До циклу проповідей

ЄВХАРИСТІЯ

До циклу лекцій недільної школи

ЄВХАРИСТІЯ, MS WORD

Професор Архимандрит Кипріян (Керн)

із читань у Православному Богословському Інституті у Парижі

1. ЄВХАРИСТІЯ – ПОХОДЖЕННЯ ТА ІСТОРІЯ

2. ЄВХАРИСТІЯ – ТИПИ ЛІТУРГІЇ

3. ЄВХАРИСТІЯ – СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ЛІТУРГІЇ

   4. ЄВХАРИСТІЯ – Ектенії після Євангелія

   5. ЄВХАРИСТІЯ – Епіклезис (молитва закликання Св. Духа)

Ектенії після Євангелія (продовження Складових частин Літургії)

Після прочитання Євангелія у давній Церкві належало єпископу або священику говорити слово повчання. Цього звичаю дотримувались повсюди, він і тепер зберігся у Греції. Не зобов'язуючи проповідника обов'язково виголошувати проповідь саме у цей час, треба, одначе, визнати, що цей момент дуже доречний для тлумачення слова Божого, яке було щойно прочитане. У нашій практиці після Євангелія виголошуються ектенії, якими закінчується літургія оглашенних: потрійна (сугубая), іноді заупокійна й ектенія за оглашенних.

Потрійна (сугубая) ектенія

Неправильно, звісно, називати цю ектенію "сугубою", бо "Господи, помилуй" співається не сугубо, тобто не два рази, а три, і саме слово "ектеніс деїсіс" треба перекладати як "ревне моління", так називається і молитва священика під час цієї ектенії. У давнину вона просто називалася "ектеніс", на відміну від "сунапті" – великої ектенії.

Це молитва за особи, тоді як благальна ектенія – за речі й потреби цих осіб. Ця ектенія міститься й у чині вечірні й ранішньої, але деякі відмінності у змісті цієї молитви на Літургії легко помітити. Ця ектенія безсумнівно має давнє походження, хоча її сучасний вигляд утворювався протягом багатьох століть. Уже у списках Літургії ап. Якова Х-ХІ стт. зустрічається молитва, що близька за змістом до нашої потрійної ектенії. Сама по собі вона є повторенням й доповненням великої ектенії.

У теперішній редакції цієї ектенії є декілька прохань, що потребують особливих зауважень. Там є звичайне прохання: "Ще молимось за братів наших священиків, священномонахів і за все у Христі братство наше". Походження цього прохання, мабуть, треба шукати в єрусалимських текстах ектенії, де значиться на відміну від венеціянської (тобто східної) редакції, саме так:

Грецький текст
"Ще молимось за братів наших ієреїв, ієромонахів, монахів і за все у Христі братство наше".

Єрусалимський текст
"Ще молимось за братів наших архиєреїв, ієреїв, ієромонахів, ієродияконів і монахів і за все у Христі братство наше".

Пояснення цьому треба шукати у тому, що у Святогробське братство входять не лише священики, ієромонахи, ієродиякони, монахи й т. д., як в інших монастирях, але ще й архиєреї. Таким чином, під "братами нашими" Служебник має на увазі все взагалі священство й дияконство, тобто, увесь християнський клир, тоді як під "всім у Христі братством нашим" треба розуміти це братство агіотафитів. Неєрусалимські Служебники, як бачимо, випустили слово "архиєреїв" із прохання про братство, але саме "братство" зберегли. Крім того, неєрусалимські Служебники у проханні про правлячого архиєрея не містять нашого вислову "за все у Христі братство наше".

У потрійній ектенії є прохання "за тих, що дари приносять", яке саме по собі з'явилося нещодавно. До XIV ст. були ще спеціяльні молитви плодоносіння та ектенії за приношення плодів і тих, що плоди приносять, які згодом зникли й були замінені одним проханням на потрійній ектенії. Давні молитви, що зникли, походять від агап. В одному з рукописів ХІ-ХІІ стт. знаходимо таке, наприклад, прохання: "За тих, що плоди у цей день принесли, щоб вони захист, прощення й причастя на вічне життя прийняли, помолімось".

Прохання "за Богом бережену Україну нашу, за уряд, військо і весь народ її" з'явилося, звісно, пізніше. [Докладніше про цю ектенію див. у статті проф. М. Скабаллановича "Ектении" у "Труд. Киев. Дух. Ак.", за 1912 р., червень, с. 181-195.]

У давнину "Господи, помилуй" співалося лише один раз на кожне прохання, залишком чого є одноразові "Господи, помилуй" на початку потрійної ектенії. Іноді ця ектенія закінчувалась 12-разовим "Господи, помилуй" після останнього прохання. За друкованим Московським служебником 1658 р. "Господи, помилуй" 12 разів співалося після прохання про московського царя.

Належить відзначити ще й ту особливість, яку знаходимо у проханні за "всіх православних отців і братів наших, що тут і повсюди давніше спочили". Воно було доповнене словами "за святіших патріярхів православних, за благочестивих і повікнезабутніх князів і гетьманів наших", чого немає у грецьких служебниках. Зате Єрусалимський літургікон містить прохання за милість, життя, спокій, здоров'я, спасіння православних християн, поклонників, попечителів і паломників Святого Гробу і всіх, що живуть у святому місті Єрусалимі. Окрім того, він містить прохання за впокоєння поіменно Патріярхів, які спочили, починаючи від Анфима (1788- 1806), й прохання "за братів наших, що на службах і у відрядженні перебувають, і за всіх благодійників, за тих, що служать і служили у цій святій обителі".

Священик під час цієї ектенії читає так звану "молитву ревного моління": "Господи Боже наш, прийми це ревне моління від Твоїх рабів, і помилуй нас через велику милість Твою. Зішли на нас і на всіх людей Твоїх щедрість Твою (Пс 102:4), бо ми від Тебе сподіваємось багатої милости" (Еф 2:, 4).

У цю ектенію можна вставляти й особливі прохання за хворих або за спасіння народу від напастей і т. ін. Варто, одначе, відзначити, що ці прохання повинні братися або із книжки молебних співів, або бути схваленими вищою церковною владою. У будь-якому випадку, не треба заохочувати прояви вільної літургійної творчости і не перевантажувати текст надмірними проханнями, що іноді через свою стилістичну недосконалість не гармонують із музикою літургійної мови. Також не варто було б заохочувати священиків до поіменного поминання надто довгого переліку імен за здоров'я й спасіння. Це ж стосується й наступної заупокійної ектенії. Увага молільників мимоволі втомлюється, коли у проханні за спокій читаються дуже довгі списки імен.

