Палажка Федорівна Щербань, урожденна Семененкова родилась в селі Сухорабівці в сім'ї Федора Семеновича Семененка в 1904 році 11 октября по старому. Мати Параска Сергіївна Семененко, урожденна Марченко.
Дідусь мій Семен Васильович і Анна Гавриловна робили панщину і часто про неї розповідали. Жили вони в урочищі Квашивське, де було всього 48 дворів. Василя Гавриловича хата була близько коло гребільки, яка ішла прямо із Шапарівки на Квашівське. Там у тій хаті народився Семен Васильович в 1828 року і пам'ятав свого дідуся Гаврила Мосійовича.
У Семена було три брати, які у 1902 році пішли на степи і ніколи звідти не приходили, тільки письма присилали.
Мій дідусь Семен Васильович умер 1904 року на Меланки в останній день 1904 року. А бабуся Ганна Гаврилівна вмерла 1910 року в середу на страснім тижні перед Великоднем, мені був шостий рік, знаю як плакала за бабусею.
У мене було три брати і одна сестра. Іван брат був старший 1902 року 22 лютого народився другий Мефодій 1907 року 15 липня. Третій Сергій народився 1910 року 20 листопада. Сестра Харитина 1899 року 1 жовтня. Всіх писали по старому стилю.
Поки були малі, то служили наймити і діло робили і нас гляділи, а потім як попідростали то наймитів перестали наймати.
Батько були криві. Як сповнилось 14 років у їх схватилась на нозі рожа, дуже пекло ногу, а там на пастівнику де пасли була криниця, а в криниці холодна вода. І вони там держали ногу у тій воді, поки кинулись не підут ногою. Після того пролежали півтора годи недвижимо, а баби направили обкладати ногу скотячим навозом свіжим. Як обкладали все тіло було нечуствене і вивихнули ногу. І так усе життя були криві на праву ногу. А потім відвезли через півтора роки в Остап'є у лікарню. Там лічив знаменитий лікар Кузнецов. Там при лікарні пробули рік. Кузнецов сказав, що була у батька хвороба запалення всіх мозків. Сказав Кузнецов, що з такої хвороби видужує із тисячі один чоловік. Потім приїхали із лікарні пожили пів року дома, тоді пішли поступили у млин водяний мірошником, по 15 карбованців у місяць. Проробили 15 років не відходя. Потом розщитались, побули пів року дома і поїхали у Миргород. Там був паровий млин єврея Виноградова і там служили поки почалась війна. Возили снопи з поля, коли загадали на війну 1914 року.
Нашого батька на війну не брали, бо вони були криві і до мене те горе не доходило. А бігала і я разів два дивитися як виряжались на війну. Тоді були всі військовозобов'язані. Їхали підводами на Хорол.
На річці Псьол стояли водяні двоповерхові млини, де мололи на вальці.
В Сухорабівку у млини молоти возили з усієї округи на 30 верст. Дядьки возили собі молоти кіньми і волами, а з панської економії зерно возили кіньми перемелювали на вальці і тоді дядьки відвозили на станцію кіньми. Це звалося їдуть під хуру.
Виїжджають у 3 години ночі і як хороша погода, то виїдуть за Решетилівку, а там стануть табуром, розірвуть лантух із борошном наварять галушок, понаїдаються від пуза. Найголовніші були хурманщики Василь Бичкарь, Михайло Титянчук і Іван Дмитренко. Млини були построїни паном Василем Опалитовичем Капнистом, де його була економія там де тепер панський садок.
Де тепер ГЕС там стояли млини і був через річку Псьол міст широкий двом підводам можна розминутись. Туди за млини виїжджали всі військовозобов'язані. Там за містком зараз стояв великий амбар, в який могло влізти тисячі тонн хліба і за тим амбаром останавлювались. Туди виїжджав батюшка відправляв молебен, всі військовослужбовці цілували хрест, прощалися із рідними, із сусідами плакали і їхали на Остапья, а з Остап'я на Хорол, а з Хорола на війну. В Сухорабівці було в 1914 році 400 дворів, убито на війні 15 душ.
Хурманщики всігда набирали лантухи з борошном на ніч. Привозили до дому. Ночували серед двору в лантухах на возі. А в Якова Димури був собака рижий здоровий, кошлатий. Звали його Рудько. Кожної ночі розірве лантух на возі у хурманщиків і виїсть багато борошна. Хурманщики стали сердитись на Димуру, щоб позбутись його Рудька. Димура попросив Степана Федоровича Свистуна щоб поміг втопити Рудька. На весні прибула вода на бакайці. Собаку втопити легко. На бакайцях стояв човен. Привелі до човна Димура і Свистун Рудька. Прив'язав Димиру Рудькові до шиї камінюку, посадив у човен Рудька. Ну Димура каже мені свого собаку шкода топити, а сідай ти Степане та їдь на середину, а там викинеш із човна.
Степан сів, доїхав на середину і викинув Рудька із човна, а камінюка була прив'язана на довгім мотузку. А Рудько ліз назад у човен і перевернув човен. А тим часом відорвалась камінюка. Рудько скоро на берег приплив де стояв Димура. А Степан Федорович по шию у воді ледве випластав ни скоро. А Рудько на березі обтрусювавсь. Димура реготався ха-ха-ха.
Якби кому та й нареготатись.
Дідусь мій Семен Васильович був кріпосним до 1861 року 19 лютого. Було у дідуся 25 десятин землі, урочище під Тирнами, Документи пани на землю забрали і землю у 1861 році відобрали. А стали пани заново землю розпреділяти. У кого воли тому 8 десятин, а в кого коняка то тому 4 десятини. У десятині 28 сажнів ширини і 120 сажнів довжини. Сажень 3-аршини. В аршині 16 вершків. А дідусь мій продав воли і попало тільки 4 десятини землі.
А синів було три: Павло, Гаврило і Федька, який був наименший від усіх. Родивсь Федька у бабусі як було їм 45 років, бо були ще старші три сестри Параска, Харитина і Векла. Разом родились у бабушки Федька, а в Параски Денис.
І так пани забрали собі де кращі землі, а селянам оставляли де найгірша: солонець, пісок, де балки, яри все де найгірше. А дідусь із такою сім'єю остались на 4 десятинах. Дідусь були при церкві 18 років старостою. А колись було батюшці наділяли землі 30 десятин, то він її сам не обробляв. Дідусь взялись обробляти з половини. В дідуся було 7 постройок і скрізь стояли засічки з пшеницею. Придупреждали Федьку, щоб ни купував землі, бо скоро цар буде землю давати.
Проводив пан збори і присоглашав щоб йшли на степи там землі багато і жити добре, а Онисько Коваль каже: дайте нам, пане тут землі, то ми і тут будем жити. А він відповів: "Будет когдась земля та не нужна буде ні тобі, ні мені".
Начала пасти корови як сповнилось 7 років. Підут мати в Остап'я до базилевської наймут 2 десятини трави по 15 карбованців десятина. Та я на одній десятині корови пасу, а другу скосят на сіно худобі на зиму.
Гнала корови додому на обід із плавель і поки корови напились,а я окупалась у Пслі. Пригнала додому корови і кажу: Я оце, мамо, купалась у Пслі і вбродила у воду аж по рот. А мама кажуть: "Не вбродь глибоко, а то жаба за ногу потягне і тоді не вилізеш, а плавати не вмієш". Я гнала із обіду жарко було і я знову стала купатись. Убрила у воду аж по рот. Кинулась вибродити, аж тягне далі у воду. А по Пслу коло млинів були побиті сторожі із дерева. На весні, щоб як починає крига розтавати та задержувалась крига на тих сторожах. Сторожі стояли в два ряди через Псьол. Мене понесло до тих сторожів, аж на середину. Ударюсь об дно – вирну на верх дихну разів декілька і знову пірну. Донесло до середини, скрутнулась вода і почало назад нести. Винесло на берег я вибрила, заплакала з переляку, убралась і пішла. А до берега від млина поприбігали люди, мене рятувати. Ну мене вода як від берега понесла на Псьол, так і до берега принесла без посторонньої допомоги.
А брат Іван пасе воли на своїй землі урочище коло бистрика. Купили ту десятину у Штонпеля за 280 карбованців Десятина не пригожа для пахоти, посередині болото невилазне, а з краю річка бистрик і завжди повно води. Хоч дідусь і казали моєму батькові, щоб вони ни купували землі, ну батько не послухали і купували землю. Приводили до горя себе і нас малолітніх.
В 1910 році позвали батька у Миргород. Там був паровий млин єврея Виноградова. Батько там служили у тому млині мельником і одержували плату 75 карбованців у місяць. А мати шили панам на простинях вирізування і пани за те добре платили.
Заробляли обоє гроші і виплачували землю. Купили десятину урочище коло кругленького на тій десятині з краю в край солонець. Як дощ, то вода три дні стоїть, а як висохло то і топором не врубаєш. Купили за городом де тепер живе Сергій одну десятину. І на бакайцях одну десятину сінокосу в 1913 році. Поки виплатили за землю, то почалась війна.
Як стала я себе знати, то було Харитина помагає матері дома, а ми з Іваном пасемо: я корови, а він воли не разом. А як попрожинаються тоді вже пасемо у двох. У гурт ніколи не гонимо до чужих пастухів, бо вдвох краще понапасуємо.
І восени як попродають бузелки, то добре гроші пощитают. А на Семена ідемо у школу, а Харитина заступа пасти. Бо Харитина походила одну зиму в школу, хоч що хочте мені робіт, ну я в школу не хочу ходити. Всі подруги не ходять і я не хочу. А я ходила з Іваном 4 роки 1911, 1912, 1913 і 1914 роки. Ходила одна з хлопцями в земську школу. Хлопців 25 душ, а я двадцять шоста.
Такий був Гаврило Андрійович хороший, що ніколи і поганого слова не сказав. А друга школа була коло церкви, яка називалась Церковною. Туди ходили дівчата, хто бажав. Там учила матушка і матушчина ятровка Катерина Миколаївна.
Батько служили в Миргороді поки почалась війна із німцями в 1914 році, а тоді приїхали додому і стали дома хазяїнувати. А воно на війну всіх позабирали. А наші батько дома, то стали ненависть. На тиждень двічі виряжають їхати на Хорол, а Хорол у 40 кілометрах від Сухорабівки. Батько їздили-їздили нема діла, дуже важко та продали коні із хомутами за 90 карбованців Тарасові Митренкові. Митренко старий його на Хорол не ганяли. А брата Івана назначили сторожем у зборні, а тепер сільрада топити і замітати.
Приїхав із Ладарівки майор Славуцький єврей і забрав батька в паровий млин мельником молоти на інтендантство. А ми знову жили сами. 1917 року 5 березня по старому у 3 години ночі у неділю вмер брат Сергій із віспи не було в його щепленої. Тоді батько приїхали додому.
А я в началі 1915 і 1916 років ходила одну зиму до вчителя приготовлялась поступати в гімназію. Ну пішла розруха і батько сказали бросай. Бо заходить таке, що вже не до вчення 1918 року 10 травня пішла сестра Харитина за Луку Данильченка.
Пасла в Плавнях на базалевської одно літо Семен Сидоренків і Варька Карлашева і я. Семенові було років 14. А ми з Варькою були малі. У мене був на голові чуб великий, а я Варьку як боротись то зборю. А Семенові було хорошо дивитись як малі бються. І він було кожний день заставля нас побитись. Каже ти Варько відвернулась, а Палазина тобі дулі давала. Варька тоді йде до мене битись. А я просюсь, молюсь що я такого і не думала, ну все рівно вона бажає побитись. Вчепиться мені в чуб, а я не можу вирватись. І кожен день така дія пророблялась. А Семен із реготу падає і качається. А в мене на голові і струпи напали від такого скання кожний день. А на другий рік уже пасла із Андрієм Капуреним і Федоська Кононенкова. Николи і раз не бились.
Федоська ніколи не черкала і не божилась. А я де коли було на корови і черкаю, бо корови дуже вредні були.
Петро Єсипенко продавав корову що дуже лукава діти не впасут, а наші її купили. Поки дожену то плачу і на пасовищі дуже лукава. Не нажену щоб ударити і не збіжу за нею. А на молоко була хороша. Каждий день брала єврейка Хрийда по 18 стаканів. По копійці стакан. Жили євреї за Трифаном, зараз у шпаковій хаті. Схватилась революція, ті що живі на фронті були то поприходили додому, а ті що попали в плен то довше не приходили.
Почали женитись і по 5 пар кожної неділі вінчатися. А потом почались набіги. Різні загони: то Махно, то Деникін, то якась Маруся. А ввечорі як смеркне то на вулиці починається стрілянина, всі молоді порозбігаються, а бандити ідут запрягають коні дома і їдуть на хутори людей оббирати. А як вийди уночі на двір, то кругом зарево, видно далеко пожари по хуторах. А в селі такого дуже не було.
А організатором тієї банди був Яків Нестерович Хлистун а в нього помічники Петро Вихренко, Олексій Гузь, Юхим Сидоренків, Петро Торбан, Семен Свиридоненко, Микита Котько.
Сім'ї вирізували, а хати палили, бо по хуторах жили майже самі багаті. Тоді в людей було багатство сорочки полотняні, полотно в кусках поскачуване, рядна, кожухи були не чернені, бо вівці у багачів 10 і 15 штук було в кожного. Іван десь побіг на вулиці і загаївсь, а я спала з мамою дома у самій сорочці. Слухаю уночі собака почала гавкати, я стала будити маму, ходімте мамо на двір бо собака чогось гавкає. Пішли на двір, я вперед, а вони за мною. Я в самій білій сорочці та кажу мамі: мамо, коні випущені із конюшні і ходять по двору, а де три десятки качок відчинено, а місяць сходив і саме сяйво із місяця на двері до качок. Коли гукає від городніх воріт "А воротись назад". Я назад вернулась у сіни, а мама тікали і мене з великим трудом у сіни впустили. Мама ускочили у ту хату що від вулиці, а я у ту хату до від города і встромила голову у вікно, а вони йшли біля вікна один ніс 4 качки по двоє в руці, а другий ніс троє качок. Понесли в огород. Вночі пожарили і на другий день гуляли. Діло було восени. Зимою було малувато сіна скотові і конім. Діждали до 15 лютого по старому. В Сухорабівці ярмарок. Погнали батько одну корову продали, прийшли взяли і другу продали. Остались із самим бичком. Корови попродали одну за 900 карбованців, а другу за тисячу карбованців миколаївськими. На весні кинулись купувати за дві корови і теляти не купимо. Поїхали в Полтаву своїми кіньми по мельничних ділах заробили 3 тисячі, за самогонку вторгували. Купили корову на Толокоподах білу по півметра рога за 6 тисяч За бичка привів чоловік лошицю із за Остап'я. Відали ту лошицю Харитині в придане.
Отряди в село кожного тижня приїжджають. А коли і частіше з кіньми не було спокою, гонят у підводи та було таке ще, що люди вертались із самими батогами. А в нас батько криві то було не довго їздять, днів три або чотири, а коли і більше.
А як по теплу то тоді з кіньми тікають у ліс і там пасут, поки виїдуть солдати із села. Які солдати не заїдуть у село, то де кращі коні забирають. Був коник молоденький вороний білокопитий, заїхав отряд Махна і забрали того коника. Склали пісню парубки. "Я на бочке сижу, бочка вертится, запишусь до Петлюри Махно сердиться". А Махно крутився вертівся як собачий хвіст, коли його взнали, а він анархіст.
В першу чергу почали розтягати економію. Корови, вівці, коні, інвентар. Почали землю ділити на душі. Та з Михнівкою ніяк межі не могли встановити та бились за межу. Марина Лукиндівна із Михнянською жінкою. Почали розбивати постройки в економії. Брали сухорабівці, толокоподяни, а кошкалдяни найбільш тягли і побільш зажиточні.
А я пасла третє літо коло дурної гребільки, що коло христового. Пасла із Марією Чайчиною якій було 20 років, вона була малоумна. Дома у Чайки було дві дівчати Онися і Тетяна. Тетяна моя подруга, а Онися старша від мене. Ці дівчата дома гралися, то вчились хрестики шити. 3 нами пас Данило Чабаків, від мене на два роки старший. Служив він у Якименка де була моя подруга Марія. Ну Марія була одна в батьків і вони її дуже жаліли. Було в їх і старша Галька та малою вмерла. Пасли в трьох Марія, Данило і я і ніколи не бились. А на четверте літо пасла на лугах у бік від сухорабівської цегельні до толокоподів. А Іван пас бики коло бистрика.
А на п'яте літо пасла із братом Мефодієм. Коло Бистрика пасли всі вмісті. Великих биків не було, попродали, а остались бузелки та корови, коли дві, а коли і три корови.
Як весна почнеться, то пасемо на толоці, а як почнуть трави косити, а за травами і жита, то тоді вже щитається по всьому, пасемо скрізь.
Ціле літо пасу за Настасівкою в степу, напуваю із озера. Дядьки як покосят жита та пшениці а межі остаються і на них паша хороша. Дощі було часто йдуть, як великий дощ піде двічі на тиждень, то це дуже мало. Як сніг із землі зійде, зараз дощ землю змиє. Тоді починаємо босі ходити. Черевиків поки і виросла не було і на нозі. Ноги поки пасла, то ступаки не розбереш чи вбута чи боса, бо щодня по калюці бродю і ніг не можна домитись. А від ступаків до колін порепалась шкура. Сонце сходить в стаю, мама подоять корови до схід сонця. Наливають мені в лужену миску молока, я беру із столу хліба, кришу хліб у молоко це таке снідаю. Прижену на обід, подоять мама корови, насиплять у миску молока, я накришу туди хліба. Оце вже я пообідала. Як постоє молоко час після дойки я його вже не їстиму. Молоко було круглий рік, яка корова до бузимка і доїться цілу зіму, а яка на весні приведе теля. А на шосте літо коли пасла, а коли дома діло робила. Як нема дома великої роботи то пасу, а як є дома діло то дома роблю.
Іван ніколи не хотів нічого робити, ні сажати городину, ні полоти, ні пасти. Як заставляють робити то набере хліба і втече з дому на цілий день. І його ніколи не били, бо кажуть батько що він буде дома, із ним вони будуть до старості жити. А він це поняв і ніколи не хотів нічого робити.
Не схотів Іван ні до грамоти, ні сапожникувати, ні кравцювати. Одна його робота: любив кіньми їздити. Сповнилось 17 років почав під хуру їздити і з п'ятипудовими лантухами тягатись. Коли у місяць раз, а коли двічі, а коли і більше, а коли ні разу не їде.
Як пішла Харитина заміж, то тоді вже, вся робота на мене лягла. У Данильченка була велика сім'я: три брати жонаті Андрій, Лука і Терешко. У Андрія троє дітей. Дід і баба. У Харитини у жнива 1919 року родилась Любка, а в 1921 родився Сергій. У 1920 році була на люди хвороба сипний тіф. У первих числах березня захворіли батько і Іван. Повставали удосвіта, а батько кажуть: мене щось сю ніч гукало у вікно, а Іван каже: і мене щось гукало. Поснідали, запрягли коні і поїхали у млин повезли молоти. Приїхали із млина батько розбулись забрали онучі полізли на піч, коли увійшов Іван розбувся і собі на піч, а батько кажут куди ти лізеш, а на дворі вправлятись. А він каже у мене все болить. І батько кажуть і в мене болить. І так як полягали то три неділі не підводились. Почали через три неділі підводитись, полягали ми з Харитиною. Прийшла Харитина хвора і принесла дитину каже усе болить, буду у вас лягати.
