям "русской вєри".

Зрозуміло, що в умовах ринкової економіки такий тип бізнесмена абсолютно неконкурентноздатний, а відтак, за цим визначенням криється вже ідеологічна пропаганда своєрідного утопічного соціалізму. Буржуазія, нагадаю, була визнана ворожим класом безбожними більшовиками, а тепер уже православних запрошують зануритись у ту ж саму нечисту воду класової ворожнечі. Саме слово "буржуазія", на мій погляд, зовсім не треба вважати синонімом словосполучення "ісчадіє ада", воно всього лише перекладається з французької як міщанство у сенсі жителі міста, громадяни. Це у своїй масі саме той "середній клас", який є підвалиною громадянського суспільства. Але для прихильників "русской вєри" громадянське суспільство, яке гуртується на базі суспільної домовленості вільних індивідуумів, є неприйнятним варіантом суспільного устрою. Вони прагнуть відновити легендарну "общінность", де кожен не з власної волі, а через суспільний обов'язок помагає абстрактним "нашим" людям, своєму "велікому" народові, а не комусь конкретному за власним уподобанням, бо це вже буде англосаксонським філантропством. Отже, "общінность" – це коли кожен відчуває себе гвинтиком єдиного механізму Російської держави. Такий устрій є крайнім етатизмом, обожненням держави своєї нації. І саме такий устрій потребує державної ідеології, тієї ж "русской вєри". Зі світового й вітчизняного історичного досвіду ми знаємо, що такі моделі суспільства призводять до масової вбогости, до політичних репресій та розкуркулювань "буржуїнів", до плекання загальнорнародної фобії "ворожого оточення" й "національного приниження", до розв'язування локальних і глобальних війн, до масової інфантильности населення, отруєного державним патерналізмом. Прикро, що все це ми щойно проходили та ще й повністю його не здихались, а нас уже запрошують назад тепер під православною вивіскою.

Цікаво, що російським політичним і церковним діячам увесь світ і Вселенська Церква схильні прощати будь-які злочини як проти канонів Церкви, Символу віри, так і проти людяности. Наприклад, п. Путін каже, що не можна ні в якому разі зрівнювати режими Сталіна й Гітлера, називаючи їх обидва злочинними. І з ним запопадливо погоджується демократичний, але інколи надто прагматичний Захід. Виникає природне запитання: якщо за часів режиму Сталіна було знищено голодоморами й політичними репресіями ще більше людей, ніж за часів режиму Гітлера, то чому ж до них повинно бути таке різне ставлення? А тому, кажуть апологети СССР, що фашисти відверто говорили й писали про свою людиноненависницьку ідеологію, а совєтські комуністи писали й говорили одне, а робили зовсім інше. Писали про свободу, рівність і братерство, а робили злочини проти людяности. Тому, мовляв, діячам совєтського режиму все прощається, й крапка. Та біда у тому, що крапки у такому разі не вийде, бо знову й знову будуть поставати намагання реанімувати під лицемірними гаслами жахливу практику кровожерливих царів і, нарешті, чергового сталіна. Але якщо в Росії на це, як видається, немає ради, то хоча б Україну наші політичні й по-справжньому церковні керманичі іще можуть вивести з цього кружляння по кривавому колу. На мою думку, для цього найперше треба б позбутися впливу навіювань місцевих та закордонних пропагандистів "русской вєри". Тепер комуністичні парторги вже не спроможні тримати українців у стані духовного анабіозу, так їм на зміну запрошуються батюшки. Іван Дємідов говорить:

- …єслі ми говорім о вєрє, то, конєчно, нє наша задача свєтская, свєтскіх людєй... как би доводіть людєй до ума, будєм так говоріть, то єсть самім. А вот довєсті іх до етого ума, то єсть прівєсті іх... Я очень точно понімаю, что я отвєчаю за чєловєка... Как-то ми разговарівалі с моім духовніком, і я говорю: "Понімаєтє, вот я прямо точно понімаю, батюшка, вот он із храма вишел, і я начінаю за нєго тоже отвєчать, как і ви. Вот в храмє – только ви".

Отже, пропаганда "русской вєри" повинна довести людину лише до храму Московського патріярхату, а там уже їй розкажуть всю "істину", аж до таких подробиць, як, наприклад, кого саме Богородиця хоче бачити у кріслі Президента України.

Але православний телеканал "Спас" пропагує ще й відвертий клерикалізм і ледве не теократію, яких навіть в архаїчній Росії ніколи не було. Це, так би мовити, нова "політтехнологія". Главред "Спаса" щодо цього цілком відвертий:

- Я по-прєжнєму счітаю, что... всьо, что я говоріл, подпісиваюсь под каждим словом, кстаті, і сєбя счітаю в етом смислє служивим чєловєком. І я думаю, что ета історія только отчасті опрєдєляєтся мєстом работи, а ета історія всьо-такі опрєдєляєтся нєкім... Она же ідьот откуда? Билі "пастирі", "собакі" і "собствєнно стадо". Пастирі – ето священнікі, собакі – ето служивиє люді, начіная с царєй і заканчівая офіцерством і дворянством, стадо – ето, собствєнно говоря, сама паства, сам народ. І ето нє мною прідумано і нє мнє отмєнять. Так вот я, скорєє, в етом смислє как раз прінадлєжу к служивим людям. І ето совєршенно нє значіт мой дальнєйший нєконтакт с тєлєканалом "Звєзда", что я ізмєніл свойо отношеніє к служивим людям ілі как-то начал относіться по-другому к воєнним ілі к Міністерству оборони, котороє запустіло канал "Звєзда".