Під час потрійної ектенії розгортається й антимінс. Треба зауважити, що як наш, так й усі грецькі чини Літургії ясно вказують на розгортання антимінсу після виголосу "Щоб і вони разом із нами славили...", тобто після ектенії за оглашенних. Але поточна практика узаконила інший момент для цього. За аналогією з Чиновником архиєрейського священнослужіння і при ієрейській службі антимінс також розгортається під час потрійної ектенії, а до часу виголосу "Щоб і вони разом із нами славили..." залишають нерозгорнутою лише останню, верхню частину антимінсу. З цього приводу треба зауважити, що теперішня практика узаконила чинити цю дію після прохання за правлячого архиєрея. Священик розгортає спочатку ілітон (плат), у який загорнутий антимінс, а потім і сам антимінс. Варто зауважити, що не завжди ієреї дотримуються одноманітности у згортанні, а відтак, й у розгортанні антимінса. Порядок тут повинен бути такий.

Антимінс, а також ілітон, яким він обгорнутий, повинні бути закриті на зразок єврейської або арабської (семітської) книжки, тобто верхньою частиною згорнутого антимінса повинен бути його правий бік, за ним розгортається лівий, потім нижній і, нарешті, верхній.

Отже, й при розгортанні антимінса (після перенесення Св. Дарів назад на жертовник) священик закриває спочатку верхню частину, потім нижню, за нею ліву і, нарешті, праву. Під час архиєрейського або соборного служіння це пояснюється порядком участи співслужителів: спочатку престоятель разом з тим, що стоїть праворуч, тобто старшим співслужителем розгортає праву частину, потім предстоятель робить те ж саме із співслужителем, що стоїть ліворуч, потім розгортає нижню і, нарешті, верхню. Повторюємо, що у нас установився звичай під час потрійної ектенії, після прохання за патріярха й правлячого архиєрея, розгорнути ілітон і три боки антимінсу; четвертий же, верхній, залишається до кінця ектенії за оглашенних. Сербська практика точніше дотримується постанов Служебника, також підручник літургіки рекомендує розгортати боки антимінсу одночасно з проханнями ектенії про оглашенних: правий бік під час прохання "Вірні, за оглашенних помолімось...", лівий під час "Щоб відкрив їм Євангелії правди", нижній під час "Щоб приєднав їх до Святої Своєї Соборної й Апостольської Церкви..." і, нарешті, останній, верхній, під час виголосу " Щоб і вони разом із нами славили... " [Прот. Л. Миркович. "Православная литургика", ч. II, стр. 78-79.]

Після потрійної ектенії може бути, за нашою літургійною традицією, вставлена і потрійна ектенія за померлих з відповідною молитвою "Боже духів і всього тілесного...". Грецька практика цього не знає, не чинить і лише після закінчення Літургії, якщо є заупокійне поминання, відправляє Літію. Ні в якому разі не треба допускати самовільного й нічим не виправданого нововведення й співати після заупокійної ектенії кондак "Зі святими упокой..." [Булгаков. "Наст, книга", стр. 901, прим. 73.] Для кондаків і тропарів відведене цілком визначене місце відразу ж після входу, а ніяк не між ектеніями. Говорячи про заупокійну ектенію, треба зауважити, що поминання священиком довгих списків імен, як це буває на батьківських заупокійних Літургіях, не варто заохочувати. Це відволікає увагу вірних від головного, втомлює її і робить неспроможною до більш бадьорого й свідомого сприйняття центральної, євхаристійної частини Літургії. Не треба б священикам приєднувати до імен покійних всілякі додатки, як, наприклад: "замученого", "убитого", "утопленого", "у в'язниці померлого", "блаженного отрока" та інше. Східна традиція не знає навіть і нашого "новопреставленого". Також треба всіляко відмовлятися від згадування у поминанні титулів: "боярина", "князя", "графа", "воїна" і т. д. У молитві важливе поминання самого імени, а не різних другорядних додатків суто земного значення.

Існує звичай виголошувати заупокійну ектенію з кадилом в руках, і оскільки, за російською практикою, належить після читання Євангелія зачиняти царські ворота, то звичайно їх на заупокійну ектенію знову відчиняють.

Ектенії за оглашенних

Ектенiя за оглашенних, нагадує нам про давній інститут катихумената. В історичному огляді Літургії були наведені давні чини Літургій, що ґрунтуються на апостольському переданні й носять імена того чи іншого апостола й Апостольських постанов, у яких ектенії і молитви за оглашенних відповідали нагальним потребам Церкви того часу. Окрім того, були спеціяльні ектенії та молитви за одержимих, тих, що каються й т. ін. Усе це Церквою було запроваджене й зберігалося, поки у ньому була реальна потреба. Але з часом послабшала дисципліна покаяння. Ті, що каялись, вже не проходили шлях покаяння за розрядами – плакальників, тих, що припадають, та подібне. Сповідь із публічної, з інститутом покаянного пресвітера ("пресвітерос тон метаноунтон" [пресвітер для тих, що каються]), який наглядав за правильним проходженням ступенів покаяння, була замінена тайною сповіддю гріхів не перед всією Церквою, а тільки перед свідком Церкви, священиком. Відтак і ектенії та молитви за тих, що каються, були вилучені з чину Літургії. Рука літургіста-реформатора вирішила, що це буде на користь, та відповідатиме реальним обставинам. Так же точно і з інститутом одержимих: харизматичний інститут экзорцистів, заклинателів, припинив своє існування. Разом із ним зникли зі складу Літургії також і молитви та ектенії за енергуменів. Що ж стосується ектеній та молитов за оглашенних, то церковна традиція не наважується на висновок, подібний до того, який вона зробила відносно згаданих щойно розрядів вірних. Оглашення не відбуваються в Церкві, як вони відбувалися на початку. Хрещення несвідомих немовлят замінило хрещення дорослих. Самих оглашенних у Церкві не стало. Рідкісними винятками підготовки до прийняття християнства євреями, мусульманами або язичниками у деяких районах земної кулі навряд чи можна виправдати існування до цих пір ектенії за оглашенних. Тим не менше страх порушити традицію, а вірніше, відома закостенілість і, можливо, недорозуміння заважають зробити відповідні висновки. Невідомо, за кого молиться церковна громада, коли диякон виголошує ектенію за оглашенних. Невідомо, кого ж диякон просить залишити молитовне зібрання, коли він наказує оглашенним вийти. Оглашенних немає, а молитва та ектенія виголошуються за тих, кого Церква взагалі не має серед своїх співчленів і навіть не збирається оглашати, просвіщати й хрестити. Особливо це стає зрозумілим на Літургії Великодня. У давнину піст був часом підготовки до хрещення, часом оглашення, і в дні Лазаревої суботи або Великої Суботи ці катихумени й охрещувались. Зрозуміло, коли не було тих людей, які готувалися до хрещення, у Церкві на Великдень не виголошували цих ектеній, бо вони б не відповідали дійсності. Тепер же ці молитви й прохання не мають ніякого реального значення, але у нас зберігають місце у чині Літургії. Греки стосовно цього більш рішучі, і у багатьох церквах у них по буднях, а подекуди й завжди, ектенії за оглашенних відмінені. Після Євангелія й проповіді у них потрійна ектенія звичайно закінчується виголосом: "Щоб під владою Твоєю ми завжди захист мали...", і хор співає Херувимську пісню. Міркування більшости церковних консерваторів [Булгаков. "Наст, кн.", с. 902, с. 77.] про те, що й ми смиренно повинні зважати щодо себе на слова й прохання за оглашенних й прирівнювати себе до них, думається дещо штучні. Головне, що збереженням цих прохань Церква свідчить, що у її житті є щось таке, що не відповідає дійсності, щось титулярне, несправжнє. Зрозуміло, можливість виключення у майбутньому цих прохань може бути проведене лише вищою церковною владою, від єпископату у його соборній повноті, а не бути особистим рішенням того чи іншого священика, що бажає бути популярнішим у народі, прогресивнішим, наблизити Літургію до сучасних реалій і таке інше.