Полягали вона на дивані, а я під комином. А дитина кричит мало коли і рота стуляє.
Закололи після різдва двох кабанів. Думали батько один буде для себе, а другого відвезуть у Полтаву та продадут, а хвороба не допустила. Склали те сало у другій хаті. Пішли вранці мама у другу хату, аж забрано все сало не оставило і кусочка. Стали видужувати, а воно саме молоко, а сала немає. Іще півмішка і маку. Забрали сало Савка плименник батьків, Юхим Сидоренків і Петро Лукиндун.
1921 року на святу неділю оженився Іван. Відограли свадьбу стали жити із невісткою. Невісткою була Килина Степановна Дробот. Родом із Білоцерківки. У Сухорабівці її батько Степан Трохимович робив у пана Капніста столяром і жив коло млинів. Потом як стала революція він помішався умом. Носив до смерті Миколая другого на грудях картина вроблена в рямця і під склом.
Як стала невістка стало погано жити. Поки самі жили то краще було. Женився він не по любові. Сказали мама, мов ото дівка нічого подивитись, він і послухав, а батько суперечили, ну потом занишкли. Хай, буде по материному.
1921 року в вересні народився Сергій у Харитини. У 1920 році на весні я пішла на поле полоти, зостріла на піску під Настасівкою банду на конях чоловік 20. Я пішла собі у поле полоти. Приходжу вечером додому, коли кажуть, що то банда заїхала до євреїв і вирізала всіх до душі, і дітей малих порізали.
Яня не був дома той оставсь. На другий день біжат дівчата дивитись та пішла і я та як подивилась та три дні нічого не їла і заріклась що поки умру на побитих не піду дивитись.
Моя робота була така. Зімою пряду. Це моя робота. Каждий тиждень і каждий день. Лягаю в 11 годин вечора, встаю в три часа утра. Висипляюсь тільки проти неділі. Та в п'ятницю мну прядиво мички мну. Це так до весни. А в квітні сідаю ткати. За дві неділі виткаю сто аршин. Ото аршин розрізуємо на чотири, куски по 25 аршин та ще друге на 75 аршин це на три куски. Тоді у Коряках вимочуємо, а в жлукті золимо, а на воді білимо. І так до самих жнив із полотном тяганина.
Мама не пряли бо у їх о ліва кульша боліла. Матерії ніде не було і на показ. Усе шили із полотна. Ніде було і краски не дістанеш. А як із сирового полотна поший, то скоро поламається. А із прибілиного то скоро замазується.
Машинки не було, самі не вміли верхньої одежі шити із полотна. А кравці за гроші не хочуть шити, бо гроші не нужні нікому. У базар понесеш курку то продаси за 30 тисяч. Гроші як день то і в гору піднімаються.
Назнав Іван у Калениках кравця діда Мороза. Повезе верхи на коні полотно. Дід Мороз пошиє. Як їде Іван забирати до діда шиття а мама напечуть селянських здорових хлібинів і то за штуку по хлібині. А Степан Золотарев шиє було батькові піджаки спідні то іду зімою сорочки на Псьол прати. Тоді всі на Пслі сорочки прали, бо сорочки полотняні а віджимаються білою глиною. У хаті їм не можна ради дати. Поки була економія то було начинає весніти вже їздить прикажчик по селу. Наймає дівчат і хлопців які бажають ставати у строк, так звалося. Хоть на місяць, хоть на два, хоть на ціле літо. Плата в кругову по 8 карбованців у місяць. Не було ні ледарів, ні ударників. Усі одинакові. Два рази на літо получають подарки хто на ціле літо став у строк. Первий раз у клечану суботу получают дівчата по 12 аршин шотландки, а хлопці чорного бежу по 8 аршин. А другі подарки получают таке саме перед покровою. Про хліб ніхто і не згадував. Бо в любий момент іди на мельницю і бери чого тобі треба із борошна. А зерно продавалось пуд жита – 40 копійок, пуд пшениці – 50 копійок. Як є в сім'ї строковець то дає пан аренди тій сім'ї одну десятину.
За три дні перед святками розвозили панські робочі кульки первий сорт у холстових торбах позашивано по одному пуду на двір, хто бідно живе і нікому заробити. Нам ніколи не привозили, бо батько заробляли.
В мене справки не було ніякої, віддали Харитину заміж, повіддавали що було, а мені нічого не осталось. А потім не стало ніде нічого і я осталась без нічого. Саме полотняне те що напряду за зиму. А літо прийде, то ніколи і в гору глянути; сіянка, садінка, полінка, а найдужче жнива та молотьба. Пожнемо косами, а я в'яжу в снопи. Тоді складали у копи, вистоїться тоді возимо додому на тік складаємо у скирту. Тоді ходимо відробляємо до машини людей. Притягаємо на тік кіньми машину у город і запрягаємо 4 пари коней і чотири погоничі стають коло коней і молотимо кінною машиною. Людей треба 30 душ.
Ходемо у двох із братом відробляємо людей. У кого машина молотить, той хазяїн дає їсти. На снідання картопля в мундирах варена та огірки, а друге суп із картоплі та хліб. На обід борщ із курятиною і каша пшоняна молошна, на вечерю галушки.
А ще прокляте прядиво. Посіють на бакійцях і стільки з ним тяганини. Поросте у кінці жнив поспіне плоскінь брати. Виберемо, посхне тоді пов'яжемо у малі горстки складаєм на віз і веземо до ямок мочити. Викисне витягаємо із води тоді привозимо додому. Порозставляємо дома кожну горстку окремо. А як висохне, тоді складаємо у велику купу. Стояче горстки складаємо, щоб як дощ та не затекло. Як таки година хороша та гулящий час, то тіпаємо на битку і тремо на терницю. Зв'язуємо по 12 жмень і відносимо на горище. На початку вересня вже починаємо щовечора прядиво мняти у ногах за винятком неділі або великого празника. А в жовтні кінчається надвірня робота і сідаємо знову прясти. Літом за роботою ніколи спочити, а зімою за проклятою пряжею.
На вечорниці не ходила, а було до себе підмовлю одну із дівчат. Ходить до мене товаришка цілу зиму на пряхи, а у четвер відпряде мені за те, що тиждень у нас пряде. Напряде часом коли 6 а коли 7 для мене і харашо.
Уже в 1924 році стала на весні появлятись матерія. Всім товаришкам понабирали батьки на спідниці, а мені батько не хотят набирати. А в мене було подруг одинадцять душ. Так я взялась Луці та Харитині виткала 100 аршин полотна. І за це Лука мені набрав сатіну зеленого на кофту і спідницю. А батькові сказала так: я, тату, буду прясти та хоч полотна продам та наберу собі на спідницю. Пряду цілу зиму то на сім'ю повертаю, а для мене мало остається а на спідницю не хочете набрати.
Так кортіло вивчитись кравцювати. Не розрішили батьки. Кажуть нікому сім'ї обпрядати і обробляти. Була в Сухорабівці церква, недалеко від ГЕСу на Горбанівці. Кожної неділі і кожного великого празника релігійного правив батюшка службу в церкві. Людей в церкві завжди повно. З кожної хати душ по дві і по три. В кожній хаті найменше 5 душ а то бува і більше 10 душ, Всігда із нашої сім'ї ходили в церкву батько, мати, брат старший і я. В церкву ішли завжди в чистій одежі. А як у кого немає чистої одежі, то в кальній соромиться іти в церкву. Хотя ніхто і не сміявся б і не зняв.
Всігда перед неділею і перед празником увечері правиться вечерня, а утром каждої неділі правиться служба, Я любила ходити в церкву і ніколи не пропустила ні в неділю утром, ні в суботу вечером.
Батько служили у своїх млинах у Сухорабівці все время по закінченні війни по 6 пудів у місяць. В Катеринославі був голод у 20-х роках, їздили катеринославці міняли за хліб барахло. Мені батько виміняли машинку швейну за 3 пуди.
Скоро можна написати та не скоро його периживати. Якби те Куп'євате мулом заросло, як воно мою голову аж туди занесло.
Пішла сестра у 1918 році Оженився брат 1921. Прийшов ряд і до мене 1924 року.
Поки дома жила та думала, що ніде і гірше не буде як у рідного батька, а воно із пекла та у вогонь попала. Дома як жила то ходила в школу то ніколи і копійки дурно не давали. А треба зімняти повісьмо прядива, то тоді дадуть 2 копійки на перо, або на ручку. Перо стояло 1 копійку, а ручка 2 копійки. Все було казенне. Книжки, зошити і чорнило, а із дому ручка з пером і карандаш. Так прядиво довго мняти. Треба м'яти так щоб і сорочка мокра, щоб за пів часа зімняти. А як чай пити то мама переб'ють грудочку на пополам на двох то я було води самої вип'ю а із тією півгрудочкою як попоносюся та попорадію. А в школу як починаю ходити, то наберуть на спідницю і піджачок і щоб стало на рік. А про празникове не було і балачки. Гроші були но всі йшли на землю. Одно молоко можна було пити круглий рік стільки душа забажає.
В селі Сухорабівці була і лікарня. Знаю, що був там фельдшер Никифор Іванович. Був він у вуглового Семененка на квартирі. Де тепер сільмаг, а на другім вуглі де пам'ятник загиблим воїнам там була лікарня.
Ми в ту лікарню ніколи не ходили і вона нам не нужна була. Чи туди хто ходив, чи не ходив, наша сім'я не знала.
Дідусь Семен Семененко умер від запалення легенів. Похворів тільки тиждень на 76 році вмер. За ним через півроку вмерла бабуся, паюрка Гапка на перше травня по старому, теж із запалення легень, шість днів похворіла вмерла на 63 році свого життя.
Пожили до 1910 року. Перед Великоднем на посліднім тижні в середу вмерли бабуся Ганна батькова мама на 80 році свого життя. Перестав шлунок варити. Похворіли місяць і вмерли. Зосталися дідусь Сергій мамин батько. Дожили до листопада 1910 року і вмерли від паралічу. Не хворіли, не боліли. Дідусь Сергій Марченко моєї мами батько оженились до армії. Йшов дідусь Сергій в армію, а бабуся Гапка оставалась із малим хлопцем. У дідуся Сергія була дома велика сім'я 10 душ. Старші брати жонаті. Бабуся пожила поки хлопцеві вийшов рік, тоді віднесла дитину до батьків, а сама пішла і найнялась до Капніста пана, дитину груддю кормити. Пани було сами груддю дітей не кормлять, а наймають мамку, яка тільки кормить дитину рік. А дитину глядить нянька, колише і перев'язує. Мамка їсть із того столу, що і пани їдять разом з ними. А то всі няньки і служанки їдять не разом із панами.
Бабусі було дуже гарно у панів служити. Як наймались до панів то лікар обстежив, щоб були усим здорові, дідусь Сергій і бабуся Гапка обоє були не грамотні. Дідусь прослужили 13 років у Северському Драгунському полку. Вивчились горілочку підпивати, а як підопьют, то доказують що вони в царевім полку служили і були запівайлом і гласієм на весь полк. Через 13 років прийшли додому і ні разу не були у відпустці.
Цього відпустку із армії колись не знали. Бабуся вернулась від панів, а син Ничипір уже виріс без батька.
Дідусь принесли Ничипорові великого бублика і наділи на голову, а Ничипір тікав, не хотів і бачити. Каже я його соромлюсь і нащо він мені здався. Пішли дідусь до брата із бабусею в гості. А брат Яків покликав і сусід на гулянку в честь прихода брата з армії. А тоді підніс бумажку розпишись, що я тобі віддаю батьківщину, а дідусь не грамотні та попросили сусіда, щоб розписався. Сусід розписався, а дідусь байдуже. Коли дійшло діло забирати батьківщину, а Яків брат дідусів каже ти ж розписався, що мені батьківщину даруєш. Дідусь заплакали гірко та так і осталось. Бабуся пішли поклонились панові в ноги, так пан Капніст дав одну десятину усадьби від млинів з краю на Цибулівці. Дуже в гарному місці і на тій садибі багато осик, товстих і хватило і на хату і на сарай.
Пани Капністи завжди на зиму виїжджали в місто, а на літо приїздили в Сухорабівку. Від бабусі Гапки через півтора гін стояв Капністів двоповерховий будинок. Завжди пани як приїжджали в Сухорабівку, бабуся ходили до їх у гості А як бабуся не йдут довго у гості до панів, то пани самі до бабусі приходять і гостинців багато давали.
Давали на гостинець і гроші і матерію і платки. Як умерли бабуся то пани за свій рахунок хоронили і коло церкви на панському кладовищі, де хоронили самих панів. Панів хоронили всіх під склеп. Труна ставиться на чотирьох стовпцях, закладається яма дубовими брусами або довгими залізяками, а зверху кладеться залізна плита і залізний хрест. Як поставлять труну в яму то пани стоять кругом ями і кидають на труну золоті гроші.
До революції туди до гробів ніхто не заглядав, а як вийшла революція то бабусі Гапки онуки у ями до панів лазили за тими грішми. Та й не розбагатілись.
У дідуся Сергія та бабусі Гапки родились ще діти дві пари близнят і померли близнята і четверо одинят: Явдоким, Ганна, Параска і Тимофій. Явдоким умер із голоду в 33-му році на 50 році життя. Ганна вмерла із родів у 40 роках, Тимофій від катару шлунка в 55 років. Катар шлунку почався ще у нього змалку. А Параска, хоч моя мама вмерла на 80 році свого життя 1956 року 3 червня в неділю як сонечко сходило. Як віддали Харитину заміж та й нажили Луку п'яницю гіркого. Кожного вечора у гості ходив. А мама кожного вечора жарять на сковороді сало і крашанки і півлітри самогону на столі стоїть та все напувають та вгощають, а нам що прийшлось. І не можна нічого казати, бо не вдержися і в оселі. Ну він їм віддячив, як остались без батька. А обрида ж на таку дію дивитись та коли скривлюсь та кажу, мамо що ви робите? Вони відповідають: мовчи ти на мою свекруху похожа, а Харитина на мою сестру.
Як віддавали Харитину заміж, грали свадьбу і роздали 17 рушників на дари і за Іваном грали свадьбу роздали 6 рушників. А я їшла без свадьби. Записались 21 травня по старому. А як записались, тоді свекор заявив, щоб без свадьби. Мої баби сказали, що свадьби не треба, Харитина та Килина зводились із свекром щоб перемогти, так куди там. Харитина каже це вже таке свату мов одівець та вдову бере. З першого дня показав свій нежид. Стала збиратися на Каленики. В середу перед зеленою неділею 29 по старому травня повінчались у Сухорабівській церкві. Не було сундука, так брат Іван повіз у Остап'я 18 пудів жита і виміняв сундук новий ще не крашений і ручки не поприбивані. У вівторок 28 травня привіз, а в середу повезли на Каленики. Поставили сундук, заслали полотняною скатертиною, тоді кожух білий, 3 юпки суконні, 15 ряден сама поткала всі до одного, 3 ковдрі, 2 ряден суконних, 2 піджаки ватні із старого пошиті, один на клоччі, а другий на вовні. Якби тепер то й в будень не схотіла б надівати.
Мартин Бардаків і Лука і брат Іван зносили все в рублену комору по приказу свекра. Сказав свекор лягай і ти там. В четвер устала почало на світ благословитись пішла у хату, вони ще всі спали, мама каже це ти дуже рано встала. А я кажу давайте я буду на борщ чистити картошку, а як розвидниться дужче тоді піду доїти корови і 9 овець доїлось. Бо я вже не хочу йти досипляти, бо як бува засплю. Походила так із тиждень рано сама встаю і всігда їх усіх на постелі застаю. Святками бабуся Явдоха скубли вовну, а я кажу як нема такої роботи, то я поможу вам бабусю вовни скубти. Та й сідай. Я сіла коло їх вовну скубти. Скубла скубла і почала дрімати. А бабуся глянули що я дрімаю та кажуть. Піти заміж треба знати: пізно лягати, а рано встати. Свекрусі було 38 років, а бабусі 58. У них поки мене не було найомні робочі не виходимі. Чужі руки все переробляли. А мати і бабуся ходили як годовані качки...
Пожила тиждень почав батько годити у двері трахкати. Часів у їх оселі не було, а ще й півні не співають, як батько вже по дверях ударять дрючком, хоч найкріпше спатиму то підскочу, вбираюсь і йду в хату. А батько дасть сигнал по дверях дрючком, а сам іде у клуню спати. Через дві неділі моя рідна мати приїхали і привели корову і привезли машинку. Ну думаю, тепер ж я буду їсти молоко. Бо хоч їхні корови і доїла то молока не куштувала. Поки подою стоїть коло мене хоч Василь, хоч Ганна, а самої ніколи не пускали доїти. Василеві було 16 років, Ганні 12, Антонові 6 років, Олені 4 роки. Як із кошари виходю, молоко забирають, цідити не допускають. Крутись цілий день як у машині, ніколи не присідай і ніколи не спочивай.
29 травня вінчались і до Щербаня забрали, а 30 травня на другий день батько каже: "Відмикай сундук я поприбиваю ручки до сундука, щоб було за що із комори виносити." Я відімкнула і пішла полоти. Прийшла через врем'я, то ручки не поприбивані, як лежали в прискринку, так ніхто до їх не торкався. А в сундуку перерито, перевірено що від мами принесла та привезла.
А взнала я свекра на весні в 1924 році. Мій батько служили в млинах в селі Сухорабівці мірошником. Прийшли додому батько із млина та й розказують. Оце два дні у млині щось за чоловік із під Шилівки був, а я його питаю, чого ви вже я вас бачу і вчора і сьогодні. А він відповідає: та хочу змолоти. А батько рідні кажуть, як хочете змолоти то засипайте. Свекор засипав і змолов, а тоді підійшов до мого рідного батька і каже: спасибі. Чим можу вам відблагодарити. А рідний батько сказали: нічого не треба. Хіба як багаті на цибулю, то як їхатимите по борошно то привезете з пригорщу, бо в нас дома прошле літо виїли черви, не осталось і на насіння.
На другий день будущий свекор приніс цибулі в торбинці. Я сиділа полотно ткала за верстатом у полотняній сорочці і полотняна спідниця, без платочка, простоволоса.
Мама розпитали що з далеку чоловік, посадили за стіл поставили їжу, налили стакан самогону бо купованої тоді не було. Ніде не продавалась. А дома гнали із житнього борошна. Нагріють у пічі чавуни з водою, поки почнуть кипіти, тоді виливають у діжку, накривають рядном в односталку і як пара крізь рядно пройде, то тоді сиплять борошно. Стають мішати кописткою і мішають поки не буде ковтків, а тоді накривають ковдрами товсто, щоб упарилось. Через 4 часа розкривають, вимішують щоб прочахло тоді заливають дріжджі і вимішують, укривають плотно і ставлять коло полу під комином, щоб не захолонуло. Через три дні заливай у куб і гони самогон.