Така собі пародія на "Державу" Платона. Цікаво, що в історії Росії подібного ще ніколи не було, щоб цар (тепер президент) та був… собакою. Московський цар Алєксєй Міхайловіч, пригадаймо, "поставив на місце" патріярха Нікона, а Петро Перший взагалі відмінив інститут патріяршества у Московії всупереч усім православним канонам, а придумав "Святєйший Сінод", члени якого, як пише прот. Георгій Флоровскій, визнавали "самого Монарха Всєросійскаго і Государя своєго Всємілостівєйшаго крайнім судією Духовной сєй Коллєгіі"(2). А далі ще гірше: "Імпєратор яко хрістіанскій государь єсть вєрховний защітнік і хранітель догматов господствующей вєри і блюстітель правовєрія і всякаго в Церкві Святой благочінія. В сєм смисле Імпєратор в актє о наслєдіі прєстола імєнуєтся Главою Церкві."(3). Не Христос, а імператор там від 18 століття визнавався головою Церкви. Який уже там собака. Тому, мабуть, все ж таки батюшки – це теж "служивиє люді", які вербують людей в "русскую вєру", читай – у формальне й неформальне підданство російського царя, або гєнсєка, або президента.

Але цікаво, що про невластиву для священнослужителів діяльність та про різного роду помилки батюшок усіх рангів, що подекуди траплялися й трапляються, істово православний, на думку пана Дємідова, навіть говорити не повинен. Він так відповідає одному із слухачів радіо "Свобода":

- …как мінімум, знаєтє, православних батюшек нє обсуждают, нє говоря уж о Святєйшем...

З історії Вселенської Церкви нам відомо, що засновниками єресей у більшости випадків були саме священнослужителі, а викривали їх часто ченці й миряни. Абсолютна недоторканість і безапеляційний авторитет релігійних лідерів – це атрибут, швидше, тоталітарних сект, ніж Христової Церкви. Але з погляду специфічного російського православ'я це, мабуть, не так, тому там і пропагуються та практикуються ідеї, які явно суперечать не лише канонам, а й догматам Церкви, натомість вони цілком укладаються у неписані правила "русской вєри".

Чи може при такому стані речей не виникнути розкол? Чи можна з оцим усім погодитись, "покаятись" і стати визнавцем "русской вєри"?

Зараз Христова Церква в Україні розділена, я би навіть сказав розшарпана на численні церковні групи. Відомо, що помісною церквою вважається кожна християнська спільнота, яка щиро сповідує православний Символ віри, церковні догмати й канони, з'єднана між собою і з Христом у Таїнстві Євхаристії та очолювана визнаним повнотою Церкви єпископом. Отже, постає питання: яка з церковних груп сучасної Україні відповідає усім цим вимогам? Одну групу покірно визнають усі інші помісні церкви, бо за її діячами стоїть найбільша за територією та ще й мілітарна країна, яка претендує називатися одним із геополітичних полюсів сучасного світу. Але ця група пропагує й фактично сповідує вірування, яке не дуже схоже на вселенське православ'я. Інші групи намагаються влитися у Єдину Святу Соборну й Апостольську Церкву, але їм кажуть, що їхня віра якось залежить від території, на якій Бог сподобив їх народитися й дав їхньому народу у спадщину, бо на цій території має право монопольного панування тільки "русская вєра". Ще інші групи навмисне кимось створені для того, щоб дискредитувати православних українців.

Отже, поки що залишається, на жаль, лише одне: з декількох наявних лих обрати найменше. І приєднання до формально визнаного всіма іншими православними юрисдикціями Московського патріярхату таким ніяк не назвеш, хоча б, зокрема, з огляду на те, що відверто пропагують речники його ідеології з допомогою свого політичного лобі та сучасних засобів масової інформації. Але постає декілька питань. Допоки ми будемо приречені обирати менше лихо? Коли ми, нарешті, спроможемось просто вибрати те, що вважаємо добрим? Хто постійно ззовні чи зсередини обмежує наш вибір і позбавляє нас головного права повноцінного народу – свободи? Адже насправді вільні народи не терплять у своєму середовищі обмежень у сфері свободи сумління та чиєїсь монополії на істиність віри. Я погоджуюсь з тим, що прихожани більше, як 10 тисяч парафій УПЦ МП на території України мають право сповідувати милу їхньому серцю "русскую вєру". Але я не можу погодитись з тим, що тих українців, які не визнають такої трактовки православ'я, занесено до розряду розкольників і позбавлено права євхаристійного єднання з Вселенською Церквою. Нас менше, але ми теж повинні відстояти своє право, не кривдячи власного сумління, перебувати у помісній, тобто місцевій Христовій Церкві.

Полтава, серпень 2005 р. Б.

Примітки:

1. Прот. Владислав Цыпин. Церковное право. Москва. Изд-во МФТИ. 1996, с. 404.

2. Прот. Георгій Флоровскій. Пути Русскаго Богословія, Парижъ, 1937, с. 89.

3. Там само, с. 203.

Відповіді Івана Дємідова взяті на інтернетному сайті радіо "Свобода" www.svoboda.org, роздруківка передачі "Врємя гостєй" за 26.07.05.

На початок сторінки

До циклу проповідей