Про бажаність вилучення ектеній за оглашенних говорилося і в Російській Церкві. У підготовчій роботі до Всеросійського Помісного Собору на початку цього століття ряд єпархіяльних преосвященних у своїх доповідях висловились за це скорочення. Повторюємо, що теперішня практика встановила на четвертому проханні ектенії за оглашенних, тобто на "Щоб відкрив їм Євангеліє правди", відкривати останню, верхню, сторону антимінсу, що залишалася ще нерозкритою. Починаючи від молитви за оглашенних, тексти молитов на Літургіях св. Василя і св. Івана Золотоуста відрізняються. Наводимо їх паралельно:

Літургія Золотоустого:

Господи Боже наш, що на Небі живеш і смиренних доглядаєш (Пс 112:5-6), що спасіння родові людському зіслав, Єдинород- ного Сина Твого (Гал 4:4. 1 Ів 4:9) і Бога, Господа нашого Ісуса Христа, зглянься на рабів Твоїх, оглашенних, що схили перед Тобою свої шиї, і сподоби їх у добрий час купелі народження для вічного життя (Тит 3:5), звільнення від гріхів і одежі нетління, з'єднай їх із Святою Твоєю Соборною й Апос- тольською Церквою і зарахуй їх до вибраної Твоєї отари.

Літургія св. Василя:

Господи Боже наш, що на Небесах живеш (Пс 2: 4; 112, 5) і доглядаєш за всіма справами Твоїми, зглянься на рабів Твоїх, оглашенних, що схилили свої шиї перед Тобою, і дай їм легке ярмо (Мт 11:30), зроби їх честними членами Святої Твоєї Церкви, і сподоби їх купелі народження джля вічного життя (Тит 3:5), звільнення від гріхів і одежі нетління, щоб пізнали вони Тебе, Істинного Бога нашого (Ів 17:3. Кол 1:11).

В обох Літургіях ця молитва закінчується виголосом ієрея: "Щоб і вони (тобто оглашенні) разом з нами славили пречесне величне ім'я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Під час виголошення цього священик бере губку (мусу), що лежить загорнутою в антимінс, і, осінивши нею хрестоподібно антимінс і поцілувавши її, кладе у верхньому правому кутку розгорнутого антимінсу.

Як бачимо, зміст молитов в обох Візантійських Літургіях однаковий. У них священик молиться за те ж, про що голосно виголошує ектенію диякон, тобто за причетність тих, що готуються до св. Хрещення до Церкви, за те, щоб вони сподобились "бані пакибитія", за прощення їхніх гріхів і за пізнання ними Істинного Бога. І в одній, і в другій згадуються схилені шиї оглашенних, до чого закликав і диякон в останньому проханні ектенії. У давніх Літургіях було й особливе підняття рук єпископа над оглашенними, як і над тими, що каялись, над одержимими та іншими.

За 19 правилом Лаодiкійського Собору (364 р.), "після бесід єпископа спочатку чиниться молитва оглашенних, а потім, після виходу оглашенних, іде молитва за тих, що каються: коли ж і ці, прийнявши накладання руки, підуть, тоді чиняться три молитви за вірних".

Так чинилося в усіх храмах давнього свiту. Так, за чином оглашення Великої Константинопольської церкви, за "Обрядником візантійського двору", після закінчення оглашення Патріярх заходить до вівтаря, читає там молитву за тих, що готуються до просвічення, диякон говорить відповідну ектенію. Потім Патріярх благословляє кожного оглашенного, читається молитва схилення голів і промовляється "амінь". Після дияконського виголосу "у спокої вийдімо" співці відповідають: "з іменем Господнім", – і потім "дається час", і відправляється Божественна Літургія [Див. про це Е. Дияковський. "Чин тритекти" у: "Труд. Киев. Дух. Ак.", 1908. Липень, с. 414- 415.]

ЛІТУРГІЯ ВІРНИХ

Після виголосу "Щоб і вони з нами разом славили..." диякон наказує катехyменам залишити молитовне зібрання: "Оглашенні, вийдіть, оглашенні, вийдіть, щоб ніхто з оглашенних не залишився, тільки вірні. Ще й ще в спокої Господеві помолімось". Так починається літургія вірних, тобто її головна частина. Священик читає першу молитву за вірних:

Літургія Золотоустого:
"Дякуємо Тобі, Господи Боже Сил (Апок 11:17; Пс 83:9), що сподобив нас стати нині перед Святим Твоїм жертовником і припасти до щедрот Твоїх, просячи за наші гріхи й людську несвідомість (Євр 9:7): прийми, Боже, моління наше, вчини нас бути гідними приносити Тобі моління й благання та безкровні жертви за всіх Твоїх людей. Дозволь нам, яких настановив Ти на цю Твою службу, силою Твого Святого Духа, неосудно й без перешкод, із чистим сумлінням (1 Тим 3:9) закликати Тебе у будь-який час та у будь- якому місці, щоб Ти, вислухавши нас, був Милостивим до нас через багатство Твого милосердя".