А я все сиділа ткала до їхніх балачок не прислухалась. Потом увійшла в хату сусідка Параска Бродяжина і стала у мене просити жоржини, щоб дала їй посадити, а я встала із за верстата. Пішла на двір найшла із жоржин картоплі, набрала в пелену, внесла в хату, і висипала Парасці в пелену. Параска поблагодарила. А будущий свекор каже: ти і мені дай тих квиток. Я вернулась назад набрала у пелену ще із жоржини картоплі, внесла у хату висипала йому в торбу і полізла за верстат ткати бо вже багато врем'я згаяла. А мама кажуть тай не пожаліла, он стільки дала. А я мов того і не чую, а скоріш хватаюсь за човник. А будущий свекор каже: та може воно і не шкода буде. А я подумала не діждеш. Повитикала свої полотна, коли прийшла Харитина каже витчи і мені, а Лука тобі набере матерії на спідницю. Я соглашилась і виткала Харитині 100 аршин.
У Щербаня було хазяйство із постройки хати які і досі стоять, тепер звуться курятник. Комора рублена з піднавісом, дві повітки построєні ключкою і клуня. В клуні можна парою кіньми із возом обвернутися. Дві корови, один бик і 9 овець. Батько чогось кожний день кричав, лаявся. Я не могла розібрати чого йому треба. Піду у Сухорабівку в гості у неділю та і жаліюсь своїм батькам рідним, чогось свекор не спокійний, завжди лається. А мої рідні і кажуть: та як ти ще дома була, то приходив дід Мазур і казав що там в сім'ї всігда спор і миру ніколи не буває.
Всігда як іти у неділю в Сухорабівку то іду батька питати, щоб розрішив. Як розрішит тоді іду. Сходила за перший рік 44 рази у гості в Сухорабівку. Ходили на жнива пішкі, батько і я і Іван і Василь. Батько і Іван косили, а я в'язала за двома косарями, а Василь загрібав. Прийдем додому бабуся і мама нароблять холодного борщу і ото така вечеря. А батько людям вихваляється, що таку невістку нажив, що на ниві не стидно.
Хата ця що від соничів була готова, у цій жили, а та що від паненок та тільки із надвору готова, а в середині не було нічого, ні стеля не підліплена, і долу не було, і стіни не вирівняні.
Прийшла зима. Часів не було, пряли всі вмісто. Бабуся, мама, Ганна і я. Мама цілу пилипівку ходили до глухого фельдшера на уколи. Жив фельдшер у сосні на пісках. А я не знаю від чого він мамі уколи давав.
Як я до їх прийшла, то вони білили 6 кусків полотна. Їм люди пряли на спіль. Спіль це зветься так, дай чужій прясі повісмо прядива а повісмо це 12 жмінь, а жменя дві махалки, а махалка, як ото тіпаєш на битку та стільки в руку возьмеш. А пряха напряде і принесе півмітка, а півміток 30 пасом, а в пасмові 30 ниток. А півмиток намотаній на довгий ціпок. А я як стала з ними прясти, то напряли 16 кусків. Ми пряли, а Василь ткав. А як оббілили то мама дали мені 4 куски полотна. А Іван та Василь чоботи шили цілу зиму. А з ними Гриша тітки Васьки маминої сестри син учився чобіт шити. А Василь уже на весні почав полотно ткати. Так оп'ять навесні сажали, пололи на жнива ходила в'язати. Снопів не возила. А в осени копали картоплю, коло махтиячого озера і бабуся прийшли після обіду помагати вибирати. А я кажу Василеві: розклади вогонь та на вечерю спечем картоплі. Так бабуся так мене тоді лаяли Ласогузка картоплі схотілось, не нажреся. А я не обізвалась, нишком копала і вибирала. А як напекли картоплі то їсти не сідала.
Косили на узбуччі гречку коло лебедищиної. Батько косив проти гори, а я за ним проти гори в'язала, а гречку два рази один сніп в'яжуть. А Іван був коло машини в Онохріїв. Прийшли туди і мама із Оленою. Стала мама загрібати, а Олені схотілось додому і почала за матір'ю ходити плакати. А батько з косой сунув до матері: я тебе забиндую, веди її додому. Прийшла я додому і так наморилась і сіла в садочку за повіткою спочити. І думаю та посидю хоч одну хвилину. Коли біжить Василь до мене і каже, чого ти тут сіла. Іди додому полуднувати та намішана глина є то будеш мазати. А воно ж уже сонце на заході.
А на Семена першого проти другого в понеділок проти вівторка вночі народилась Манька, по старому. Ну батько все лаявся, кричав ніколи не переставав, мабуть у його і язик не болів.
Від вівторка до неділі не заставляли нічого робити. А в понеділок пішли із матір'ю прядиво тіпати, а Антон та Олена сиділи на пічі дивились на дитину. Тіпаю і дивлюсь: пішов батько в хату. Коли повискакували Антон і Олена із хати і плачуть. Мама пішли в хату і дітвора слідом побігла. Коли виходять мама, не скоро із хати. Батько теж пішов із хати. Мама підходять до мене і кажуть: позгонив батько Антона і Олену з печі, а сам склав подушки на дитину. А дітвора видно були настроєні проти давіння дитини, хотя я цього ніколи не думала і в голову таке не приходило. Мама зняли подушки із дитини. До роботи всі були хворі.
У батька катар желудка і не можна житного хліба їсти і грубої пищі. Їм окремо відмісювали пшенишного хліба. У матері у животі трясло, у Василя коло вуха болячка, у Гальки голова боліла і ніяк літом бути на сонці. Як сонце пригріє то коло гуртового ставка купається. А у Антона болів всігда живіт. Одні бабуся ніколи про хворобу не згадували. Ходили бабуся як командир та з хворими пазились.
Бабусина робота найголовніша: коло стоянців та масло колотити. Бо доїлося 3 корови і 9 овець. Розійшлись раз усі із дому, а я думаю: сьогодні немає нікого дома, і я попроси у бабусі сколотин, щоб дали хоч раз покуштувати. Прийшла до їх, а вони колотять у сінях у здоровому макортиті сметану. А я їм кажу: бабусю, дайте мені як сколотиться масло, попоїсти сколотин. А бабуся кажуть, як сколотю то погукаю. А я так зраділа хоч паз сколотин попробую бо ніколи не дають і кисляка покуштувати. Бабуся і мама кажуть: поїв та викакав та і нема, а продати то гроші будуть. Хоч клоччя, хоч вовна, аби кишка повна. Коли роблю на дворі діло, а бабуся гукають: Палажко, іди сколотин їсти. А я так зраділа. Пішла в опічку взяла ложку, а на столі шматок хліба та скоріше у сіни до бабусі, сколотин їсти. Коли взяла, ложкою раз аж вода та що масло змили, другий раз аж таки вода. Так я віднесла ложку у опічок та й пішла на двір діло робити. А бабуся питають чого ти не їси. А я кажу, не хочеться їсти. Більше ніколи не просила, ото первий і послідній раз. А в хатині відчинялося вікно а Іван уночі відчинив вікно у хатині виліз на двір і пішов найшов не повний глечик молока і приніс мені до вікна те молоко і каже: на хоч раз напийсь, а я кажу не хочу бо бабуся як замітять то прокленуть мене з кістками. Більш ніколи не лазив по молоко Іван.
Як стала Манька підростати, то мама найшли Маньці гратися консервну коробочку. То батько як увійде в хату, вирве у Маньки з рук коробочку і закине на мисник. То Манька тоді плаче поки дід піде із хати, то мама достануть. Так діялось поки зовсім десь дід заховав ту коробочку.
Стояло в коморі рубленій 7 дерев'яних ночов, а восьмі дірчаві, чуть не наскрізь повигоряли дірки від попелу, бо щодня ними попіл носили. Зимою всігда плитковий із жаром. Ті ночви можна було брати дитину купати. Піду до колодязя та як попомию від попелу, поки стануть чисті. Тоді уносю в хату поставлю коло припічка, щоб постояли поки нагріються. Тоді купаю. Купала Маньку кожний день, за винятком, той день що родилась і той день що хрестилась.
Батько маму щодня почав бити і лаяти то за Олену, то за Антона. А мама і кажуть: у людей невістки оступаються за свекруху в нас ніколи не оступишся. А я кажу: я вам, мамо, нічого не не поможу, хіба як оступлюсь, то тоді і мене битимуть.
Ось одного ранку збирався батько в поле із Василем орати волами і коровами. А Олена така була балувана все бігала за мамою плакала із жиру. А батько убіг у хату і почав маму бити і лаяти, а я замітала сіни. За що ви, тату, б'єте маму дурно. Оленці поплакати, як дівці поспівати. Так він тоді до мене, а я навтіки. А він кричить, поки я приїду з поля, щоб тебе не було у дворі, бо викину, як собаку із двору.
Щоб піти до батьків про таке не можна і думати. У батьків брат жонатий і троє дітей, а Махтодій брат уже парубок.
Почав батько щодня виганяти із двору. Як я що роблю іде понад мною і харкне на мене. А як у хаті то іде і пихорне мене. А я мовчу як глуха і сліпа. І думаю: господь милосердний увів у таке горе, то і виведе. Хто горя не іспита, той і добра не діжде.
Один раз ішла у двір, а батько із двору і почав на мене харкати і плювати, а я мов не чую і не бачу. А із карпенкового двору ішов дід Дука Бутенко. Побачив цю дію, як батько на мене плював та харкав, та тоді мені і каже: ну я вік прожив, ну такого ще на своєму житті не бачив, щоб на людину харкати. Ну, молодице, то він не на тебе харкає, а на своїх дітей. А я йому відповіла: вони всігда на мене плюют і харкають та тільки ніхто не бачить, бо живемо на хуторі, близько людей немає. А це вам прийшлось побачити.
Наступив 1926 рік. Батько дедалі ставав лютіший. Почав і сім'ю підбурювати, щоб скоріше мене вигнати. Каже: як довше поживе, та свою сім'ю розмножить, то тоді мої діти пропали. Бо стали у сільраді на душі ділити. Стали снопи з поля возити. Поділили снопи свої на 7 душ забрали, а наші на 3 душі на полі покинули.
Кричав, лаявсь, бивсь, а ми мовчимо і по снопи не їдемо. Каже батько: бери бики забирай по полю свої снопи і вези куди хоч, а до мене в двір не вези. І це така дія кожен день. Не було ніколи і години спокійної. Легко казати, а як його важко було переживати. Хоч би була і хороша їжа то при такому житті ні ковтнути, а то і їжа дуже погана, ні молошного, ні м'ясного. Борщ із квасолею пісний та квасоля або горох до борщу. Пшеницю батько вивозив у Решетилівку биками і продавав. Хліб пекли із ячменю та жита напополам.
Батько із матір'ю спали на полу, а бабуся, Антон та Олена спали на пічі, а Галька під комином. Василь на передній лаві, а я просто стоду далі і колисочка далі коло мене висить.
Як почались великі морози, то батько ідуть на двір і знову із надвору і покинуть хату, так, що і кішка пролізе, то я устану і зачиню. І то як великі морози, то він нарошне ходе та двері кида, а я ходжу та закриваю.
Побачив батько, що як не глумиться , а ми терпимо і живемо. Так він найшов другий вихід.
Поїхав у Шилівку і покинув там бики із возом. Відніс з дому свою машинку, хоть воно нам не нужне. Віддав Панасові Векличовому задкові сани. Як невістки та сина не вирядю то все розпродаю. Тоді мама і бабуся стали налягати іти жити в хатину.
Відійшла я в хатину перед різдвом 1926 року. Одинаково батько злився, одинаково харкав і плював, лаяв щодня. Пожили в хатині до весни, а за літо в хаті від Федорихи поставили комина. Прийшли Онисько Муліка, Федір Муліка, Митро Романчук поставили комини і взяли за роботу 6 карбованців. А Василь сказав, щоб зробили квітку на комині, то взяли і за квітку 1 карбованець.
Народився Ванько у вівторок у снідання по старому 15 жовтня. Іванько родився в хатині , а тоді через тиждень перейшли у хату у 1927 році. Хата здорова. Морози великі були у хаті холодно. Витопити нічим, хоч у батька позавалювані повітки плиток. Різали із Іваном у кошарі плитки і сушили літом. Повисушували то вони свої 3 часті вносили в повітки, а на мої міста не стало. Хоч повіток багато і в повітках хоч конем грай, Моя четверта частина осталась надворі. Не вкривала думала, що може змилуються хоч на діток та дозволять уносити у повітку. Натаскало на мої плитки кучугуру снігу. Як піду брати у хату пліток топити та вперед відкидаю сніг, тоді деркачем наобмітаю плиток. Протоплю, аби дітям на печі тепло, бо топлива мало. А сама пряду і ноги подубійть до безчуства. Полізу на піч дитину годувати, поки погудую дитину на пічі то ноги на черіні погрію. Так до весни попомерзла, думала і весни не діждусь.
Привів батько із Шилівки ті бики, що відводив як нас виряжав і після різдва дав нам ті бики. Іван погнав у Остап'я на ярмарок на трьох святих по старому 30 січня. Продав ті бики за 250 карбованців. Це було діло 1928 року. Пішов у Остап'я купив дерева на пні. Зібрав людей, поїхали порубали і привезли додому. На весні прийшли мої брати попиляли. Прийшов Мартин Задека із своїм сином Максимом і почади хату рубити. Зрубили і зняли на сохи за озером. Вся сім'я ні батько, ні мати, ні бабуся ніхто нічим не поміг і маленьким. Василь три дні помогав то платили те що і чужим. Рідна мама то почти ціле літо у мене і жили. Все помагали і діток гляділи. А мама та бабуся Щербані тільки тоді дітей гляділи та на руки брали, як хто чужий у дворі. Потужать обидві, що як їм діток шкода. А як чужого у дворі нема, то на дітей і не дивляться. Хоч хай діти як не плачуть, то до їх не доходе. Старалися людей перехитрити.
Поки жили разом, то батько сам годував скот. Мою корову прив'яже так коротко, що їй ніяк їсти. На весні стала корова погано вставати, так Іван і продав Дорохтиєнкові Семенові за 91 карбованець в 1926 році. Поподякував Семен за корову як відгодував. Як гірко не було без помочі строїтись, а все ж так таки хату построїли. Мазальницям платили по 50 копійок, а чоловікам по 75 копійок.
Наробили цегли. Прийшов Мартин Задека із синами Максимом та Михайлом та поставив комини за 6 карбованців. Ставляв комини 11 день. Вкрили хату глинобиткою. Купив Іван у Остап'ї соломи на 18 карбованців і стало хату вкрити. Укривали 5 днів по 5 чоловік. Із Остап'я вкривальщик був і взяв 20 карбованців.
Як строїлись та звезли на тік, на старий двір снопи свої. І батько звозив свої снопи. Батько купив кінну машину, думав багатіти. Коваль Василь сухорабівський почув колективізацію і продав, а вони купили його машину і з такою радістю що не дуже дорога. І невістку вже вигнали. Ні відстроювали, ні допомогали.
Стали на току молотити їхньою машиною і їхній хліб, а після їхнього і наш тоді молотити. Зібрали і ми своїх повідробляних людей збираємось помагаємо їхнє молотити. Кінчили їхнє молотити. Батько взяв вирвав машину і каже: я своєї машині не дам твого хліба молотити. А я тоді плачу :та ви б же були хоч учора сказали, хоч сьогодні то ми б людей не збирали. Що ти будеш балакати із звірем. Прийщлось чужу машину затягати та другий раз людей збирати.
Батько ніколи не хрестився ні богу не молився. Баби попопросять щоб раз у рік пішов відговівся. Бо тоді всі люди говіли, починаючи їз найменшого і до найстарішого. Як старе не способне, то додому батюшку привезут та дома батюшка запричастить. А як мале, то на руках понесуть у церкву і батюшка запричастить.
А батько ніколи не ходив у церкву. В нього не було ні неділі, ні празників. Як устав пішов на двір, дав їсти худобі увійде в хату розбирається як це зимою ставляє столик на серед хати і сідає коло столика на стільці. Не питає чи є що їсти, чи немає. А я було щодня плачу, ніяк і жити, і ніде дітись. А батько піде до Карпенка табаку нюхати та хваста. Реве, реве сей та той її бери. Я не буду лихих слів поминати як казав батько на мене.
У 1928 році після покрови на молодиці перебрались у свою хату за озеро. Хоч вона та хата не достроїна, а все ж у своєму куточку і туди батько не приходив харкати та плювати на мене. Ну як смеркне то було боюся і від порога відходити, щоб батько не вбив.
Перезимували і так було зімою холодно, що в хаті вода замерзала. А стіни такі мокрі що з них вода текла. Думали що хата сира, коли і на другу зиму таке.
Купили в Шилівці цегли за 15 карбованців та гукнули пічника від Гаращинок. Ті комини викидали а другі поставив за півтора дня, узяв 10 карбованців.
У 1929 році на весні пішов Іван у Остап'я і купив козу для дітей. Коза хорошо доїлась і для дітей молока хватало. Найняв Іван няньку з Остап'ї Домаху 14 років тій дівчині. Купив Іван у Артемовича кобилу за 150 карбованців. Та дві вівці батько дав через сільраду. Та третю подарували дядько Михайло Слюсар. Поїхали в Остап'я на ярмарок на Івана Купала. Доїхали в шилівський ліс почала кобила носити. А Іван держи кобилу за віжки і кричит плигай з воза. Я плигнула і, вдарилась дуже лівим виском головою. Стало мені у вічіх мов усе плигає. Доїхали на ярмарок побачив Іван дядька Михайла де вони возом стояли, став коло їх. Кобилу поставив коло воза.
Походила я по ярмарку, а у вічіх мов люди плигають. Прийшла сіла під возом. Іван почав мене лаяти, чого ти сіла, іди на ярмарок я привіз тебе гроші тургувати, а не сидіти. Довго лаяв, а я мовчала, бо боялася казати, щоб ще дужче не лаяв. Начепиться чого ти так плигала. А батько сидів під дядьковим возом і все слухав. Чує батько що я і синові не нужна. А де я дінуся. Від дітей нікуди не піду, а із дітьми ніхто не прийме.
На другий день цілий день мазала хату із надвору, а вечером, ще сонце не зайшло, побреду на той бік та принесу води Іван граблі робив у сінях. Біжу через садок, а цеберка на руці. В садку був корінь. Понад тим корінем стежка. Батько із коріня та дрюком мене по переніссі. Я впала і більше нічого не знаю. Прийшла в пам'ять уся в крові стала помалу іти до хати а цеберка на руці заклякла. Ротом і носом клаптями кров лльється. Іван був коло порога глянув і догадався. І каже, а батько он коло дати побіг на тому боці і чоботи в руках поніс. Як приходе на цей бік у садок то біля Федорихи обходе озеро, а як надумав убивати то перебрів сюди і назад. Іван каже: іди у лікарню. Як я ітиму, як кров'ю зійшла і не піду точусь, голова дуже болить. Іван перевів мене через воду, а я стала іти. Коли вискочили мама і бабуся ухватились за мене і держать. Не йди нікуди, ми кров замовимо і не буде іти, а ти сиди дома не колотись, щоб люди не знали. Бо батько вирішив убити і ніхто не пристане. Мама було давніше кажуть, бабуся однієї думки із батьком. Якби я не оступалася, то тебе давно не було і близько. Хоч ти нічого не винна, але все рівно я на тебе всю вину складаю, як хто з людей про тебе питає. Бо в мене ще ростуть, то їх люди десятою дорогою обходитимуть. То мене горе заставляє всю вину на тебе складати. Іван побачив, що вони мене держать прибіг і мене вирвав від їх. Каже: іди помалу в лікарню там кров замовлять.
Батько почав другий вихід шукати, як узнав що подала у суд. Пройшло із місяць, коли вечером прибіга Іван без штанів. Батько перестрів на греблі і обірвав штани. Ну я не бачила ції дії. Батько подав у суд. Почав батько що неділі ходити у Білоцерківку там тоді судились у Білоцерківці.
Мене побив 8 липня, а на Іванові обірвав штани 12 вересня. Моєї жалоби не чути, а його зараз вийшли повістки. Потребували на суд батька і Івана. У батька не було ніяких оправок за побой тільки на руці здряпнено.
Судді сказали, що батько здря б не подав у суд, і присудили 3 дні у Білоцерківці відробляти. А моєї жалоби не чути. Коли прийшли повістки: визивають на 19 грудня. В мене свідки були Петро Карпенків. Присудили батькові 2 неділі відробляти примусової праці.
Розбирали на весні в 1929 році церкву Калениківську і батько там церкву розбирав 2 неділі за те що мене побив.
У 1929 році після Миколая. Це празник святий празнується він 9 мая по старому. Почалась розкулачка. Зараз розтягали від 40 до 20 десятин. Розпродували, розбирали. Це хто до революції тільки мав землі. Бо вже як стала революція, то покинули на душі. А остальну забирали. Продавали у багатих, тих що були до революції багаті. Виганяли їх із хат, стягали з їх одяг, як хто надів нову. Іздівались із багатих, багаті плакали, а бідні раділи. Стали бідняків у соз єднати. Стали середняки писатися. Боялися середняки, щоб і їх не постигла та участь, що багачів дореволюційних. Стали із бідняків кой хто писатись. Записався і Іван у соз. Спільна обробка землі. У 1930 році на весні почали заяви давати, щоб виписали із соза. Побігли жінки заяви носили, вроді на жінках менше спросу. Понесла і я свою заяву. 3'явилась у газеті карикатура. Жінка держить чоловіка за штани, а чоловік жінку за спідницю і підписано: "Чого Харько у соз не йде та Хівря не пускає, а чого Хівря у соз не йде, та Харько її тримає".
Виділили нам усім позасозникам разом кукурудзи, щоб пололи всі разом. Жита і пшениці дали не жатого. Позасозники всі понамолочували хліб по домах позсипали. Коли почали требувати із позасозників. То більше понакладали ніж понамолочували. А колгоспникам дали на душу 22 пуди і на те, що і в осени народилось.
Люди тоді позасозники каялись що виступили із соза. В 1931 році після різдва всі позасозники стали подавати заяви, щоб прийняли, в соз. Поприймали всіх хто подавав заяви. Але були такі що і не подавали. Остались поза созом.
Батько Сергій Щербань не був у созі, не вступав і не вибував. 1931 року 25 червня по старому народилась дівчинка Ольга у суботу. В 1931 уже ми були в созі я на роботу мало ходила. Хіба як де близько, а Івана забирали щороку в Яреськи в три часті. У 1927 році на весні забрали і був 3 місяці. А потом 28-го, 29-го, 30-го і 31-го років забирали після жнив на місяць у Яреськи в тричасть. У 1931 році восени як кончили у полі роботи почали соз чистити. Кажуть главарі треба соз чистити, щоб кріпший був. Із вечера дядька із соза вичислять а на ранок рано прийдуть із сільради і заберуть усе до тряпки. Як нове люди ті що до їх прийшли забирати понадівають, то ті що прийшли постягають нове, а старе шмаття дадуть. А перегодя прийдуть і з хати викидають. Багатий щитався хуже скаженої собаки і хуже найбільшого розбійника.
На першім тижні в пилипівку заболіла в мене дитина яка за 5 місяців уже стояла сама і почала підступатись. Прохворіла цілу зиму а на весні на паску вмерла. А батько в соз не вступали. Зараз у їх забрали дві корови, а потом 4 вівці із ягнятами. На празник похвалу який празнується у суботу за дві неділі до великодня, приїхало дві підводи до батька у двір і заходились усе де що не є із дрючків забирати і на підводи складати. І так возили двома підводами на пахаряче дворище цілий день. А вперед за тиждень прийшли із сільради правії і прийшли із ними душ 50 людей. Уповноважений Василь Федорович Цекун почав розпродувати у хаті все з публічних торгів. Наш Василь зробив новий дуже гарній стіл і його купила Гараськівна за гривеника. Стояв на полу батьків сундук який батько приніс із служби і в який ніхто ніколи не заглядав крім батька. Купив той сундук вчитель Макарик. Все де що не було розібрали, ну Антон лежав хворий то із під Антона постіль не витягали. Бо Василь Федорович Цекун Антонові батько хрещений і пожалів Антона.
Ходили із Іваном ціле літо на роботу в соз робили старалися. Бо балачки ходили що восени будуть соз чистити. Хто погано робить того викидати і хто поза созом того розпродувати.
Почав Іван ходити маму просити, щоб писалися в соз. Батько Сергій до розкулачки не підлягав, а розпродали за борги що не пішли в соз. А мама каже: "ти не проси, бо ми з голоду вмремо, ну в соз не підемо. Ми за тобою журились що ти туди вліз у той проклятий соз."
У 1932 році навесні розпродали у батька Сергія Щербаня все хазяйство. Осталась сама хата та сім'я з душами. А на нас стали налягати правії, що в тебе батько розпроданий і ми повинні де що найважче робити і найбільш облігацій брати. Як на паничів по 5 карбованців, а нам треба виплатити цілу сотню. Налог теж так розподілявся. На трудодень платили 300 грам кукурудзи і 15 копійок грішми. Якби сім душ робило, а одно тільки їло. Бідняків за ту розкулачку порозпотворювали Табурів та Паничів та Романчуків що вони вже не хотіли ні робити, ні платити. Думали що за їх середняки все життя робитимуть і все життя за їх платитимуть. Як начинають паровою машиною молотити то начинають кіньми на станцію хліб возити, бо машин тоді не було в колгоспі. Кожен день їдуть на станцію дід Пахарь та Іван. Діда Пахаря переміняв син Михайло а наш їздив кожен день. Доїздивсь до такого, що на станцію їхав був дощ як із відра лив, і промочив до кісток, а із станції їхав ударив мороз, і обмерз до тіла. Приїхав додому та як захворів і лежав до різдва. Болів сідалішніми нервами. Ніяк було вставати і на горшок. Лежав на пічі і не підводився. Це було діло в кінці 1932 року.
Кобилу продали в 1930 році а виросла лошичка то ту віддали в соз суспільнили. Восени в 1932 році на тиждень по двічі приходили хліба шукати. Все заявляли бідняки, що батько свій хліб до нас переносив. Забрали в батька і картоплю і буряки ще з осени. А в нас картоплі і буряків не брали. У созників картоплі і буряків не забирали. Кожного вечора збори до півночі. І одно товчуть і мелют давайте хліб. Бо хто заховає то тому тюрма, а в тюрму як попав, то не вертались. Кожен день виносят у Решетилівці із загородки мертвих із голоду.
Жили за озером сами як палець і побачили що пропадем із голоду. То ми хоч в горшках та в малих діжечках стали закопувати в землю. Далеко від дому закопували, щоб ніхто не причепився. Бо свої калениківці раз поміж раз приходили хліба шукати: Десна Антон, Кононенко Петро, Вусик Петро, Муліка Павло, Ладимирь Макарів, 3оря Іван. Як де що знайдуть заховане то заберуть усе і барахло і Івана в тюрму посадять.
Страшне життя. А їсти ж хочеться. Як спекла хліба к різдву та аж на Маковія 1 августа по старому. К різдву такого хліба спекла: чавун кукурудзи зварила та борошном обколотила та ото такій хліб. А на роботу треба ходити а про їжу не згадуй. А в батька тоже потрусини щодня. Батько пішов десь у Миргород та там десь на роботі пристроївся, а маму ганяли давай хліб. Подорожняк Федір прийшов хліба шукати і позабирав такі вузлики, як кулак убільшки. А маму забрав і повів у Кисілі сарай і там запер у сараї з Борисенковим Ларіоном. А мороз дуже великий був, а в сараї не було ніде і соломини, так мама цілу ніч тужили. А Подорожняк пішов додому і ключі взяв і до снідання не приходив.
Наквасили мама буряків шаплик великий кажуть із квасу буряків не заберуть. Поставили той шаплик у хатині. А Муліка Павло удень прийшов хліба шукати, а в хатині вікно було дрючком заложено, а Павло той дрюк прийняв і мама не додивились. Вночі прийшли Муліка Павло та Муліка Марко, влізли в те вікно і забрали із квасу всі буряки. Бабуся вже вмерли на другім тижні посту у вівторок. А Олена ночувала у мене, а Іван на станції був. Слухаю щось уночі кричить, я присвітила до часів, аж 10 часов. Я вийшла на двір аж кричать мама і Антон. Я обізвалась чого ви кричите, вони мені нічого не кажуть, а кричать. Я побоялась підходити близько і пішла в хату. Досиділа до 3 часов ночі коло вікна, а тоді встала вбралась і пішла до баби Федорихи постукала у вікно, вийшла баба а я і кажу ви чуєте як наші кричать. А баба каже: іди сама, а я не піду, щоб і мене хто вбив. І зачинилась і засунулась. Я тоді пішла до пахарів постукала. Баба Одарка відчинила: я кажу: ви чуєте як мама та Антон кричат. Баба каже чую, ну хто зо мною піде туди до мами, бо я сама боюсь. А баба почала відмагатись. Боїмось іди сама. Я кажу а ви на себе ніколи нічого не ожидаєте, а хто зна ще як і вам буде. Баба тоді пішла в хату і вислала дочку Пріську. Ми вдвох з Пріською пішли. Прийшли до Карпенка, розбудили Ганну Карпенкову і пішли втрьох до мами до віконця. А вони з Антоном кричат уже і похрипли. А я кажу не кричіть та відсуньте, немае ніде нікого. Мама відсунули. Пішли ми в хату а мама пішли тоді в хатину в яку був ход через кочерги. А в хатині стояв здоровий шаплик у який улазило 20 відер води. В тому, шаплику було наквашено буряків. Бо із погріба забрав Семось Федір буряки і картоплю в колгосп за борги або за те що не хотіли в колгосп писатись. Кажуть мама: під'їхав Павло Максименко з батьком своїм Максимом і третій Марко паничів. Із саночками а на саночках діжка здорова. Зав'язали двері із хатини в які ход у хату. Забрали всі буряки квашені із шаплика у свою діжку і повезли, а мамі оставили самий квас.
Ганна в 1931 році в серпні пішла заміж на балатьці за Федора Кавунчиного а фамілія його Миколенко. Як ішла заміж то від нас із Іваном таїлись, щоб ми не знали.
В один прекрасний день не було Івана дома, а я дивлюсь приїхала до Ганни підвода. А я наблюдаю бо із горба видно, все як на долоні. Батько прийшли із тими людьми в садок, а Ганна взяла машинку із-за столу і поставила в сундук. Батько машинки Ганні не давав нізащо. Батько прийшов із-за озера, глянув машинки за столом немає. Питає Ганну а де машинка а Ганна каже: я в сундук поставила. Батько нічого не сказав бо тут із невісткою війна, а тут із дочкою починати.
Віддали Ганні 30 ряден, мішок ложок роблених, 2 ліжники, 2 кожухи, 20 платків, 50 рушників, 15 кусків полотна, 5 юпок суконних із саморобного сукна, 80 сорочок нових, 10 ковдр, а дрібного рубашок, спідниць, піджаків не можу опреділити бо багато 6 подушок здорових. Весь вік дві одній дбали іще і люди помагали. Не сами вони надбали були і поміщниці то за прядивлю, то за дійво, то за паляниці. Забрали сундук із барахлом у п'ятницю, а в неділю дивлюсь аж біганина на свадьбу збираються. Іван повів кобилу в Решетилівку продавати. Дивлюсь із горба приїхав поїзд молоду забирати. Насходилось багато людей і я з Ваньком та з Манькою пішла. Сидять у дворі люди ті що понасходились і я коло їх сіла. А люди почали сміятися що мене ніхто в хату не приглашає. Віддали все що даже малося і Олені оставити та пішло все Ганні.
Федір із бідняків, то розкулачки не страшно. Кажуть мама у Федора ніде не дінеться. Хай і Оленене там перележе поки розкулачка кінчиться. У Федора сама мати старенька бабуся. Федір у бабусі самий найменший на 5 год від Ганни старший.
Ганна пожила від серпня до листопада у свекрухи а то відійшла в хатину. Стала у свекрухи у хатині жити, а свекруха сама в хаті. Федір любив горілочку пити. У соз не пішов, а жив поза созом. Стали і на Федора накладати налоги, а у Федора ні за що торгувати. Федір почав Ганнине барахло в базар носити. Та продає та п'є, а Ганна що скаже, то пику наб'є. І доносивсь до того, що не осталось нічого. На припослідку продав подушки і ліжники. Пішов тоді в Миргород найшов собі роботу і Ганні. А в Ганни була мала дитина Галя. Ганна покинула у свекрухи грудну дитину, а сама пішла в Миргород на заробітки. Дитина захляла. Украв Федір у Ганни і машинку та продав, а Ганна вихватила у Федора футляр самий та принесла до мене наділа на мою машинку. Ото тільки і осталось із того що забрала.
Лежало у Щербаня 15 аршин валиного сукна самоділкового. А у Івана не було ні піджака, ні сіряка, ні кожуха. А мама кажут, як ви вийдете у свою хату то я украду те сукно і віддам, а батькові скажу що Іван самоправно взяв. І пошиє Іван собі з нього сіряк. Коли як нажили зятя то батько пошив йому сіряк. А я згодом перешила свій кожух Іванові на піджак. А на сіряк так важко було збиратися, а таки напряла і виткала. Повіз Іван у Остап'я та там звалили. Прийшов Бодненко Федір та пошив сіряк і піджак і Маньці піджачок, який Банько загубив як на коні із лікарні їхав.
Як управився із усим Федір то тоді прийшов і до нас. Став Іванові казати: у тебе Іване вівці заберуть, а ти мені їх. віддай, то тобі догляну. Став Іван мені казати. А я кажу: не віддам ні за які гроші, а як заберуть то бить по тому, знатиму що забрали. Він пішов а тоді прийшов Антон і каже. Олена сю ніч ночувала у Федора та Ганни. Федір і Ганна вирішили забрати у вас вівці і порізати для своїх потреб, коли не вдалося.
У 1934 році зараз же після різдва прийшла Ганна до нас і каже я вже розійшлась із Федором. А я кажу: іди та живи з ним ти ж осталась без нічого. Дала я поїсти вона пішла. А на другий день пришли вдвох. І кажуть ідемо в Калениківську сільраду по розвод. Я дала поїсти вони пішли а із сільради зайшла сама Ганна а його не було. Більше я його не бачила.
Ганна попросила у Івана грошей на дорогу, а в мене платка запнутись і поїхала на Донбас.
Отак господь милосердний воздає по ділам нашим, по чистоті рук наших награждає.
Була молоденька а діточки маленькі. Та як я горювала добра не згадала, стала старенька то й не способненька. Якби татусь та матуся з того світу встали, то мене б не впізнали. Хіба людей би розпитали.
В 1932 році у серпні пішов Василь у прийми. Просив Ганну щоб не йшла заміж поки він ожениться. Ну Ганна його не послухала. Каже не хочу ждати, а Василь каже ну іди туди ногами, а звідти головою. Бо ходе поміж людьми така поговірка, що як є старші, а менше одружиться то обом життя не буде. Став там у Василенок жити а сюди ни часто ходити. Василь був брат не лукавий. Часто оступався і за Івана, і за мене, ну він не мав ніякого права.
Мама пожили до святої неділі, а в четвер перед святом умерли. Все мені казали, що як будуть умирати то щось мені розкажуть. Я полола буряки на палській балці, а мама казали Маньці моїй хай мати прийде то я їй щось скажу. А Манька мала була і дурна і не схотіла мене погукати. І так умерли нічого не сказали.
Три рази ноги запухали як колодки, а важкі поробляться не підтягнеш. А на четвертий раз опухали і ноги і пика. Піду на наряда а Митро Романчук каже: пухнуть, пухнуть ледарі. То я тоді великим платком замотую пику, щоб не видно що пухла і пика.
Пішла в Сухорабівку на весні 1933 року. А в Сухорабівці витрусили у Чабачки людське м'ясо. Ішов із школи Сергій Харитинин із товаришом. Покуди Максима син. Вони із ним в один клас ходили. Дійшли до города і розійшлись. Сергій пішов своїм огородом додому, а товариш Сергіїв пішов через Чабаччин двір додому. Пройшло часів два з того часу як розійшлися вони вдвох із товаришем. Прийшов того товариша батько і питає Сергія, а де ж мій Василько що і досі нема додому. А Сергій йому відповіда: "ми разом із ним ішли і Василь пішов через Чабаччин двір додому." Максим Василів батько, походив скрізь по вулиці і по сусідах не найшов ніде. Взяв понятих і пішов до Чабачки. Стали робити обшук. Найшли у чулані Василеву сорочку і штани в крові лежали. А на пічі чабаччини діти їли серце і легені і печінку Василькове. А в пічі в здоровенних чавунах варилось Василькове тіло. Повідсували із печі чавуни і забрали в сільраду. Хлопець Чабаччин каже: Василь ішов через двір, а я з сіней гукнув іди Василю подивися, яка в мене гарна книжка. Василь увійшов у сіни, а мати ізза дверей макогоном по голові і поволокла в чулан.
Це один із тисячі прикладів. Усіх не опишеш. Ужаси були на Україні. Люди поробилися гірше звірів.
Доховався Антон від Кисіля ставляти вятері все вночі та вночі. Вночі ставляв, а рано вранці бродив трусити. А воно що голодний виснажився, а що ще й мерз. Постягало ноги перестав Антон ногами ходити. Лежав Антон у своїй хаті недвижимий. Ніяк устати і про себе.
А мене з Іваном щодня гонят на роботу. Побіжу вночі спитаю як ти себе чувствуєш. А він каже: чим більше їм, тим більше їсти хочеться.