Літургія св. Василя:
"Ти, Господи, показав нам це велике таїнство спасіння (1 Тим 3:16). Ти сподобив нас, смиренних і недостойних рабів Твоїх, бути служителями Святого Твого Жертовника. Ти наповни нас силою Святого Твого Духа (2 Кор 3:6; Рим 15:13) для цього служіння (2 Кор 4:1), щоб неосудно ставши перед святою Твоєю славою (Юд 24), ми принесли Тобі жертву хваління (Євр 13:15). Бо То Ти чиниш усе, діючи в усіх (1 Кор 12:6). Прийми, Господи, незважаючи на наші гріхи й людську несвідомість, (Євр 9:7) нашу жертву, щоб вона була благоприємною Тобі (Фил 4:18; Рим 15:16)".

Звичайно більшість добових богослужінь (вечірня, ранішня, літургія оглашенних), а за аналогією з ними й деякі служби приватного богослужіння (панахида, молебень та інші) починаються з великої ектенії, після якої буває виголос "Бо Тобі належить уся слава, честь і поклоніння...". Літургія вірних також якоюсь мірою тримає цю лінію. Хоча перша ектенія у ній і містить усього два прохання, але закінчується вона після дияконського виголосу "Премудрість" звичайним виголосом "Бо Тобі належить...". Після цієї ектенії відразу виголошується друга ектенія, "Ще й ще...", яка являє собою скорочену велику ектенію і складається із прохань: "За мир із неба...", "За спокій усього свiту...", "За святий храм цей...", "Щоб уникнути нам усякої журби, гніву, небезпеки та недолі...", "Заступи, спаси, помилуй...", "Премудрість". Священик після прочитання тайної молитви виголошує: "Щоб під Твоєю владою ми завжди захист мали і Тебе славили, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні".

Якщо священик служить без диякона, то він виголошує тільки перше прохання "Ще й ще..." та останнє "Заступи, спаси, помилуй". Під час цієї другої ектенії священик читає "другу молитву за вірних":

Літургія Золотоустого:
"Ще, і багато разів до Тебе припадаємо, і до Тебе молимось, Милосердний і Людинолюбче, зглянься на моління наше (3 Цар 8:28), очисти наші душі й тіла від усякої скверни тіла й духу (2 Кор 7:1), і дозволь нам без провини й не на засудження стояти перед Твоїм Святим Жертовником. Обдаруй же, Боже, і тих, що моляться з нами успіхом у житті й вірі та розумом духовним (Кол 1:9); дай їм завжди із страхом і любов'ю служити Тобі та без провини й не на засудження при- частитися Святих (1 Єзд 5:40) Твоїх Таїн, і Небесного Твого Царства сподобитись (2 Сол 1:5)".

Літургія св. Василя:
"Боже, що відвідав нас через милість і щедрість (Пс 102:4) та за наше смирення, що поставив нас, смиренних і грішних та недостойних Твоїх рабів, перед святою Твоєю славою служити Твоєму Святому Жертовнику, Ти Сам зміцни нас силою Святого Твого Духа для цієї служби (Лк 4:14; Рим 15:13; 2 Кор 4:1), і дозволь нам говорити, відкривши уста наші (Еф 6:19), і закликати благодать Твого Святого Духа на Дари, що мають бути покладені перед Тобою".

Окрім прохання про очищення душі й тіла та зміцнення молільників силою Св. Духа у цій молитві є характерним і те, що священик говорить не тільки від свого імени, але й від імени "тих, що моляться з нами" і "тих, що з любов'ю служать Тобі". Це підкреслює соборний характер євхаристійної молитви. Народ співслужить із священиком, і тільки те євхаристійне приношення цілком розкриває всю глибину церковної молитви, яке є виявом соборної повноти і яке чиниться не потай від молільників, не мовчки, а "єдиними устами і єдиним серцем". Священик не протиставляє себе народові, а, навпаки, наполягає на цій одностайній відправі Євхаристії разом із народом. Церква – це не самий лише клир, але й уся плерома церковного народу, хранителя доброчестя.

Не можна не звернути увагу також ще й на ту обставину, що у цих молитвах за вірних, особливо з Літургії св. Василя, священик просить дати нам "говорити, відкривши уста наші, закликати благодать Святого Твого Духа на Дари, що мають бути покладені перед" Господом. Цим Церква ще раз визнає віру у чинну дію благо- дати Св. Духа, без якої не можна уявити собі будь-яке таїнство. Це являє собою неначе попередню епіклезу на переістотнення євхаристійних Дарів. До речі, це вже друге закликання, якщо рахувати молитву "Царю Небесний" перед початком Літургії. На це треба звернути увагу, щоб розуміти, що неодноразовим закликанням Церква підкреслює, що не якийсь один момент, момент "формули здійснення таїнства", є вирішальним для здійснення Таїнства, а важливим є весь перебіг Літургії. Традиція давнини саме так розуміє здійснення таїнства; весь його чин, від початку проскомидії до заключних слів, є одним органічним цілим, яке не поділяється на окремі моменти й статті. Уся ця повнота потрібна для здійснення священнодійства. Як у подвизі відкуплення Спасителя все Його земне життя має значення, а момент у Гетсиманському саду й на Голгофі є тільки кульмінаційним пунктом Жертвоприношення, піднесення на Хрест, так і весь чин Літургії, що символічно зображає в літургійних формах усе земне життя Богочоловіка, від народження у проскомидії й до кінця Літургії, є важливим і невід'ємним. Момент переістотнення Дарів із піднесенням їх із словами "Твоє від Твоїх..." є лише кульмінаційним пунктом Жертвоприношення, Жертвопіднесення. Дари переістотнюються благодаттю Св. Духа, але закликається Св. Дух протягом Літургії декілька разів, бо кожний момент Літургії є важливим для здійснення таїнства. Євхаристія здійснюється не самими лише словами Спасителя "Прийміть, споживайте..." – "Пийте з неї всі..." і не самими лише словами молитви епіклези "Сотвори Хліб Цей... Переістотнивши Духом Твоїм Святим", а всім перебігом, контекстом усіх молитов.

Херувимська пісня

Після виголосу "Щоб під Твоєю владою..." хор починає спів "Херувимської пісні", під час якого священик читає відповідну молитву і чинить кадіння. Практика у цьому моменті не всюди однакова. Слов'янський Служебник встановлює таку послідовність: 1) відчиняються царські двері; 2) священик читає молитву "Ніхто недостойний..."; 3) у цей час диякон кадить, а якщо священик служить сам, то кадить він після прочитання молитви; 4) священик з дияконом читають упівголосу саму Херувимську пісню і 5) вклонившись перед престолом і, поцілувавши його, прямують до жертовника. Грецький Служебник венеціанської редакції встановлює таку послідовність: 1) читання молитви; 2) читання самої Херувимської упівголосу; 3) кадіння ієреєм та 4) перехід до жертовника. С. Булгаков вважає (Булгаков. "Настольная книга", стр. 902, прим. 80), що священик може читати молитву "Ніхто недос- тойний..." під час кадіння.

Кадіння чиниться як за нашою, так і за грецькою практикою при тихому читанні 50-го псалма та, за бажанням, – відповідних тропарів. Єрусалимський Літургікон вносить свою подробицю: якщо неділя, то читається "Воскресіння Христове побачивши..." і 50-й псалом, а якщо будень, то "Прийдіть, поклонімось" тричі і 50-й псалом.

Кадіння чиниться так: престол довкола – весь вівтар – іконостас – священика – клироси – народ.

Молитва Херувимскої пісні одна й та ж для обох Літургій: "Ніхто із тих, що зв'язали себе тілесною пожадливістю й насолодами (Тит 3:3; 2 Пет 2:11), недостойний приходити, або наближатися, або служити Тобі, Царю слави (Пс 23:7-9), бо служіння Тобі – це велике й страшне (відповідальне) для самих Небесних Сил. Але оскільки Ти через невимовну й безмірну Свою любов до людей, правдиво й незмінно став Людиною і нашим Архиєреєм, то передав і нам службу священнодійства цієї безкровної Жертви як Владика всіх. Бо Ти Єдиний, Господи Боже наш, маєш владу над небесними й земними. Тебе на престолі херу- вими носять, Ти серафимів Господь і Цар Ізраїлю (Іс 44:6). Ти Єдиний Святий і у святих перебуваєш (Іс 57:15). Тому благаю Тебе, Єдиного Милосердного й Чуйного: – Зглянься на мене (Пс 24:16), грішного й розбещеного раба (Мт 25:30) Твого, й очисти мою душу й серце від того, чим докоряє мені сумління, і зміцни мене, обдарованого благодаттю священства, силою Святого Твого Духа (Рим 15:13; 2 Кор 3:6), щоб став я перед оцим Святим Твоїм престолом й відправив священнодійство Святого й Пречистого Твого Тіла й Чесної Крови. Бо я приходжу до Тебе, схиливши мою шию, і благаю Тебе, щоб Ти не відвертав Свого обличчя від мене (Пс 142:7), не виключав мене з числа слуг Твоїх (Прем 9:4), а сподобив мене, грішного і недостойного раба Твого, приносити Тобі Дари оці. Адже Ти є Тим, Кого принесено, і Тим, Хто приносить, і Тим, Хто роздається, Христе Боже наш, і ми Тобі славу віддаємо з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим, Милосердним і Животво- рним Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь". Складання цієї молитви приписують св. Василю Великому. Як уже було зауважено, під час читання цієї молитви й кадіння хор співає Херувимську пісню. Складена вона запроваджена до богослужіння, відповідно до свідчень Георгія Кедріна, у VI столітті, точніше, під час царювання Юстина II (565-578). Вона є підготовкою всього молитовного зібрання до моменту великого входу, тобто перене- сення Дарів із жертовника на престол. Як було раніше зауважено, давній чин приношення матерії (хліба й вина) змінився. Спочатку вся проскомидія чинилась після відходу оглашенних; потім відбулося розділення чину: приготування матерії або речовини було перенесене на час перед початком Літургії, а перенесення Дарів відбувається на початку літургії вірних, тобто саме у момент, який ми тепер досліджуємо. Для цього перенесення Дарів і пов'язаних з цим дій потрібен деякий час, який і заповнюється для вірних співом цієї пісні, у той час як священик читає молитву й чинить кадіння. Херувимська пісня за своїм змістом є продовженням думки молитов малого входу про уподібнення вірних ангельським Силам, що стоять довкола престолу під час величного Таїнства.

Цю ж пісню тихо говорять і самі священнослужителі у вівтарі, причому священик говорить першу частину молитви, а диякон закінчує її:

"Ми, що таємниче зображуємо Херувимів і Животворній Тройці Трисвяту пісню співаємо, відкладімо тепер усі побутові клопоти. Щоб прийняти й нам Царя всіх, Якого ангельські чини невидимо супроводжують. Алилуя, алилуя, алилуя".

І хор співає до входу тільки першу частину, і лише після того, як ієрей зайде до вівтаря, хор закінчує: "Щоб прийняти й нам Царя всіх...".

Цей гімн є спільним для обох Літургій протягом усього року. Єдиним винятком є дні Великого Четверга й Вел. Суботи, коли належить співати відповідно до дня вірші, а саме:

у Вел. Четвер – "Вечері Твоєї Тайної сьогодні, Сину Божий, причастником мене прийми. Бо ворогам Твоїм тайну не відкрию, не поцілую Тебе, як Юда, а як розбійник визнаю Тебе: – Згадай мене, Господи, у Царстві Твоїм. Алилуя, алилуя, алилуя".

у Вел. Суботу – "Мовчи вся плоть людська, і стій із страхом і трепетом (з благоговінням, з повагою), і ні, про що земне не роздумуй, бо Цар тих, що царюють, і Господь тих, що панують, іде, щоб заколотим бути й розданим на поживу вірним. Перед Ним ідуть ангельські чини з усіма Началами й Владами, багатоокі херувими й шестикрилі серафими, що закривають свої обличчя й співають пісню: – Алилуя, алилуя, алилуя".