Постягало ноги на самого Купального Івана перестав ногами ходити. Олена мняла із колосків жито і варила. Харчувалась і сама і Антона годувала. З Решетилівки на бакай виїхала бригада хліб убирати. А Ганна прийшла із Федором із Миргорода. І так як не колгоспниця стала кухаркою. Бо люди на бакаї вихляли хоч не всі але мало осталось. Олена пішла до неї і там і осталась. Не приходе Олена додому, а Аитон лежить і їсти йому хочеться. Перша вже стала їжа кукурудза та кабаки печені. Зварю чавун здоровий кукурудзи та чавун другий здоровий спечу кабака. Понесу вдосвіта Антонові миску здорову, печеного кабака і вареної кукурудзи, бо борщу ні з чого варити. А сама біжу на роботу. А Антонові кажу жди до вечора. А Антон мені каже: хай Ванько не приходе мене бити. А я кажу та як же він у хату влізе, він же недостане двері відсунути. А Антон каже: отож відчіняється пів вікна уздовж то він відчине уздовж дві склянки. Прийде до мене із ціпочком і почне бити. Чого каже ти лежиш не встаєш. А я каже Антон не зможу в його ціпок відняти.
Дві неділі була Олена в Ганни, а потом прийшла. Стало вже у воздусі холоднувато. Кажу Олені: та ти ж дома будь, ти ж бачиш як мене гонят на роботу. Як розвидняється вже бригадир у дворі.
Став на допомогу Тимошеві Кисілеві Симесь Федір, той ще хужий. Якби можна то і горло перекусив би людині. На Каленики на весні під 1933 рік ішла із Панонок жінка, вона із куркулів і несла здоровий макортит у село, видно хотіла той макортит вміняти хоч за буряк. А Семесь перестрів на дорозі коло Мазура, відняв у жінки той макортит, кинув об землю, а ту жінку як почав ціпком бити ні в чому не повинну. Знущання було із живих людей.
Олена послухала мене стала із ярка солому на топливо носити. І Антона доглядати. А я вже варю і собі і їм на двох. А тут коло свекрів по сусідству жили Карпенкови. Дід і син жонатий і невістка і четверо дітей. Всі похляли, осталась тільки одна дівчина Марія, їй було 13 років. А її Марії мати як умирала, то мені дочку свою доручала, щоб я Марії совіт давала поки вона виросте. Осталась і Марія сама в хаті. Один раз вийшла я на двір, аж слухаю щось на тім боці озера плаче. Я пішла до берега ближче, коли то плаче Марія. Я через озеро їй гукаю. Чого ти плачеш. А вона мені відповіда: прилізла я до озера рачки. Не піду я тьотю ногами. А тут під садком стояв наш човен. Я сіла в човен і поїхала по Марію. Посадила її в човен і привезла до свого дому.
Кинулась до Марії, а в неї в голові воші і гниди злиплися. Я Марію взяла понесла під садок, прослала ряднину, посадила на ряднину. Остригла Марію на голі ножниці. Нагріла окріп. Як у пічі топила їсти варила. Обмила, перебрала. Тепер кажу іди лягай в мою постіль.
Настояла я Марії коров'яків із керасіном. У півлітрову пляшку дві добрих жмені зерна чорного із коров'яків. Поставила під піч у тепле. По стояло так три дні. Тоді готове до стирання. Стирати до суха. А топлячи, щоб скоріш, зварила карасіну із сіллю. В чвертку всипала добру жменю соли. В горщечок висипала із пригорщу жита. Налила холодною водою і поставила в полум'я в піч. Щоб довгенько покипіло тоді годне для стирання. Стала Марія стирати, стала потроху на ноги ставати. А я щодня з досвідку і до пізна на роботі. Прийду додому, а Марія обижається на малого Ванька. А я кажу прутом його якщо не слуха. Марія цілу весну під 33 рік ловила на березі озера жаби для їжі і простудилась, бо весна була дуже холодна, щодня були дощі.
Пожила в нас Марія з місяць, а тоді пішла в патронат в дідови Захаркови хати. Туди збирали всіх сиріт. Хто остався без батьків. Марія поправилась, ноги перестали боліти. А діда Захарька Фидька /так його прозивали/ вигнали із його власної хати. І дід Захарько ходив по миру за милостинею вдвох із своєю бабусею. Дожили до осени, вже стало замерзати, а Антон не підводиться лежить на полу. Прийшла Ганна, а я кажу, поки він так лежатиме? Треба із ним щось думати.
В Калениках був фельдшер родом із Сухорабівки. Андрій Вихренко. А я послала Олену до Вихренка хай прийде на Антона подивиться. Вихренко скаже що нам із Антоном робити. Прийшов Вихренко до Антона в синім пальті з сивим коміром, сива на ньому шапка. Так убраний як було я бачу сухорабівського пана Василя Аполітовича Капніста. Хотя цей Вихренко ніде не вчився, а був на війні санітаром. Як була війна із німцем у 1914 році пішов цей Вихренко в армію, а потом війна. А як закінчилась війна, прийшов він із війни оженився. А в Сухорабівці з'явилась хвороба тиф. Вихренко взявся лічити людей. Хоч він нікому нічого не допомогав бо не було тоді ніяких лікарствів. В Сухорабівці тоді вмерло 100 душ чоловіків де найчервоніші і дивитись мов найздоровші. Не щитаючи жінок і дітей. Діти мало мерли, а більше мерли пожилі повнокровні. А я тоді була ще дома. Ми нікуди не ходили до тих людей у кого в хаті був тиф. Похворіли мого рідного батька племенники батько почали ходити провідувати. Найперший захворіли батько із батьком захворів брат Іван. Харитина приходила провідувати то захворіла і Харитина, а Любку тоді груддю кормила Харитина. Батько і Іван підвелись, а ми із Харитиною полягали. А Любка кричала, ніколи не втихала. Повихворювались і батькові племенники, а ми позалягали, батько і Іван після хвороби неспособні. А в другій, хаті лежало сало із двох кабанів. Племенники жили по сусідству хата із хатою недалеко. Узнали, що ми всі хворі, прийшли вночі, вирвали застілне вікно від города, влізли Савка і Грицько і забрали те сало і маку два пуди і рядна. Встали мама вранці тільки ахнули. Стали вихворюватись, їсти хочеться, а воно нічого. А тифом як починаєш хворіти то три дні морозе ну терпімо, а на четвертий день уже звалить. Температура 40 градусів. Це тягнеться 7 днів. А як виживе то на 18 сутки почне піт іти. Ото вже починається перелом. Ну слабость така, що вчися вдруге ногами ходити. Дуже важка і довга хвороба тиф.
Я побачила що пішов Вихренко до Антона, пішла і я до нього Вихренко сами вийшов із хати. Я підійшла до Вихренка і стала питати: "Ви скажіть мені, Андрії Васильович, що мені з больним робити, поки йому так лежати? Може мені його забрати до себе та захожуватйсь лічити?" А Вихренко мені відповідає: "Ти його не займай, він уже готовий . Його вже нічим не вилічиш. Серце ще поплигає якийсь день та вже йому і все." А я кажу Олені якби його повезти в Решетилівку може б йому там що помогли. Олена пішла до Ганни. У балатців найшли одноосібника в якого була кобила Згодився той одноосібник за 20 карбованців повезти в Решетилівську лікарню. Повезли на прийом в Решетилівку. Коли в Решетилівці не прийняли. Привезли Антона додому.
Кажу Олені, що ми будем із ним робити? Давай захожуватися та сами лічитимемо. Тепер уже стали ночі великі і я стала вільніша.
Найшли Карпенкови здорові ночви на яких було дітвора їздять на озеро Куп'ювате рогіз рвати. А у колодязі були повкидані чавуни і сковороди. Повитягали два чавуни і дві сковороді. Тепер Олено слухай що я буду казати. Тобі мама сказали, щоб ти мене слухала і за все питала. Кажуть мама, що Ганна тобі хоч і рідна сестра, ну вона як прийде а мене не буде, то забере в тебе Оленко і послідне.
Пішли ми з Оленою до Ганни Микитихи по суконне писане рядно. Микитаха віддала, а пішли до Федорихи по караску то та не віддала і випхала Олену із сіней. Прийшла Ганна і побачила те рядно. Розпиталась в Олени як воно осталось а тоді і каже: воно те рядно тобі не нужне. Ти дай його мені, Олена послухала мене і не віддала.
Стала Олена в пічі топити а я поналивала чавуни водою і поставляла в піч, понагрівала добре. Повиливала в ночви, розвела холодною водою. Попробувала рукою, щоб таке що можна видержати. Усипала у ту воду пригорщу соли і посадила у той розсіл Антона. На другий день уже дві пригорщі, на третій день три пригоршні. Так побили 6 день. Діло було в листопаді. На третій день Антон сам у ночви вліз. А з ночов поліз на піч. А до того купання був недвижимий. А через тиждень прийшов до нас за озеро в хату. Став Антон ногами ходити, а коліна пухлі. Настояла я коров'яків із керасіном. Почав Антон стирати коліна і не пройшло. А на весні став Антон і Олена клопотатись щоб прийняли в патронат.
Симесь Федір не допускає ніяк, живіть сами, нащо ви в патронаті здалися. Олена пішла до Василя, а Василь повів у Решетилівку. В Решетилівці главарі видали справку Олені, щоб забрали їх у патронат. І так за тиждень до великодня. Покупались вони обоє в нас, попирибпрались у чисте і пішли в патронат. В Захарькову хату. А їхня хата осталась пуста. Це було 1934 року на весні.
ПІСНЯ ЩО МАМА МАРИНА БУЛО СПІВАЛИ
Ой, чия то нива, що довгії гони,
А то того козаченька, що чорнії брови.
Ой чії то воли по горі ходили,
А то ж того козаченька, що ми втрьох любили.
Що первая полюбила кольцо подарила,
А другая полюбила платок подарила,
А третяя полюбила взяла й отравила.
Як прийшов же він додому: не сказав нікому
На стіл же він похилився гірко зажурився.
Його стара мати ручки білі ломить.
Ой, сину мій, ой, боже мій, чом ти не говориш
Чом ти тої худобоньки у лад не призводиш.
На що мені те багатство, стане з мене й трошки
Відміряйте сажень землі ще й чотири дошки.
Та зберуться сусідоньки віднесуть до ями.
Моя мила чорнобрива обіллє сльозами.
Ходить журав по городі, а журавличка по траві.
Питається журавка, яка лучша хазяйка.
А чи тая первая, а чи тая другая.
А з первою я наживсь, а з другою набивсь.
Із первою діток мав, а з другою розігнав.
Ходить батько по двору повісив він голову.
Кличе діток додому. Ідіть діти додому не буде вам розгону.
Живи тату як бог дав, коли мачусі волю дав.
А ми будем служити, та по неньці тужити.
Із Іваном пухлі, а ідемо щодня на роботу. На роботі дають по 200 грам хліба із суданки. Як получим 400 грам то поділемось по сто грам на чотирьох. Та на наше щастя у озері було карасів багато. А я зимою наплела в'ятирів аж 5 парникових. Як поставить Іван в озері то і є чим голод перебити. А все рівно хліба не наїдалися то пухли і слабіли. Зимували в хатині дві вівці і ягниця. Одна наша, а друга батькова із Сухорабівки, а третя ягниця брата Івана із Сухорабівки. Як не стало в нас ніде нічого їсти, то брат прийшов та свою на мотузок і повів у Сухорабївку. То та ягниця скоро б уже окотилася, а він побоявся, щоб ми її не зарізали. Прожила в нас більше року і не спитав, що тобі за труд. А пішов додому та мамці каже: вони там уже всі пухлі готові до смерти. Тоді прийшли мама по свою вівцю. Іван зарізав, а я помогла віднести в Сухорабівку м'ясо. Осталась у нас одна вівця. 3 рази на день доїли і надоювали по півлітри. А коли хоч на минуту до Щербанів побіжу то і те молочко переділю.
У бабусі Явдохи схватилась болячка на правій руці коло ліктя. З того лиха і вмерли. Піду їх провідувати і чого-небудь понесу та даю їм у руки, то вони хватають мою руку та цилують. Поховали бабусю Явдоху у садку на тому місці де батько мене вбивав.
Як розпродували Щербаневе хазяйство то бабуся Явдоха попросили Корнія Диньгу щоб купив бабусину Явдошину скриню та їм віддав, а бабуся Явдоха Диньзі виткали полотно. Як умерли бабуся Явдоха то прийшов Михайло Пахаренко і зробив з тієї скрині бабусі Явдосі труну.
Як іще бабуся не хворі були то повіддавали своє те що на смерть і те що перебратись до брата Бардака Івана. Бардак Іван сказав, що в мене Параска Криндачка біднячка, то воно ніде не дінеться. А як захворіли бабуся Явдоха та пішли мама відбирати, а Криндачка каже: все віддала дочці Марині що за Трохимом Лисаком. Врядили бабусю в що прийшлось.
А мама своє що було цінне повідносили до Сергія Сониченка. Доїлася в мами пара коров поки ще не забирали. То кожен день носили молоко до Сергія Сониченка. А нам не дали ніколи і раз. Було кажуть мені мама: я б же коли і тобі дала молока, так боюся як ти кому скажеш, то батько і бабуся мене будуть лаяти. А Ванько та Манька як побіжать то дают кисляка. Сониченко був за сина як віддавали і Ганну заміж. Як уже у мами нічого не стало пішли мама до Сониченка забирати своє додому барахло. А Сергій Сониченко ще із далеку побачив і почав кричати: "не йди не йди, он уже із сосни ідуть ті що розкулачують". Остались і мама без нічого. Як вони на те хазяйство надіялись, а воно так скоро від них утекло і оставило їх без нічого.
У нас на вгороді вродили кавуни в 32 році перед 33 роком а у мами уже корови забрали і не стало чого їсти. То мама щодня утром приходять по кавуни, а Іван накачає в лантух і на плечі піддасть. Так я раз мамі нагадала: а що, мамо, як були багаті то родичались із Сониченком, а як не стало нічого, то тепер і сина шукаєте. Мама мені нічого не сказали у відповідь. Батько дома почти не жили, появляться і оп'ять кудись ідуть. А мама кажуть що він у Миргороді на роботі. Поховали маму коло бабусі без труни, бо ні з чого труни було зробити і нікому. Після великодня так люди мерли, що вже всіх без трун ховали і побагато в яму клали людей. Тоді прийшли батько додому то я їх не бачила зблизька. А Антон казав, що клопотались, що це вам без матері погано. Антон тоже ловив рибу то батько наткнулися у Антона на рибу та поїли.
Видно були голодні. До мене вони не приходили ніколи. Побули дома декілька день і пішли із дому. Зайшли до Захарів до Митринчука та сім'я сиділи обідали. Батько і собі сіли до столика. Вийшли від Митринчука і пішли до свого Василя на Василенки. По розказу Василевої тещі принесли вони в заполі підвишників і стали просити, щоб вона їм і зварила. Потім пішли звідти далі. А свасі сказали, що вони йдуть на Миргород. Василя і Мелашки не було дома, були на роботі. На другий, а може на третій день, а може на четвертий сусідка Василева розказала Василю. Ішла я каже на Сагайдак, а твій Василю батько лежав на дорозі ротом зівав і. коло його лежало два рушнички, а йшла із Сагайдаку то вже на тому місці де лежав твій батько нагорнута могила і застромлений із очерету хрестик. Було це діло святками клічаними в середу.
Остались Антон і Олена вдвох, Антон ловив в'ятерями рибу, а Олена жарила. Кисіль Тиміш був бригадиром. Взяла його зависть і прийшов забрав Антонові в'ятирі. Щоб і Антон пропав з Оленою. Кисіль повішав в'ятирі сушити у пахарів на вишнях, а Антон поліз рачки та покрав. Після того вже Аитон ловив рибу тільки вночі. А вночі вода холодна, а ціле літо великі дощі йшли було і хмари нема, а дощ як із відра ллє.
Жнива почалися аж після Петра днів через 5 і то тільки в піску і то ще зеленкувати. Не пішла один день на роботу. Кажу Іванові піду провідаю батьків, а дітворі сказала щоб із двору не виходили. Доходю до Сухорабівки, а моя мати хрещена пасла свою корову. А я її питаю а як там мої батьки. Бо вона живе коло їх близько. А вона каже: погано живуть.
У рідного батька була корова, яку дала Соничка Палажка своїй дочці Прісці. Брат Мефодій був жонатий на Прісці. А Іван та Килина узяли ту корову до себе з таким договором, що будуть пополам доїти, бо батько побоялися щоб у їх зовсім у соз не забрали. Договорились так, а Килина зробила іначе. Доїла сама корову а батькам і братові не давала. Як брали Килину та дарували під свадьбу то Килинин батько подарував Килині та Іванові по золотій грошині. А за золото можна було у Харкові і в Полтаві купити хліба стільки вгодно. Повідкриваті по містах турксіни аби золото. Іван брат часто їздив у Харків по хліб за золото купував. То у брата Івана сім'я не була пухла був хліб, було і молоко.
Увійшла я до батьків у хату. Батько сидять пухлі на полу, а мама пухлі під комином. Я почала зараз питати: до вас ходять Іван син та Харитина. Батько кажуть: ніколи не ходять, як стали пухнути, пиристали ходити. А я зараз і здумала як ходила різдвяними святками в гості. А батько мене проводили до брідків. Кажуть я заразом там потрусю свої дві верші і взяли із дому торбу. Стали ті верші трусити, то в одній витрусили 13 в'юнів, а в другій більше пуда. Насипали торбу і мій здоровий платок, ледве кінці зійшлись. Міні віддали ті 13 в'юнів, а я так же на ті в'юни пильно дивилась, думала ще хоч трохи добавлять. Думаю: ви їх додому не донесите, бо важкі. Де що не є Харитині та Іванові бо ті близько.
Батько почали мене лаяти кажуть: і ти ходила поки в нас хліб був, а тепер не приходиш. Я заплакала гірко а тоді питаю: "Тату, а у вас гроші є чи нема?" А вони кажуть є 75 карбованців. А за ці 75 карбованців викликали мене в контору. Я у млині насікав каміння і заробив ті 75 карбованців, а ще не получав тоді, а партійці Корпиш Іван і Пуся Титянчук узнали. Покликали вночі у сільраду і кажуть: розпишись, що ти гроші получив. А я не хотів так вони так мене били кулаками по висках. Так я, – кажуть, – як вискочив та хотів плигнути в колодязь, а потом перехристивсь тай поплутав додому.
А я кажу: дайте, тату, мені ті гроші я напитала у Федора Бодні на Паненках жита по 7 рублів за фунт. 1 пуд 40 фунт, у фунті 32 лоти, у лоті 3 зол, у золотнику 96 долей. Батько кажуть: бери гроші і як принисеш сьогодні то неси, а як сьогодні не принисеш то і не треба. Буду тату старатись.
Взяла ті гроші і пішла на Каленики. Прийшла додому а Іван прийшов на обід. Я розказала все Іванові подробно і пішла на Паненки житами на простець. А Івана придупридила що як бува мене хто задавить то шукатимеш у житах. Бодня жив з краю Паненок. Відважив мені 11 фунт жита я взяла полотняну торбу із житом і полізла пашнями додому. Дома діти сиділи в дворі, а я на їх подивилась, обізвалась ласкаво, предупридила удруге, щоб не виходили їз двору, а сама пішла на Сухорабівку. Батько і мама так пораділи і плачут і сміються з радості і я плачу.