У Візантії, втім, цей спів практикувався не лише у день Вел. Суботи, а й у навечір'я Різдва Христового, чим підкреслювалась близькість й спорідненість цих двох свят. Паралельність служб (канонів на повечір'ях і ранішніх) перед Різдвом і Богоявленням із службами Страсного тижня свідчить про те, що Церква у своїй літургійній свідомості проводить порівняння й підкреслює спорідненість цих двох моментів у житті Відкупителя Христа. Це початок кенозису і його кінець. І саме у день Різдва особливо доречно сказати, що "Цар тих, що царюють, і Господь тих, що панують, іде, щоб заколотим бути й розданим на поживу вірним". "Хліб Небесний" приходить до Вифлеєму ("Дім Хліба") для Різдва у вигляді людини. Усе земне служіння Господа, що відбувалося після того, як Він воплотився, важливе й безперервне, все воно має значення для відкуплення. Після виконання всього згаданого ієрей цілує антимінс і престол, а диякон тільки престол, і обидва вони ідуть, не обходячи престол довкола, а безпосередньо ліворуч, до жертовника, для здійснення великого входу.

Великий вхід

У наш час великий вхід є однією з найурочистіших частин Літургії, й у сприйнятті більшости вірних йому надається значення, мабуть, навіть більше, ніж найважливішому моменту Євхаристії, тобто моменту перетворення Святих Дарів. У всякому випадку багато хто з мирян до великого входу ставиться дуже благоговійно і виявляє свої релігійні почуття більшими знаками вшанування, ніж час співу "Тобі співаємо...". З історичного викладу проскомидії зрозуміло, що сучасний великий вхід є лише залишком колись дуже урочистого й усенародного приношення речовини для Євхаристії. Тепер це урочиста процесія, в якій іноді відчувається більше зовнішнього, суто людського, щоб не сказати суєтного поклоніння й ушанування, ніж того символічного змісту, який вона має за самим сенсом Літургії.

Цей момент у слов'янському Служебнику описаний таким чином. Після прочитання священнослужителями Херувимської пісні, як не це вказувалось, вони прямують до жертовника. Ієрей кадить Дари, молячись тихо: "Боже, очисти мене, грішного". Диякон звертається до нього зі словами: "Візьми, владико". Священик бере великий покрівець (воздухъ), яким покриті обидві св. посудини, і кладе його на ліве плече диякона зі словами (Не 133:2): "Піднесіть руки ваші до Святині і благословіть Господа". Єрусалимський Літургікон наказує перед цим поцілувати покриті на жертовнику Святі Дари. Ця практика спостерігається подекуди й на Сході.

Диякон стоїть праворуч від жертовника на одному коліні, тримаючи у правій руці прийняте ним від ієрея кадило надітим за кільце на мізинці правої руки так, щоб воно спускалося у нього позаду плеча, після того, як ієрей передасть йому дискос. Священик, поцілувавши покрівець на дискосі, передає дискос диякону із словами "дияконство твоє нехай пом'яне Господь Бог у Царстві Своєму завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Диякон, приймаючи дискос, цілує його (тобто покрівець на ньому), цілує руку священика й із словами "священство твоє нехай пом'яне Господь..." – піднімає дискос на свою голову. Піднявшись із коліна, він відходить, щоб почати процесію великого входу, в якій він піде попереду священика. Священик же бере в руки св. Чашу і прямує за дияконом через північні двері. Попереду них ідуть свіченосці. Уже ідучи, диякон починає голосно поминання, яке продовжує за ним і священик. Вийшовши з вівтаря, вони зупиняються на солеї обличчям до народу і стоять так, доки не закінчать поминати всіх. Утім диякон, закінчивши своє поминання, звичайно, заходить до вівтаря через царські двері й стає біля правого переднього кута св. престолу на коліно, тримаючи все так же св. дискос на голові й чекаючи входу у вівтар ієрея, який і зніме з голови дискос і поставить його на престол.

У момент великого входу і, головним чином, у послідовності й змісті поминань часто трапляються відхилення від загальної практики, піднімаються дивні питання, і у практиці різних Церков немає одностайности. Найперше треба відзначити наступне. Східний порядок (венеціянське видання грецького Служебника) простіший від слов'янського. Слов'яни розширили поминальні формули до виняткових розмірів і строкатості. Звичайна грецька практика (венеціянська редакція їхнього Служебника) така: "Усіх вас нехай пам'ятає Господь Бог у Царстві Своєму завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Це по суті є підсумковою поминальною фразою з чину проскомидії, із якою і треба ці слова пов'язувати. Після поіменного згадування кожного, хто приніс і тих, заради кого, він приніс, священик у кінці проскомидії поминає всіх, хто просив його молитися за них. Великий вхід утворився у плині історичного розвитку з проскомидії, що колись була у цьому місці, і тому зберіг із неї цю формулу. Єрусалимська практика, як завжди, вносить тут деяку своєрідність. Приймаючи дискос, ієрей говорить: "Прийде Бог серед вигуків, Господь при голосі труби" (Пс 46:6).

Поминання ж говориться так: "Усіх вас і всіх доброчесних і православних християн, паломників і попечителів Святого й Живоносного Гробу, нехай згадає Господь Бог у Царстві Своєму...". Під час служіння біля Гробу Господнього це виголошується співучо спочатку дияконом, потім священиком, що пояснюється великою відстанню, яку належить їм пройти зі Св. Дарами довкола Кувуклія Гроба Господнього. Слов'янський Служебник цю по суті коротку поминальну формулу розвинув до цілої системи та ієрархії поминань. Так, у Росії диякон поминає Патріярха або Синод й місцевого правлячого преосвященного, потім священик поминає імператора або взагалі державну владу, потім священицький і монаший чин. Поминають і військо, і ктиторів, і жертводавців св. храму, і, нарешті, "всіх вас, православних християн". У монастирях до цього приєднують поминання й архимандрита або ігумена з усією у Христі братією. Сербська практика відзначається від російської тим, що диякон починає: "Благочестивий і христолюбивий рід християнський, ктиторів і причет св. храму цього нехай пом'яне...". Потім за ним священик продовжує поминати Краля й кралевський Дім, Патріярха або єпархіяльного архиєрея і т. д. Ця строкатість у практиці й віддалення від грецького оригіналу призвели до низки дивних прохань у цій царині. Булгаков наводить думки "Церковного Вісника", "Церковних Відомостей", Волинської Дух. Консисторії та ін. з приводу цих різних формул, із чого можна зробити висновок про те, що одного спільного чину не вироблено. Деякі створюють проблему, чи можна ієрею поминати за тим чином, за яким поминає архиєрей під час свого служіння. Зокрема, чи однаково правильно казати "всіх вас, православних християн" чи можна говорити і "вас і всіх православних християн...". Судячи з Булгакова (Булгаков. "Наст, книга", стр. 905, прим. 88), друга формула не засуджується російськими літургійними авторитетами. Якщо прийняти до уваги, що колись (іще не так давно, у XIX ст.) священнослужителі і на ектеніях і на великому вході були зобов'язані поминати поіменно всіх членів царської фамілії, то момент великого входу стає іще більш завантаженим поминаннями. До цього треба додати іще одне міркування, а саме: існує звичай, як за слов'янською, так і за східною практикою, щоб священнослужителі поминали один одного під час великого входу: "Священство твоє нехай пом'яне Господь Бог у Царстві Своєму..." або "дияконство твоє..,". Під час соборного служіння установилась практика у росіян і у сербів (цього дотримуються навіть і тоді, коли стоять у вівтарі і священнослужителі, що не служать) поминати всіх за їхніми чинами й ступенями, тобто "протоієрейство твоє" або "священноігуменство твоє", "священноархимандритство твоє", і т. д., все це створює гомін та різноголосицю. У деяких храмах доводилось спостерігати, що й миряни з церкви на поминання священика "всіх вас, православних християн" відповідають гучним, хоровим "священство твоє" або "архиєрейство твоє". Не можна не погодитись, що все це посилює суєту, що зовсім не відповідає святості моменту. Варто лише згадати, що великий вхід символізує хід Христа Господа на Страждання. Чи не відповідало б цьому моментові коротке поминання за грецьким чином "всіх вас, православних християн", ніж перелік своїх відзнак та рангів? Треба відзначити, що за грецькою практикою ні у момент великого входу, ні під час поминання архиєреєм на його проскомидії перед великим входом священиків, що з ним служать, ні у момент причастя не робиться ніякого розрізнення між ступенями й рангами. Вони просто згадують: "Священство твоє або Ваше...", "дияконство твоє" або "архиєрейство твоє..." без різниці ігуменств, протоієрейств, архи- мандритств і т. п. Також вони говорять: "Причащається ієрей або ієромонах такий-то", а зовсім не "священноархимандрит" або "протоієрей" та ін. Це цілком правильно, бо в Церкві існує три ступені ієрархії: єпископа, ієрея й диякона, ці ступені, установлені Священним Писанням, тоді як ранги протоієреїв і архимандритів є відзнаками суто земними, адміністративними.

Вартим похвали й дуже глибокодумним є звичай у деяких, не чисельних, на жаль, храмах чинити у Велику Суботу великий вхід довкола плащаниці мовчки, без будь-яких поминань, як це робиться на Літургіях Напередосвячених Дарів. Насправді, що може бути доречнішим після тільки-но проспіваного гімну "Нехай мовчить уся плоть людська...", ніж обходження плащаниці зі Святими Дарами у повному мовчанні? Не може не різати слух перелік рангів, чинів і земних відзнак тоді, коли сном суботнього спокою почиває серед Церкви Цар царів і Господь панів і коли сама Церква запрошує нас в цю хвилину мовчати й "стояти із страхом і трепетом, не, про що земне у собі, не міркуючи".

Зайшовши після поминання до вівтаря слідом за дияконом і пом'янувши один одного відповідно до вимог Служебника, свящ- еник ставить на престол св. Чашу. Потім, промовляючи тропар Великої П'ятниці "Благообразний Йосип, із дерева, знявши...", а також тропарі "У гробі тілом, в Аду з душею і як Бог у Раю з розбійником..." та "Як Життєносець, як кращий від Раю...", ієрей знімає з голови диякона св. дискос і ставить його поруч із Чашею, ліворуч від неї. Відразу ж потім священик знімає з посудин обидва покрівця й кладе їх за вимогами Служебника "на одному боці св. трапези". "Воздухъ" він знімає з плеча диякона й, обкадивши його, тобто обгорнувши ним кадило, щоб обдати "воздухъ" кадильним димом, священик покриває "воздухомъ" обидві священні посудини. Покриваючи "воздухомъ", він знову промовляє тропар "Благообразний Йосип". Після цього він бере кадильницю у диякона, кадить Св. Дари із прикінцевими словами 50-го псалма, віддає йому кадильницю й каже: "Пом'яни мене, брате й співслужителю". Диякон відповідає: "Нехай пом'яне Господь Бог священство твоє у Царстві Своїм".

Схиливши голову й тримаючи орар трьома пальцями правої руки, диякон звертається до священика: "Помолися за мене, владико святий". Священик відповідає словами архангельського привітання Божій Матері: "Дух Святий нехай зійде на Тебе, і сила Всевишнього осяє Тебе" (Лк I:35). Диякон продовжує: "Той же Дух нехай сприяє нам в усі дні життя нашого (Рим 8:26). Пом'яни мене, владико святий". Священик відповідає: "Нехай пам'ятає тебе Господь Бог у Царстві Своєму завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні". При цьому священик благословляє диякона. Той відповідає: "Амінь", цілує руку ієрея й престол і виходить із вівтаря через північні двері для виголошення благальної ектенії.

Якщо ієрей служить без диякона, то на великому вході він несе Потир у правій руці, а дискос у лівій. Була у давнину в Росії практика носити посудини у зворотному порядку, причому нести їх тоді, хрестоподібно міняючи руки, тобто так же, як і під час піднесення при словах "Твоє від Твоїх...". Великий Московський Собор 1666-67 рр. заборонив це: "Ещё слышахом, яко зде в России священницы Св. Дары в великий вход подъемлют не по чину, пременяют руце, и емлют Потир левою рукою. И то творят не по уставу, зане таковый чин нигде не обретается писан, ниже Святая Восточная Церковь таковый обычай имать, ниже таинства якова являет сие пременение рук; токмо суемудрие и раскол".

Символічне значення великого входу бачимо зі змісту тропарів, що тут читаються. Це означає поховання Спасителя. Зняття дискосу з Агнцем із голови диякона символізує зняття Господа з Хреста. Кадіння Дарів нагадує намащення Йосипом і Никодимом Тіла Господнього пахощами. "Воздухъ", яким покривають обидві посудини, символізує у цьому випадку той камінь, яким був завалений вхід до Гробу.