У полудень прийшла додому, до дітей. Пішла на другий день на панську балку полоти буряки. Полола сама без нікого а прийшов Радивоненко до мене, бо він був за агронома та й каже мені: "ти оце пухла а полиш ще б якийсь день пожила, а то тут і пропадеш." Іван щодня ходив на роботу у поле волами орати і щодня получав по 1 200 грам хліба із суданки І я кожен день ходила і тоже получала 200 грам із суданки. Потом узялися калениківці у Сухорабівці степ, урочище вібле і сіяли калениківці на сухорабівському степу просо. Заразом орали і сіяли. А дід Муліка Антон варив куліш із проса.
Сіяли не сівалками, а руками і як до котла діходе, то із клунка проса в котел сипне. А додому Іван принесе вночі свій пайок хліба, бо там із котла проса наїсться. Додому ходив тільки вночі, бо вдень і ніколи, і як узнають що до сім'ї ходить то проженуть через пайок. Кінчилась ця робота стали починатись жнива. Іванові доручили косарку а мені в'язати за Івановою косаркою. Косарки стояли на Пахарячому та Луківському дворищі. Запріг Іван коні в косарку і став їхати і застряв просто Бравинчука в калюжі. Я пішла в хату до Бравенка просити залізної лопатки випростати косарку. У Бравенка був парубок Сергій. Я глянула сидить Сергій на полу без штанів і каже мені: "оце я вже захляю". До вечера і умер. А ми з Іваном поїхали за П'ятахи в піски жито жати. Начали жати, а воно ще зелене так і роздавлювалось. Іван на косарці а вона часто ламається. А я пов'яжу а тоді як гуляща сідаю на сніп і виминаю колосочки. Щоб Кисіль Тиміш не бачив, бо як побачить то прожене із ниви додому. А я крадькома наїлась сама жита, тоді нам'яла кишеню повну Іванові. Поїв і він.
А дома в огороді і не можна жати запрещають. Сказав Кисіль що хто почне жати, то вижне колгосп і забере собі. Стали табуром на Капустянах, а я вночі не вийшла в'язати, а вийшла вранці як сонечко сходило. Бо в'яжи цілий день і йди ще й уночі. Я підійшла до Кисіля за пайком в обідню пору, бо він хліб із суданки роздавав. А Кисіль каже: тобі хліба нема, ти вночі не була. І почав мене дуже лаяти, а я як глянула, а Ванько біжить від Соничів перекидається за хлібом. А я мовчу а в душі журюся, що добіжить Ванько, а хліба не дав.
Був із Решетилівки представник жид його фамілія Цинбало. Стояв дивився як Кісіль мене лаяв та й каже Кісілеві вона, мабуть, німа, і взяв ту порцію що я заробила 300 грам хліба із суданки. Усім тим що на жнивах по 800 грам давали. Я взяла той шматочок хліба поклонилась Цинбалові в ноги і сказала: "спасибі". А Кисіль каже: бач коли забалакала, а я пішла нишком зустрічати Ванька. Була там Чалівна Оляна в тім Табурі зо мною на капустянах. В неї на обох ногах виразки від голоду і їй ніяк було ходити. Цинбало забрав її туди щоб дома не захляла. В неї дома уже тоді захляло 8 душ. А Наталка Ялисеївна та Палажка Симисівна влізли до Чалівни в хату через вікно і позабирали все цінне що було в скрині.
Як дожилися і ми що не стало до заробленого добавляти. Коли прийшов наш Василь ми пухлі, Антон і Олена теж пухлі. Василь і каже: "я витребував у районі документи і пропуск в Білорусію їхати туди збираюся по інструмент". А він там взимку був удвох із Мелашкою. У лютому видав Сталін приказ щоб усіх українців виряжали на Україну. Пригнали і Василя додому в березні. А ти Палажко, що в тебе є цінне склади у посилку і висилай. Пиши на ящечку Бобруйська округа, Любленський район, станція Уречье, село Таль. Получити..........
В 1931 році в началі року на саме різдво зібралися ми із дітьми і поїхали в Сухорабівку в гості, бо була своя лошиця, було чим їхати. Вікна позатуляли наглухо знадвору. Приїхали вечером із Сухорабівки то вікна були повідтуляні. Я пішла до Пахарів питати хто вікна повідтуляв. А дід Пахарь каже: ходив Антон Десна загадував усім щоб їшли до церкви там буде собраніє і будуть балакати, щоб не дати закрити церкви. Каже Пахар пішов і я. Людей зійшлось багато і всі насторожились балакати щоб не закривати церкви. Коли виступив балакати Тарань Грицько Іванович. Начав свою річ так: товариші закриваємо шибеницю, щоб люди не мерли. Коли виступили із плакатом червоним а на червоному білим написано "Далой церкву, дайош кіно і радіо". Із одного боку держала той червоний плакат Чубівна Ганна, а з другого боку Христя Висмиричка. Коли так як із землі вискочив фотограф і сфотографував. А Таран Грицько каже: "оце ви закрили церкву. Хто буде проти, того на Решетилівку". Всі замовкли.
Наклала я посилку що в мене було найлучшого ну і полотняне, написала адрес так як він сказав віднесла і здала на почту. Стали із Бобруйської округи получати посилки. Получили 7 посилок. Получали житнє борошно і гречане і просо. Получав і Антон із Оленою посилки. Ну не знаю стількі Антон получав, бо їх мама виховали, щоб вони всігда ховались і правди і своєму не казали.
Розказував Василь як уже приїхав як там люди розпитувались про Україну. Ну я боявся людям правду казати, щоб і мене не орестували. А тому хазяїнові, що в нього жив усе розказав які на Україні ужаси, ну з таким договором, щоб він мовчав.
У сестри Харитини був зараз на весні уповноважений з Решетилівки Колупаєв і казав, як буде населення 75 процентів пухлих, тоді аж пустять вільну торгівлю так і зробили.
Як перестали вже і посилки получати попухли оп'ять, а дома жита ніколи впорати щоб змолоти. Не можна дома остатись і на пів дня. Цілий день роби і вночі йди в'язати. Це нас чотири робили Ходієнчиха, Онищиха, дядина Векла і я. Це Кисіль поділив так, щоб менша кампанія, щоб більше вробили. У цих жінок у кожної діти дорослі дома, наготовлять їсти, а в мене малі треба ще їм готовити.
Переїхали табуром у Острів жито жати. У острові Іван на косарці а я в'язала. А з дому сказала Іванові, що я сьогодні приставлюсь у хворі і прийду додому, бо похлянуть діти. В'язала, в'язала, а перед обідом пішла до котла де варилась заколотка і впала. Прийшов Кисіль почав мене лаяті а я мовчу і стогну. Він як закричить чого ти стогнеш, а я кажу живіт болить і у вічіх чорно. Він почав мене лаяти щоб я йшла додому. Каже Кисіль Іван із косарки впав та лежить серед ниви, а ти тут. Та я і пішла помалу додому. Коли слідом приходе і Іван приносе від Ялисея борошна мисок зо дві. Так я заходилась зварила галушки дітям і коржів два спекла. Іван справив косу і накосив жита в огороді, а я об драбину в сінях навибивала, провіяла і зсипала на піч на черінь, щоб висохло бо сире як кутя ніяк молоти.
Посохло день а вночі понесла молоти із Карпенковою Марією туди у двигун де тепер кузня. Кононенко Петро коло двигуна був за хазяїна та пік там картоплю, а Марія підкралась та вкрала картоплину. А я сиділа ждала своєї черги на клунку і задрімала. А Кононенко за ту картоплину підняв такий крик, що я з просоння як схватилась і не знаю куди тікати. Намолотили борошна тоді почали знову на роботу ходити. Почали вже за озером пшеницю жати. А на Карпенковім горбі коло садка були посіяні кормові буряки. Я нарвала їх вони були вже із курячу крашанку. Наварила чавун та так їх із жадністю наїлась, що почав боліти живіт і став понос. Як поїм зараз і вийде і шлунок не зварює. А на роботу Кисіль ганяє. Як повстаємо вранці то дітвора каже: "ідіть, мамо, на роботу бо прибіжит Кисіль лаяти". Так я помаленьку пішла на Сухорабівку. Дійшла помалу туди. Перестріли у городі мама і питають чого ти така змучена не похожа на людину. А я їм і кажу: такий понос що аж по п'ятах тече, а в жолудку, мов клапоть вогню лежить. Мама пішли в лікарню і привели до мене фельдшера. Фельдшер сказав, що запалення шлункової оболонки. Щоб їла молошне та сухарі. Я питаю маму, а як ви тут проживаєте де батько, що не видно. Вони почали мені розповідати. Як принесла ото ти жито так я, – кажуть, – натовкла на ступу. Зварила куліш, напекла блинів, понаїдались і повідтухали. Іван узнав що ти нам жита принесла. Віз Іван брат із Харкова хліб, який купив за золоті, та вкинув у сіни хлібину щоб не бачила Килина. Не встигли того поїсти, як під'їхала підвода до двору. Увійшов у хату Прокіп Луцьків і каже: "ви согласні діду Федоре, поїхати зі мною у млин справити камінь?" А батько кажуть: согласний, тільки з таким договором, щоб ти мене відвіз бо я не дійду. А Прокіп каже: я відвезу. Поїхали батько в млин, а там наварено котел галушок і їж стільки захоч. Батько наїлись і мамі в кармані привезли. Стали батько щодня на роботу ходити і щодня додому в торбинці носити. Тоді взнала Харитина що таке діло, стала і сама щодня ходити, а Сергій та Любка так від дідуся і не вирядиш. Харитина принесла батькові штани. Оце будуть тату, вам, а як минув голод то відібрала, не встигли батько і надіти.
Лука весь час у млині був вагарем. Доваживсь та допивсь що потрапив у тюрму на 10 років. А відбув за півтора роки. На початку 1933 забрали а прийшов у 1934 році на жовтневі свята.
У 1934 році було трудно нащот хліба. На весні Іван відвіз у Полтаву у турксін всі мої дрібні дукачі, два ряди було на намисті на шиї і дві пари срібних серег. І привіз в торбині трохи борошна і трохи хліба. Було в мене дві пари ботинок хромових нових, майже не хожених. Повіз Іван у Білоцерківку і продав. Та все дохарчовувались на весні.
Я ходила на роботу кожен день, а Іван хворів малярією. Більше хворів, чим дужий. Я його возила і в Решетилівку на самого спаса або преображеніє господнє яке святкується 6 серіня по старому. Покинула Івана із кіньми коло лікарні а а сама побігла на базар і купила за 20 копійок 4 яблук. Прибігла з базару і принесла ті четверо яблук. Кажу на тобі Іване одно яблуко, а це буде і нам по яблуку. А він мені те яблуко кинув у пику і каже: навіщо ти гроші потратила. А я нічого не сказала, бо кругом люди і мені було стидно.
На весні 1934 року продав Іван вівцю а купив козеня. Та остався баранець від вівці. Пасут дітвора в садку на припоні та радіють що скоро молоко із кози діждем. Приходжу із роботи аж захворів баранець і став здихати. Іван дорізав та присолили. Варила я з нього борщ, а дітвора деколи і сире з хлібом їли. Діло було після жнив. Перегодом приходе з роботи вечером аж захворіла і коза, а вночі здохла. Як здохла коза а Іван каже: оце ми пропали. Ну ми козу закопали не їли.
Щодня борщ варю у шестилітровому чавуні. Треба буряків квашених багато, а ні в чому поквасити. Понесла стару діжчину до Миколи Варванського щоб пересипав і понаганяв обручі. Микола справив діжечку. Я пішла забрала, принесла додому. Іван каже: "вкинь ту діжечку в ставок, хай закисає на день, а увечорі возьмемо". Я вранці йшла на роботу на бригаду сарай мазати взяла ту діжечку, занесла до ставка, вкинула в ставок. Іван був дома, хворів малярією. Приходила на обід то діжечка в ставку плавала. Увечері бігла додому швидко бо мороз уже був, а я боса і ноги дуже померзли, вбігла до ставка по діжечку, а діжечки вже в ставку не було.
Я прибігла додому питаю Івана "чи ти взяв діжечку?" Іван каже не брав. Вона та діжечка там то ти ненабачила. Взяв дрюк і пішов у ставку діжечку шукати. Прийшов із пустими руками.
А на другий день узнали, що Котько Митро брав очерет, витяг діжечку із ставка положив діжечку в очерет на віз і повіз додому. На тому й кончилося.
Ходили щодня на роботу. На солонцях були кормові буряки дуже гарні вродили. Я все ходила їх копати. Стало холодно морози почались. До жовтневих свят оставався тиждень. Кончали буряки копати. Осталось на один день докопувати і я осталась дома. Коли приходить Митро Романчук він тоді був бригадиром. Каже чого ти сьогодні дома не вийшла на буряки. Та так мене дуже вдарив по стегні, що я аж засичала і смуга побігла по стегні. А я йому кажу, бач яка в світі неправда. Як ті що такі як і я Настя Сороківна, Тибурка Онися, Оляна Максименчиха то із самої весни на роботу не ходять. А я отак ціле літо проробила до глибокої осени ще прийшли отак ударили. Так він пішов і більше ту осінь не приходив. У пилипівку після Миколая по старому 10 грудня у неділю рано як сонечко сходило народилась Люся. Дуже була плоха, ніколи не плакала.
У неділю, як народилась спала до вечора я до неї кинулась, а вона указательний палець сце. Я витягла пальчик нагодувала.
Прийшли рідні батько в кінці лютого провідувати. А я накинула на верстат полотно ткала. Та довго із батьком гомоніли. А Люсі не чути було. А потом я полізла годувати, а батько питають: "у тебе мабуть щось є". А я кажу є тату.
Літом 1935 року. Манька гляділа Люсю, а я ходила щодня на роботу, а Іван кожен день ходив у сапожну майстерню Почав ходити на початку 1934 року. Зимою ходить у сапожню, а літом у бригаді аж до осени, поки людям чобіт треба стане. Вже як народилась Люся то сапожня майстерня виплатила за Люсю 35 карбованців.
В 1935 році восени назначили нам теля від Антонової Дисниної корови.Тіля ранню витягло на 300 карбованців. Як почали стягатись та збиратись на ті гроші. Та все Іван і ночами не спав та шевцював та на теля збирався. А я пряла та і півмітки Іван забрав та відніс у Решетилівку у сапожну майстерню попродав на дратву по 18 рублів півміток. А полотно виткала та відніс Іван на свинарник і продав свинаркам на хвартухи по 2 карбованці за метр.
В 1935 році на весні зараз як потепліло почали всі сімейством хворіти малярією. Сама Люся лежала в колисці спокойна.
Як на один ден перетрясе, на другий день і не трясе ну немає сили і по землі ходити. Влас Романчук був бригадир і прийшов провіряти що не йдем на роботу. А я в чоботях і юпці суконній колихала Люсю, а Іван з Іваньком лежали долі в ліжник замотані. А Влас і каже та чи ви всі і хворі. А я кажу оце як бачите. Ходили на вколи через день у свою лікарню. Через день трясло. На один день трясло Івана і Іванька, а на другий день трясло мене і Маньку.
Перед жнивами перестала трясти. Стали на роботу ходити. Почались жнива. Іван ходив косою косив жито, а я за ним в'язала. А хліба не стало ні пилини, ні зернини.
Цілий тиждень були на жнивах, а в неділю думала дома останусь хоч трохи наведу порядок і жита намну та зварю. Бо нема ніде нічого, тільки тим і живемо, що стали ягоди поспівати.
Коли у неділю встав уранці і каже ходім на жнива. Пішла я на жнива. Стали вище лебедищиної на горі жито жати. Вийшли ми з Іваном та Петро Борисенко із Домахою своєю дочкою. Жито не дуже густе. Іван та Петро косили, а ми з Домахою в'язали. На обід прийшла Люсю годувати. Поки я Люсю погудувала, а мені Манька ягід нарвала, оце так пообідала. До вечера чоловіки по пів гектара викосили, а ми з Домахою вив'язали, зносили, загребли і склали. А увечері як ішла додому то точилась. Не піду рівно, мов хто пхає.
Стала теличка ми вже такі їй раді, живемо на будуще надіємось. Ванько пасе та радіє, що скоро вже молоко буде. Та все питає, як буде мамо молоко то чи будете давати наїдатись. Кажу даватиму, коли б тільки діждати.
В 1936 році пас Ванько теличку. В нас стала покрівля на хаті облітати, бо вкрита була глинобиткою. А в осени в 1936 році накосив Іван багато очерету від Симоненкової лози і до греблі.
Пішли дощі, почав очерет з під споду пригнивати. Треба виносити із болота очерет. А дітвора пішли вже в школу, а дома і Люся маленька і теличку треба пасти і очерет носити із болота.
А теличка взнала на жито в Лебищину і хоч і спутана а плига, як коняка. То я побіжу прижену теличку в садок, навідаюсь у хату до дитини, тоді біжу очерет носити. Бо ж мало виносю та ще захватить дощ то попаде мені. Доносилась до того очерету, що почало в животі боліти. А воно все така робота. Немає ніде нічого із топлива, а треба кожен день витопити. То ото і дивлюсь де почнуть солому в колгосп брати, то наносю на плечах і витопити і теличці на підстилку і на мішаницю. Іван каже: іди ти по солому, ти хоч і піймаєшся то на тобі менше спросу. А воно дедалі став живіт дужче боліти. Кинулась до лікарів, аж предлагають операцію. Підшив матки. Я розпиталась лікарів як тоді буде надалі: кажуть рік не можна важко робити. А куди мені і думати. Ні топлива, ні хліба. Матерії ніде не достанеш і метра. Тільки і надія на полотно.
Цілу зиму прядеш, а весна починається, треба щодня на роботу ходити. А в лавку коли привезут кусок матерії то получаємо впослі, що за ту матерію пхались і лаялись.
В 1937 році у лютому найшлося теля у телиці. Так пораділи що діждали молока. Начала я хворіти. То все мов потроху, а то як стала телиця доїтись Іван сказав щоб витягли буряків. А я пряла та нитки сукала та щоб скоріше послала малого Ванька та Маньку в погріб щоб накидали в лантух буряків. А дітвора влізли в погріб і одно лантуха держало, а друге накидало. Накидали повен лантух буряків, а я взяла той лантух і витягла з погріба. І тоді вже тієї зими і не пряла. Почало в животі пекти мов вогнем. Як сонечко зійде і підніметься височенько починає у животі мов що вимахує ножами. Болить від снідання до полудня, а тоді перестане і мов ніколи ніщо і не боліло. Тіки не стане сили. Дуже велика слабость. А їсти не можна нічого і до рота доводити, все відворотне. Тиждень пройде крихти хліба не ковтну. Ото тільки на превелику силу вип'ю сиру крашанку. А курей було 20 штук. Коли не стало зовсім крашанок я увечері давай пощитаю кури, аж нема і курей. Осталось тільки 5 штук, а то самі курята. Курята всі цілі.
Прислідили, коли дід Кушнерик приходив щоночі і брав на борщ по одній курці.
Молотила машина за садком на Карпенковім горбі. Перетягли машину на солонці, а тік остався не заметений. Я послала Ванька і Маньку на тік із торбами. Кажу ви малі і на вас вибаченіє буде. Носіть із току зерно торбами до дому а воно близько і в ярку за садком, нікому не видно. А вони торбинками наносили із землею. А я його те зерно переточила від землі а тоді на вітрі перевіяла і вийшло мішків зо два.
Мачурка Марія Самійловна йшла на роботу і накинула оком що діти носят із току зерно з землею. Побачила вечером Івана і каже: "там бригадир казав що не дасть вам хліба на трудодні через те, що дітвора ваша тік коло карпенкового садка замила".
Так батько нас як приїхав додому, він тоді був на свинарку временно фуражиром. Місяць поробив і чотири мішки борошна привіз. Як почав лаяти і мене і дітвору, нащо ви займали, чого ви туди пішли. А я йому кажу не кричи я як смеркне віднесу на тік і розсиплю по току. І він нас чуть із дому не порозгонив.
Полягали спати не вичерявши. Я те жито не вбирала в мішки, а покинула на ковдрах серед двору і коробку нову там оставила, бо батько так лаяв що вже ніщо не нужне. А собака здоровий на цепу бігав по проволоці по двору. Мачурка договорилась з Іваном увечері що прикрути собаку, щоб не бігав по проволоці бо вона Мачурка прийде вночі і підем по кукурудзу. Слухаю вночі почав гавкати собака. Кажу Іванові вставай бо прийшла Мачурка іти на кукурудзу.
Іван поки зібрався та вийшов, а Мачурка забрала у лантухи жито з Іваном Сониченком він тоді в неї жив. І тільки були та нема. А Іван вийшов та почав собаку бити. А я кажу: "ну за що ти Іване собаку б'єш?" А він каже: "хай не колотиться вночі." А я кажу він не дурно колотився, то Мачурка приходила іти по кукурудзу а ти довго не виходив то вона і пішла.
Вийшли рано вдосвіта дивлюсь немає ні жита, ні коробки самі ковдри порожні лежат на землі у дворі. Я подивилась і мовчу не питаю боюсь і нагадувати, щоб вчорашня лайка не вернулась.
Іван устав рано ще було повночі і пішов на свинарник на роботу, а я заходилась топити їсти варити. В обід привозить Іван зерно получив на трудодні. Каже Іван мені давай коробку будемо зерно згружати. А я кажу а де ти дів коробку, що не видно на току ні жита, ні коробки. Ти ж його десь ноччю дів бо не видно. Я рано встала, то ти вночі десь дів. Так Мачурка забрала і жито і коробку жерстяну нову.
На весні в 1937 році уже я попала в Решетилівську лікарню. Був тоді завідуючий лікарнею єврей Медрич, років йому коло сорока. Він тоді ускорості казали умер від туберкульозу. А готом Семен Іванович Остапівський лікар дав направлення в Полтаву в першу советську. Там завідуючий був Кирилов лікар, років йому було під п'ятдесят.
Побула і в Полтаві не дуже допомогає, тільки пролічила свиню. По 12 карбованців у сутки платила. Кирилов теж предлагав операцію. Ну я не схотіла.
Звозив Іван у Кринки там був головним лікарем із Калеників Василь Мариничів.
Василь Мариничів розказав усе подробно: серце і легені здорові, а приїжджай я тобі зроблю операцію. Я не согласилась. Він мені виписав дві пляшечки гематогену і коробку таку як із сірників повну чорних горошинок. Щоб пила по горошині тричі вдень і гематогену по столовій ложці тричі вдень. Стала я так употребляти лікарство стало мені їсти хотітись. Стала в мене потроху сила набиратись.
Це було діло в 1937 році. Дождали до осени до жовтневих свят я попрала сорочки та качала, а Ванько прийшов із школи та пас корову, а буряки лежали в своєму садку. Підскочила корова ухватила буряк у рот, а Ванько погнався за нею а корова його ковтнула. Той буряк був величини із курячу крашанку. Удавилась корова, що не робили нічого не помага. Дорізали та відвезли м'ясо здали за 400 карбованців. А корову як купувати то треба більше 700 карбованців. Позичили у Миколи Тирленка 300 карбованців і пішов Іван на Гаращенки корову купувати. Привів корову лисеньку, а теля біленьке. Заплатив 730 карбованців. Хоч годуй і розгодуй а більш не надою як півлітра. А воно своя сім'я 5 душ і Олена із патронату до нас прийшла. А корова є, а молока нема. Як іде із пасовища додому, то молоко капа із дійок цілу дорогу. А молоко капало на весні 1938 року.
Подивились ми на ту корову і що нам із нею робити. В 1938 році на весні корова та що купили на Гаращенках стала сита, а молока не прибавляє. Іван робив у сапожній і почув що колгосп збирається на м'ясо корови відгонити на станцію. Іван договорився із колгоспом і свою на м'ясо відогнав, а із колгоспа взяв таку корову, сама шкура та кістки. А молока дає по дві літри.
В кінці 1937-го а на початку 1938 року підговорив Івана Соломієнко Грицько піти по сіно в острів за півтора кілометра. На дворі була завірюха і великий вітер. Понабирали побагато сіна. А іти проти вітру. Поки дійшов до дому доніс те сіно, то на щоці примерз сніг. І на тому місці де примерз сніг зробилось таке завбільшки як три копійки і стало дуже пекти.
У Соломєнка днів три вперід стало таке саме і на тому самому місці. Відвезли Соломієнка в Решетиловку в лікарню. А потом трапилось і Іванові. Відвезли і Івана в Решетилівську лікарню.Там давали уколи проти сибірки.
Пробули там Іван і Соломієнко по тижню. Літом приїхав Антон у гості із Петром на місяць і як виїжджав забрав і Олену на Донбас. Поїхала з ним і Олена.
В 1938 році як побув Антон місяць, то прорубав нам у хатині у стіні дві дірки для вікон. Купив Іван у Миколи Федоровича двоє вікон із лутками. Ми повставляли їх у хатину. Прийшов Пуженко Антон поставив комини. За літо построїли від садка повітку для паші. У 1937 році на весні прийшов Криндач і Петро Борисенко укрили хату очеретом парками. Василь і Антон помагали коло вкривання і їсти варили, бо я дуже хворіла. Не способна була і їсти зварити. Як укривали хату а я вийшла в сіни, а вони мене не бачили що я стояла в сінях. А Петро Борисенко каже Іванові: "Ти Палажку відволочи в Куп'ювате, а собі шукай, бо вже з неї діла не буде". А я вийшла із сіней та й кажу: "хай мене відвезе до батьків. У мене є батько і мати, брат і сестра. Доглянуть мене до смерти".
Коли перегодом, як уже кінчали хату вкривати прийшов Зоря Іван. Ходив чогось поза озером та зайшов до нас у двір, а я сиділа під хатою. А Зоря мені і каже: "ти вже, Палажко, не вихворієшся. А мучися сама і Івана мучиш і дітей. Ото краще повісся та освободиш Івана і дітей." А я йому і кажу: "я вішатись ніколи не хочу, а буду ждати до свого дня коли господь милосердний розлучить душу із тілом. Тоді я з'явлюсь до цара небесного з чистою душею. Не по своїй волі на білий світ народилась, не по своїй волі і відціля піду".
Це було так 1937 року на весні. Дожили до весни 1939 року. Стала я думати про операцію. Поїду думаю і що бог дасть. Коли приходе повідомлення, щоб переносили хату в село. Як громом поразило.
Кончили строїтись, сама почала хворіти. Як построїли хату та на друге літо я сама викопала 36 ямок. Іван привіз із Білоцерківки із питомника саженців. Вже за 10 років почали родити яблука і груші. А ягід, мов що пообливало і листя не знати, самі ягоди. Сказано зроблено. Не хоче добровільно перестроюватися дядько, розкидають комсомольці хату і тоді як хоч.
Став Іван збирати людей розвалювати хату. 1939 року в кінці червня розвалили і перевезли в село на один день, а в селі на сохи зняли на один день. Усе за один день, бо людей було багато. Все ті що перестроювались і побільше на відробіток. За день навозили глини на хату. Возили глину Сергій Панич, 3ахарько Митринчук, Петро Борисенко і Іван свій. Потом также навозили Захарькові, Сергієві і Петрові.
Як трудно не було, а до після Семена в хаті вибілувала. Коминів ще не було. Живем у Антоновій хаті, а на тому боці на старому дворищі стояли повітки і заганялась корова, телиця і порося.
Одного ранку встала я і заходилась тісто місити, а Іван ще спав. Коли уходе в хату Митро Романчук. Питає мене, а де Іван. А я кажу ще спит. Романчук збудив і каже: "іди до сільради зараз". Іван пішов, а я байдуже. До вечора немає Івана.
А дітвора прийшли із школи і кажуть, що багато чоловіків і з ними і наші тато поїхали на Решетилівку.
Я пішла в Сухорабівку до брата. Брат робив конюхом. Попросила його щоб привіз мені глини. То прийде пічник та поставить комини. Приїхав брат із Сухорабівки, привіз мені із гори глини, а з під сосни піску. Прийшов Пушенко Антон комини поставив. А рідний батько весь час глину колотив. Допомогав Пушинкові. А я дома їсти варила а сюди носила. А із рідним батьком навозили із Сухорабівки цегли від цегельні а брат був конюхом і дав коней. Після жовтневих прийшов і Іван із Польщі. (з війни – Вебмайстер)
Як прийшов Іван із Польщі, то корову забрали в другу хату, а телицю продали Миколі Ковалеві за 700 карбованців.
Хвороба моя почалась із такого: Хату за озером як построїли,то вкрили глинобиткою. До 1936 року поробилися на стрісі кругом дірки. Як піде дощ, то не второпаєш де і ночви підставляти. Так Іван заходився накосив очерету проти своєї хати ще на початку серпня. Коли очерет ще був сирий. Викосив від Симоненкових ровів і до греблі. Як пішли дощі, а очерету ніяк косити бо дуже мокрий . З під споду купочки попригнивали. Іван на постійній, йому ніколи носити. А треба мені. Телицю пасти і в хаті Люся маленька треба на неї поміж раз поглядати. А дощ перестав стало на годині. Треба скоріш виносити поки нема дощу. Казала Маньці. Останься Манько сьогодні дома не йди в школу, поглядеш мені дитину, а я виносю очерет. А Манька в плач: "я не хочу оставатись пропуски робити". Мені вже з нею битись не схотілось, та й пішла Манька в школу. А я заходилась очерет носити. Винесу очерету разі 5 на берег. Побіжу до Люсі в хату. А телицю спутала, а вона взнала до Лебедищиної на жить. Тільки прижену в садок, оглянусь уже телиця поплигала в Лебедищину. За день очерет без мало не весь виносила. І почала після очерету хворіти. Прийшли батько із Сухорабівки і зарізали кабана, а осталась корова, телиця і теля, кури і качки. По ночах боюсь і не засну.
Дивлюсь раз аж щось за сосною горить. Я побудила дітвору. Кажу вставайте діти, бо в когось щось горить. Та якби в людей, то був би крик. А то тихо не чути нікого. А Ванько запевняв, що то Кисілева хата. Коли не скоро почався крик і плач. Сусіди Кисілеви казали що Кисіль сам хату спалив, бо йому на весну предстояла перестройка. Запалив Яків Тарасович Борисенко за те, що Кисіль під 33 рік обнаружив у Борисенка на вгороді закопаний хліб.
Прийшов Іван із Польщі. Перезимували а на весні в 1940 році перейшли в село. Перевезли дерево із повіток. Почали у селі строїти повітки. А на роботу треба ходити і Іванові і мені. Останусь у тиждень один день, а роботи багато коло стройки повітки.
Уже стало холодно, а з одного боку повітка недомазана. Наносила я в хату сухої глини а Ванько малий заходивсь місити. Замісив 12 ночов дерев'яних якими було їзде по озеру, рве рогіз та спичаки. А я до вечора вимазала. А вечером поліз Ванько на піч мов хворий, так наморивсь, а я намазалась.
А перед жнивами здохла теличка. Уранці увійшов Іван у хату та й каже: ото корову приучай доїти без телиці. Бо я її заріжу і відвезу в Полтаву і продам м'ясо. Із сьогоднішнього дня щитай нема у нас телиці. А після обіду телиця здохла. Ну так я гірко плакала.
Два годи прохворіла не пряла. Полотна не напряла бо не способна була. Купити матерії і ніде і нізащо. Бо налогу 1100 карбованці, облігації 200 карбованців, штраховки 40 карбованців, самообложки 20 карбованців, 320 літрів молока по жирності із корови, 120 крашанок, 40 кілограмів м'яса. А на трудодень получали по 300 грам зерна і 30 копійок грішми. Прийдуть на вгороді обміряють стільки посаджено картоплі і стільки посіяно жита. І за жито, і за картоплю давай із дому зерно і картоплю. Стільки із тієї латки начислять.
Пряла цілу зиму тільки неділями та празниками спочивала. Щоб хоч трохи приодягти сім'ю. А на весні оснувала і сіла ткати. А виткала треба і оббілити.
В 1940 році літо ходила із сусідами ланки полоти. Перезимували першу зиму 1941 року. Я пряла і по хазяйству управлялась коло корови і коло кабана. Манька ходила в школу в Сухорабівку. В глибоку осінь принесла із Сухорабівки м'яса. Каже в тітки Харитини дорізали кабана була рожа. Через три дні дорізали і ми свого із рожі хоч в Калениках ніде ції хвороби не чути було. Допомогло м'ясо.
В 1941 році за тиждень до свят великодних захворіли батько. Запаленням головного мозга. Бігаю я провідувати по двічі на тиждень. А батькові дедалі стає все гірше. Так і вмерли 1 червня у неділю вдосвіта. Осталися мама сами. Осталась корова, 6 овець і свиню зимували. Як піду я та просю ну навіщо ви тату таке хазяйство зібрали коло нього треба робити багато, а вони не хочут і слухати.
А батько цілу зиму ходили на Огирівщину по полову, носили на плечах та годували. А через три неділі, у неділю вранці 22 червня почалась війна. Зараз із понеділка почали людей забирати. Зараз наймолодших, а потім пішло як по драбині рік за роком. А жінок та дівчат окопи копати. Назначили і нашу Маньку окопи копати. А Манька перехворіла бронхітом. Так я поїхала сама під Биняковку окопи копати. Багато із села поїхало нас на ті окопи. Возили нам туди печений хліб у Калениках пекли, а борщ там коло окопів варили. Іван остався із дітворою дома. Прокопала я ті окопи тиждень, які вовік нікому не нужні, аби тільки там людей мучити.
А кожен день у Каленики їздять і привозять новини кого на войну забрали, а кому загадали. Приїхали туди посли і загадали Василеві Бісчисненковому, а він одногодка із моїм Іваном. А мене додому не пускають. Так я лягла і кажу живіт болить не можу видержати. То їхали додому ті кому загадали на войну та приїхала і я. Аж загадали дома і Іванові. Вирядився Іван на війну перед первою причистою.
Переказали чоловіки із Яресьок, щоб приїхали по одяг. Зібралися ті жінки що їхні там чоловіки, взяли підводу і поїхали. Підвода одна а підводчик Іван Семенович Таран. Жінок було душ 20, то де сміливі сідали, а не сміливі то йшли пішки аж у Яреськи.
Приїхали а їх сами перебирали. Коли як налетів німецький літак так підводчик із підводою аж у Федунку утік. Я тікала і загубила Іванів легкий піджак, а слідом бігли Мосій Кошкалда і Оляна Рикалівна піджак знайшли і віддали. Пішли другий раз ми усі жінки чиї там чоловіки, коли вони збираються виїжджати на фронт. А на Дніпрі гоготить так не втихає день і ніч. Почули ми що цей ешелон, що в тому числі і наш Іван, направлені на станцію Козельщина. Перестало гоготіти на Дніпрі. Пішов німець у глуб далі. А полонених гонять на Кременчук багато. Вирішили ми всі жінки їхати відшукувати чоловіків. Дід Зіма Іван узяв пару коней запряжені у ход і під'їхав на нашу вулицю. Коли ніхто не согласився їхати. А я сіла і поїхала. Наздавали мені жінки 12 хлібин. Доїхали в Козельщину якраз до монастиря, розпитали людей що вчора всіх пленних вирядили на Кременчук. Ми погодували коні і поїхали обратно. Від'їхали із кілометр від Козельщини і я побачила на дорозі під соняшниками у воєнній формі молодого хлопця. Він почав просити щоб ми його до Хорішок підвезли. Дід спинив коні він став сідати та так мов йому важко. Каже я ранений. Я схватилась із воза його підсадила на віз.
Доїхали в Хорішки. Гонять німці полонених мабуть із сотню. Припинив дід коні я подивилась знайомих нема нікого. Я стала німця просити, щоб віддати полоненим ті 12 хлібин. Німець розрішив. Я їм на гурт викидала той хліб. Кажу діліться хоч по крихті та всім.
Приїхали додому вже село спало. Положила того хлопця під комином спати, а дітвора спала на пічі. А вранці як поставали дітвора з печі, як глянули що спит чоловік та думали що батько. А воно не батько. Вводила його Люся із Галькою Дисниною в лікарню на перев'язку. А потом він заліг у постіль. Я додому водила лікаршу пирив'язувати. Ну через дві неділі він помер. Похоронило його на кладовищі з почотом.
Проїхали селом німці на мотоциклах. Показались що вони вже ось. А про Івана не чути нічого; чи в полоні, чи на волі. Як камінь у воду.
Похоронила я того хлопця, відсвітила 9 день. Підходе світити сороковини. Сидю я на пічі із дітворою і кажу . Оце, діти, як богові вгодна моя милостиня, то батько должен прийти у п'ятницю, бо в суботу проти неділі світити сороковини. А в п'ятницю в обід мені сказали, що вже прийшов Микола Векли чів і привів твого Івана. Я побігла до Векличів, аж Микола сидить обіда. Каже я твого Івана покинув у Сухорабівці. Я прийшла додому і ожидаю. Коли приходе. Постать Іванова ну не похожий на людину. І я б не впізнала, якби Микола не сказав, що прийде.
Тоді по селу ходило багато полонених. То увійшов батько в хату, то дітвора не звернули ніякої уваги. А потом він став питати про Василя, дітвора тоді по голосу впізнали. Увесь у вошах по тілові воші рани повиїдали. Обмивсь перебравсь. Місяців два поправлявся, приходив до пам'яті. А німці почали наводити порядок. Свиняку вигудуеш то здай, теля вигудуєш то здай. Пшеницю помолотили в колгоспі забрали до зернини. Дали тільки самої кукурудзи на трудодень.
Почали забирати молодь у Німеччину в рабство усіх аж по 1925 рік. Діходе і до нашої Маньки ряд бо вона із 1925 року. Іван попросив у сільраді та зменшили Маньці рік. І стала считатись із 1926 року. А 1926 рік не брався в Німеччину. Так люди з боку не давали спокою.
У Кошкалди Манька на рік старша від нашої. Зменшила Кошкалдиха рік, а воно не помогає. Побігла Кошкалдиха в сільраду і каже: "забираєте мою, забирайте і Щербаневу, бо моя з 1924 року, а Щербанева з 1925 року." А душа так мліла що і міста не находила ні вдень ні вночі. Та як у кого діти підростають та яка поміч, та яке щастя. А в мене як стали підростати то яке мене горе накрило.
Як у ції Кошкалдихи. Кончила Манька 8 класів поступила агентшою збирати гроші за налог. Два дні в тиждень походе по селу. Получала по 400 карбованців старими грошима і щороку премії. Бо кругом родичі помагали. А ми тягнемось із шкури лізимо, а вона принесе бумажку щоб за її тітку Ганну Бізчиснючку 100 карбованців заплатили. Треба платити, бо нікому заступитись.
Стала сільрада гроші збирати, а кошкалдівні не стало роботи, тоді стала до молока учотчицею. А яка ж сім'ї із неї користь. Кожний день несе із молочарки відро повне. Ніхто її не перевіряє чи молоко, чи сливки. Возять підкормку для корів то щодня завозять у двір. А то привезе сама із ферми. Так мов ніхто і не баче.
Було в селі 70 червоноармійців, які повтікали із полону від німця. Поприставало багато у прийми. І діти понароджувалися. А потім їх усіх забрали в Німеччину. Кой хто із дівчат поїхали з ними за жінок. То приїхали назад із дітьми. А то назначали багато, ну виручали ті, в кого були діти. Поїдуть у Решетилівку їде на прийом і бере дитину. Друга йде бере дитину, тільки в другому платті. А чоловіків визволяв Мишко Власячій горбатий. Почали німця гнати назад. Пробув німець у нашому селі рівно два роки. У школі жив постійно німець Вебер, який керував селом. Зараз тільки уступив німець, відкрили церкву. Почалось в церкві правитись. Правилась служба божа. Нема більшого щастя, як піти в храм святий і послухати слово боже. Господь сказав де і дві душі прийде во їм'я моє і я среді вас. Як не горювала, а всігда свою печаль на бога складала.
Багато чоловіків ще із Яресьок повтікали, а койхто із плену прийшов. А в церкву мало хто ходив. Чоловіки позбираються і до обіду в неділю в карти грають. Кошкалда Мосій і Трохим Лисак ті ще з Яресьок повтікали. Ні до кого не доходило що прийшов німець до нас і з нас і глумиться. Це ж попущення від бога, щоб каялись. А люди не покаялись.
Пройшло одне горе, підходе ще гірше горе. Вступив німець у село, а ми знаєм що він уже тікає. Всі чоловіки повтікали в очерета. Утік і Іван туди де чоловіки в очерет, в болото. А я з дітьми була дома. У неділю по заході сонця прилетів сич, сів на хаті і став кричати. Я зажурилась, що він велике горе предвіщає. Дітвора полягали спати на дворі у прядиві не тіпаному. А я сіла на полу коло напільного вікна і почала плакати. А у вікно дивлюся, як туди в напрямку до Решетилівки горіли в горі лампочки. А гоготить з орудія не перестає.
Коли коло столу почула жіночий голос. Сказала жінка так весело: "іди сюди, Палазино". Я сострахнулась, що мене так весело гукнула. Щоб мог цей голос означати. Почула тоді другий чоловічий голос коло столу строгий: "я знаю що роблю". Я тоді встала із полу, стала перед столом на коліна, вдарила три поклони перед образами, помолилась. Кажу в думці, як знаєш, роби. Ти царю небесний в совісті не нуждаєшся. І пішла із хати. А поки голосу того я не почула, то в душі дала такий обіт, що як горітиме хата, я із хати не піду. Лучше зжарюсь у хаті чим уп'ять строїтись. При такій бідності і здоров'я вже підірване.
Уранці був понеділок. Дивлюсь горить Сухорабівка. Це було 19 вересня 1943 року. А в 1942 році на весні таке велике наводненіє було, що і найстаріші люди ну такого наводненій не пам'ятають. У Калениках у селі сама церква була на сухому, а то скрізь вода. Усіх у селі Калениках повигонило і із хати на Либихівці і на Барщині. Вода прибула аж до Панькової повітки. Нас те горе минуло. В кого стара хата то завалило, а в кого новіша, то самі комини звалило. Великий ущерб принесло наводненіє людям.
Пішла я у Сухорабівку провідувати маму. Йшла коло сосни, а тоді Настасівкою. Дійшла до греблі що на піску. Село Сухорабівка залите водою. А цілу ніч кричали люди рятуйте. По воді було чути аж до нас. Тут на піску коло греблі як пристань. Хто в село їде, а хто із села на гору. Всі перебирались на гору на Настасівку. Нікого не можна допитатись де находяться мама.
Була вода велика в 1917 році я була ще дома. У хаті тоді не було води, тільки двором бігла вода. І так через двір ревла, що в двір човном уїхати не можливо. Вигнали із кошари скот, щоб перегнати до Давидушки у двір. А воно ж скотина. 3 корови і бик третяка рябий, здоровий більший від коров. Як пішли вони по городу плавати. Батько на плоті їздять і ніяк не переймуть. А тут яма і погріб позавалювались. Скот направився туди до ям. А батько кричать скоріше Палазино бо пропали корови. Двом коровам уже місячний строк минув. Я скинула із себе чоботи і побрила якраз під руки,а вода як крига. Перегнала брідьма скот до Давидушки в двір. В Давидушки пробули корови 7 день. Як скоро вода прибувала, так скоро і відбувала. Так розпливлось із города все де дрючок, де пенечок все з двору полетіло. А кури ті на сідалі сиділи і не вставали. Ми там їм і їсти давали. Батько із дрючків зробили плот, і з клуні своєї возили до коров сіно. Сіна було возів два добрих у те время. Як їдуть від коров то треба мені вибродити із двору і хватати за плот і тягти у двір. А як не ухватю за плот, то віднесе, аж до башагрових воріт. Свиня з поросятами була в сінях.
Як пройшло наводненіє, як напали на мене чиряки, такі як курячі крашанки. Було в мене аж 18 штук. І всі разом наривали. Ніяк було ні сидтіти, ні лежати.
А другий раз була вода у 1930 році. Мене тоді в Сухорабівці не було. Ну в 1930 році була трохи менша ніж у 1917 році. Я попросилась на човен щоб і мене взяли до маминого двору. Приїхала у двір. Двору не можна впізнати. В хаті двері відчинені. Ворота відчинені. Води якраз по середні склянки у вікнах. Я стала гукати: мамо, де ви? Коли вони озиваються в сараї на горищі. Я і собі доїхала до драбини та й полізла до їх на горище. Сидимо на горищі, а вітер, а буря мов ось-ось сарай звалить. А холодно на горищі так не можна видержати. Кажуть мама: я вже три дні не нагріваюсь. Коли приїхав Лука мене забрав. А я на другий день найшла в Калениках човна та поїхала забрала маму. Мама як заснули в мене на полу, то сутки спали, мало прокидались. Така то вода. Хату не розвалило, а осіла на землю як черепаха. Комини впали. А поки у воді була, поки і глина обсипалась. Прийшлось мамі хату валькувати і комини ті виносити, а другі ставити.
Коли приходить мама із Сухорабівки. Кажуть спалив німець Сухорабівку. Погоріло в їх усе що було. Кажуть поклали на возик кой яке барахло, і стали везти за огороди, а німець наспів, вистрелив у возик, а воно возик так і загорівся. Так я кажуть покинула возик і пішла на бакайці сама. Назбігались до мене сусіди Панчиха, Дисниха, П'яташиха. А мама почали їм розказувати про пожар у Сухорабівці. Коли тут під'їжджає німецька машина і стала коло двору. Я тоді до тієї машини пішла скоренько. Стала в дворі коло воріт і дивлюсь у машину. А в машині ранений німець. Ще два з ним. Один шофер, а другий здоровий. Той здоровий виліз із машини і бігом у фірточку та до мене. Я як глянула на його очі то злякалась. Не поступилась із міста, а почала христитись і в душі бога просити. А німець як біг до мене скоро, так і побіг від мене скоро. Сів у машину і поїхав. А я стояла на місті коло воріт. Потом як заїхали вони, що не видно стало, тоді я прийшла до компанії де сиділи мама із жінками. Коло їх стояли Манька, Ванько і Люся. А Ванько каже: "чого ви мамо, туди пішли, він же хотів вас убити". А я йому кажу: "якби я туди не пішла, то вони може усіх би повбивали. Я пішла їх задержати."
Мама пішли на той день додому. А вечером наїхало німців повне село. А на цих вулицях не було. Ми вже спали на дворі, а батько десь у очеретах. Не було його і дома, бо чоловіків німці забирали із собою. Ще вперідь за тиждень іздили німці на машині і палили по дворіх сіно. У Дисни спалили сіно і повітка згоріла. А в нас не набачили і осталось до другого случаю.
У вівторок була друга причиста. Це по старому стилю 8 вересня. Рождество присвятої Богородиці. А в середу я встала ще було повночі. Мало спала, а сон приснився замітний і незабутній. Мов прилетів яструб і ухватив наше біленьке куря. І носить його кругом оселі, а воно пищить. Коли із яструба став червоний півень і я прокинулась. Начистила картоплі, зарізала півня. Коли повставала і дітвора. Ванько був одягнений у Маньчиній спідниці і піджачку і платочку. Бо йшла молва, що німці хлопців убивають. Манька так на Ванька розсердилась, що її одіж понадівав. І не схотіла із хати нічого помагати виности, а пішла і заходилась у корови викидати гній. А Ванько погнав корову на п'ятахи пасти. Глянула я аж вже горить село. Дим аж до неба піднімається. Я випустила порося, відв'язала собаку. Взяла суконне рядно на руку і пішла із двору. Дійшла у городі до стежки, покинула рядно і пішла далі. Держала напрямок на дорогу понад Трохимом Лисаком. А тоді на п'ятахи. Коли глянула, а в Кеді і Кісіля палять хати. Так я тоді на бік та поза Семесим та на п'ятахи. І собака за мною біжіть. Дійшла на дорогу, яка веде до віблого. Наткнулась на Валька, тай пішли з ним у окопи. А там людей повно. Понабирали із дому кавунів хліба сидять їдять. А ми з Іваньком сиділи дивились. Не то їсти не хотілось, а даже і дихати. Думаю ну як вони його ковтають. А у Ванька така бешиха була, що сидів коло мене і його ніхто не впізнав. Дивились уже із людьми як село горіло. Потом почали пулі свистіти, так ми тоді пішли дальше. А як зайшло сонце стало смеркати, тоді стали йти додому. А в обідню пору їхали Соломієнко Грицько і Рогозиненко Іван туди на вібле. Запрягли пару коней. Наклали повен віз барахла, а зверху посаджали дітей, а жінки ішли за возом. А Соломієнко каже Рогозенкові. Іди Іване будемо совітуватись куди їхати. Та як поїхали то й досі їздять.
Прийшли додому все погоріло. Кури попеклись, а які живі остались, гусей теж немає. Повиносили на серед города вулики із бджолами. Повитягано із вуликів рамки не осталось і, одного. Сундук стояв на грядках, спалили сама кришка осталась. І дим кругом такий, що за три метри нічого не видно. Манька і Люся поприбігали додому, бо сиділи в Дисниному окопі. Бачили все як хату палили, як і вулики розтягали. А за брунивою могилою такий плач дитячий, що аж острах мене взяв. Я побігла туди коли там уся площа заслана людьми із підводами. Порозпрягали воли і коні а сами хто вечерю варить, а хто вечеря. А діти малі так плачуть та просяться додому. Бо під возом погано спати дітям. Я стала їх питати звідки ви приїхали. А вони кажуть: із Піщаного. А одна жінка каже тут наші наловили коров у вас та подоїли і поприв'язували до возів. Я обійшла скрізь коло всіх возів обдивилась, а своєї корови не найшла. Іду додому, коли каже одна чужа жінка, що недавно оце привели німці двох чоловіків на кладовищі і побили. Я злякалась, думаю, а чи не наш батько. Прийшла додому аж перегодом прийшов і батько. Узнали ми що то побили Остапа Бравенка та Микиту Рогозиненка. Ці два чоловіки повбиралися у жіноче і заходились хати тушити. Німці підійшли подивились що чоловіки в жіночій одежі Кажуть партизан, партизан і відвели на кладовище і побили. А ми стали думати як за ніч утекти із дому. Люся і Манька кажуть що палили хату поліцаї, а розтягли пасіку евакуюровані ті що наїхали. Порішили із Дисною тікати в Мухувате. Туди відвезли віз на середину Мухуватого і там сиділи. На другий день у обід поїхали евакуюровані із села. Потом їхало із Калеників декілька машин німців, а скот пасся на житі коло Мухуватого. То із тих машин постріляли весь скот, не залишили ні одного. Скот рів не своїм голосом. А ми сиділи в Мухуватому і тремтіли від страху.
А в полудень вибрили із болота. Пішли в село в розвідку А із села курило як із пожарища. В селі вже німців не було, осталося на Либихівці коло церкви 20 хат та коло школи на замості 15 хат. А то все зрівняне із землею. На третій день після пожежі вступили наші в село. Вже не страшно німців. Це горе пройшло, підходе друге горе. Хата згоріла, зима заходе, а де ж жити. Узнали, що Антонова хата осталася німці не спалили, побоялись що коло болота. Після 1933 року жили в ній Антон і Олена вдвох. А потом у 1934 році на весні пішли в патронат, а хата пуста осталась. Потом в 1936 році Антон поїхав на Донбас. А Олена перейшла до нас із патронату. Хату їм колгосп обмазав і комини по ставив. Хоч сьогодні входь і живи. Ну вони жити в ній не схотіли. Пожила Олена в нас рік і кінчила 7 класів. І поїхала до Антона на Донбас. Дав їм колгосп теличку і порося. Порося виросло в нас, а після різдва продав Іван з Оленою Антонині Марченковій, а теличку зімував наш Василь. А на весні пригнав до нас. А восени як стало видно що тільна, то купив Іван Таран своїй сестрі Ганні.
В 1938 році восени забрали Антона в армію, а хата так осталась. Ми поки за озером жили то і за хатою наблюдали. В 1940 році Антон прислав письмо. Я каже вишлю доручення, а ти Іване продай хату. А я сказала продавати хати ми не будем. Хай як приїде та сам і продає. Пішов Іван подивився на Антонову хату. Каже Іван будемо мабуть туди перевозитись. Комини пастухи розвалили. Прийшли мама із Сухорабівки і кажуть я думала що хоч у тебе хата осталась, а воно і твоя згоріла. У мами і Харитини пооставались корови, а в нас на солонцях убили корову і бика. Стали перевозитись у Антонову хату. А воно і возити нічого, що не подогоряло, а що повиносили на грядки то люди забрали. Остались ні горщечка, ні мисочки, а ні ложечки. Остався один чавунчик трьохлітровий та другий п'ятилітровий.
Панчиха та нікуди не сходила із дому. Притушила хату і підлаталась добре чужбиною. Криндачка тоже із дому не сходила і нічого не боялась, то тоже підлаталась чужбиною. Борисенкова Мотря із дитиною носилась то не спалили і хату. Хто боявся то лишився всього, а хто не боявся то добре чужбиною підлатався. У Антоновій хаті назбиралося нас не мало. З нами в хату переїхала Палажка Цариха, 3 душі Онися Табурка, 2 душі. А в хатину дід Бардак і баба із ними Параска Мартинівна. А в другу хату дід Влас, в його 5 душ сім'ї. Та дядина Векла сама без сім'ї. А в сарай перешли жити Ходієнчиха Тетяна 3 душі і Микитиха Ганна 6 душ, а в другій половині сарая Максименчиха Оляна 4 душі. Цариха побачила що нас дуже багато ніде і повернутись, вернулась назад. Викопала собі в дворі землянку. Пристроїли до сарая поднавес і стала бригада коло Антонової хати.
Забрали сюди частину волів і коней. Став наш малий Ванько воловиком, а грицайчин Іван конюхом. А батько, як перебрались у Антонову хату, пристроїв до хати катрагу, бо в нас осталося дві вівці. Прийшла Мелашка наша і каже: в неї осталась корова і телиця і каже щоб я забрала в неї телицю. Я забрала в неї телицю і відвела в Сухорабівку до Харитини. А в Харитини взяла, мамину корову із телям. Теля перегодом забрали в колгосп дурно. Була гуртова телиця із Десноют так Санька за ту половину чуть очей не повидирала. А я не спорилась, а подарувала. Так вона зарізала ту телицю.
Батька через тиждень забрали на войну. Пробув батько після плену рівно два роки дома. Забрали в Полтаву у Крутий берег. Там у Полтаві батько найшов місто і Маньці. Манька поступила вчитись в сільськогосподарський технікум. А в Полтаві сісного нічого не дістанеш усе те що їсти треба приставляти із дому. Хліба по карточкам давали по 400 грам. А дома зерно було так ніде змолоти. Попалив німець усі млини. Зробив Ванько із отулка млин і за цілу ніч можна намолоти на невелику хлібину. Манька можи б і не пішла так скоро вчитись, щеб пожила дома, так як уступили красні а німця вигнали зразу стали назначати на Донбас шахти строїти. А на Донбасі голод, Дома хоч зерно є, а на Донбасі і того не має.
Батько із Крутого Берега пішов на фронт 1 січня по новому. А Манька осталась у Полтаві у технікумі. Назначили Маньку на Донбас у першу чергу. Манька пішла в Сухорабівку до тітки. Думала Манька пристроїтись у школу ходити у 9 клас. А після пожару ніхто не схотів у школу ходити і не назбиралось учнів і 9 класу не відкрили.
Луці Данильченку стали докоряти, щоб не передержував Маньки. А Лука тоже жив у чужій хатині, спасти ніяк, всігда на глазах у людей. А в технікум не приймають без справки із сільради. А нам у сільраду і натикатись не можна, бо визначили на Донбас. Прийшла Манька із Сухорабівки додому в Антонову хату, в сільраду дали знати і вже посел прийшов, щоб собиралась на Донбас. Так ми з Манькою як усі поснули, щоб ніхто не бачив пішли на Сухорабівку. Якраз у 12 часов ночі. Постукали у вікно до Луки. Манька пішла в хату а я на дворі осталась. Коли перегодом виходе Манька з хати і каже: "Мамо! Дядько Лука мені справку взяв." Голова сільради вийшов на двір, а піджак покинув. А в піджаці в кармані була печатка. А в дядька Луки була написана готова справка. Дядько з кармана узяв справу, а з головиного печатку і діло готове.
Ми в двох із Манькою йшли назад дуже раді. Прийшли додому було 2 часа ночі. Манька лягла спати, а я заходилась топити. Наготовила їй харчів а в 5 часов збудила і повела на Решетилівку. Піднесла Маньці клунок до Шрамків, щоб вона не боялась, а сама вернулась додому. Стало більш клопоту, треба Маньку із дому годувати. Прийшла Манька раз додому по харчі та після того захворіла. Так я їй тоді сказала: "будь там у Полтаві а я сама тобі їсти носитиму." Ванько побув воловиком поки у Сухорабівці відкрився 7 клас, а тоді пішов у школу, а я заступила на його місце. Я проробила воловиком до нового року 1944.
Контактуйте з авторами Веб - сайту:
Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава
ієрей Ігор (Литвин) тел. 00380 (532) 586025,
Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач
брат Володимир тел 00380 (532) 586777
Кількість візитів до сторінок цього
сайту з 10 вересня 2001 року –