Малі покрівці за сталою практикою, не дивлячись на зауваження Служебника про їх покладання "на одному боці святої трапези", прийнято класти не разом. Покрівець із дискосу кладуть ліворуч, попередньо склавши його так, як він був до покривання на проскомидії. А покрівець з Потира кладуть праворуч, причому його не складають, а підгинають один тільки його бік, тобто після причастя, при перенесенні посудин на жертовник, "воздухъ" і дискосний покрівець у складеному вигляді будуть лежати на дискосі ж, а Чашу зі Св. Дарами треба буде покрити її покрівцем. У деяких церквах на цей напівскладений покрівець, що лежить праворуч від Чаші, кладуть напрестольний хрест і по боках від нього копіє і ложечку. При соборному служінні копіє й ложечку несе один із співслужителів. Якщо ж священик служить сам, то після закінчення всіх належних дій він може з жертовника узяти ці священні предмети й покласти їх на престолі, бо вони йому будуть потрібні для роздроблення Св. Дарів і для причащання ними вірних.

Вище було достатньо категорично сказано про неправильність подальшого виймання часток уже після молитви проскомидії. Але якщо з цією практикою важко боротися, то, в усякому випадку, вийманню часток повинна бути покладена межа до великого входу. Після перенесення Дарів на престол ніяке виймання часток неприпустиме, хоча цією поблажка користуються у деяких храмах. За російською практикою, після поставлення Св. Дарів царські двері зачиняються й закриваються завісою.

Благальна ектенія

Диякон, вийшовши з вівтаря, виголошує на солеї благальну ектенію, яка тут більш повна, ніж ця сама ектенія на вечірні або ранішній. Вона доповнюється на Літургії такими проханнями:
"За принесені Чесні Дари...".
"За святий храм цей, і тих, що з вірою, благоговінням...".
"Щоб визволитись нам від усякої скорботи...".

Якщо Літургія відправляється після вечірні (у дні навечірь Різдва й Богоявлення, у Вел. Четвер та Вел. Суботу), то починати ектенію треба не просто: "Доповнімо молитву нашу", а "доповнімо вечірню молитву нашу..", й далі не "дня всього досконалого, святого, мирного" і т. д., а "вечора всього досконалого...".

Благальна ектенія на вечірні й ранішній закінчує собою службу, звідси й її перші слова "доповнімо". Вона є продовженням великої ектенії. Потрійна ектенія розвинула прохання великої ектенії стосовно людей тільки щодо вірних, а благальна ектенія розвиває той момент, який велика містить в одному лише проханні "заступи, спаси, помилуй", тобто відносно того, що потрібно людям: Ангела Хранителя, вибачення за гріхи, спокійного кінця і т. д. Тому й починається благальна ектенія останнім проханням великої: "Заступи, спаси, помилуй...".

Вона має дуже давнє походження. Дуже схожі на неї дияконські прохання про "ангелів, які на спокій, про добро й користь, про християнський кінець" і т. д. знаходимо вже в Апостольських постановах; схожі ектенії є й у вірменів, несторіян та інших християн ("Ектении", проф. Скабаллановича, цит. вище, с. 195-201.)

Священик читає у цей час молитву приношення:

Літургія Золотоустого:
"Господи Боже Вседержителю (Ам 4:13), Єдиний Святий, що приймаєш жертву (Пс 49:14) похвали від тих, що кличуть Тебе всім серцем (Пс 9:1), прийми й моління нас, грішних, і принеси до Святого Твого Жертовника, і дозволь нам приносити Тобі Дари й жертви духовні (Євр 5:1. 1 Пет 2:5) за наші гріхи і за людську несвідомість (Євр 9: 7). Сподоби нас отримати благодать (Євр 4:16) від Тебе, щоб була приємна Тобі наша жертва (1 Пет 2:5), і щоб уселився Милосердний Дух благодати Твоєї (Євр 10:29) у нас, і на у принесені Дари оці, і в усіх людей Твоїх".

Літургія св. Василя:
"Господи Боже наш, Ти створив нас і привів до цього життя, показав нам путі спасіння, дарував нам Небесні тайни одкровення, бо Ти поставив нас на цю службу (1 Тим 1:12) силою Святого Твого Духа (Рим 15:13). Дозволь же Господи, нам бути служителями Нового Твого Завіту (2 Кор 3:6), слугами Святих Твоїх Таїнств. Прийми нас, що наближаємось до Святого Твого Жертовника, з великої Твоєї милости (Неєм 13:22), що ми були гідними приносити Тобі словесну цю й безкровну Жертву за наші грішні вчинки й за людську необізнаність (Євр 9: 7), прийми її у Твій Святий і Наднебесний і Духовний Жертовник як пахощі (Еф 5:2), зішли нам благодать Святого Твого Духа. Зглянься на нас, Боже, і поглянь на цю нашу службу, і прийми її, як прийняв Ти дари від Авеля (Бт 4:4), жерт- ви Ноя, всепалення Авраама (Бт 22:13), священні дії Мойсея й Аарона, мирну жертву Самуїла (1 Цар 11:15). Як прийняв Ти від святих Твоїх апостолів істинну цю службу, так і з рук нас, грішних, прийми Дари ці з милосердя Твого, Господи (Пс 118:68), щоб ми сподобились служити бездоганно Святому Твоєму Жертовнику, і отримали нагороду вірних і мудрих будівничих (Лк 12:42) у день Страшного й праведного Твого Суду (Ос 9:7)".

У цій молитві, яка є останньою молитвою перед самою анафорою, звертає на себе увагу нове закликання Св. Духа на освячення Дарів і народу. Починаючи від цієї молитви, ясно видно, наскільки Літургія св. Івана Золотоустого коротше від Літургії св. Василя Великого. Зміст і думки ті самі, але Літургія св. Василя повніше та яскравіше їх висловлює. Вислови молитви св. Василя про прийняття цієї жертви так само, як були прийняті жертви Авеля, Ноя, Аарона й Самуїла, походить із глибокої християнської давнини, їх можна знайти у мо- литві на початку літургії вірних у чині Літургії апостола Якова (Brightman, LEW, pp. 17, 41, 47-48.)

Ектенія закінчується виголосом ієрея: "Щедротами Єди-нородного Сина Твого, що з Ним благословенний Ти (Пс 118:12), із Пресвятим і Милосердним і Животворчим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Відразу ж після цього священик благословляє людей: "Мир усім".

Поцілунок миру

Диякон, не сходячи зі свого місця на солеї, виголошує: "Полюбімо один одного, щоб однодумно визвати", на що хор відповідає: "Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю Одноістотну і Нероздільну". Священик у цей час вклоняється тричі перед св. трапезою, тричі тихо говорячи слова (Пс 17:2): "Любитиму Тебе, Господи, Сило моя. Господь Твердиня моя і Пристановище моє". Потім він цілує покрівці на священному посуді: над дискосом, над Чашою і св. трапезу перед собою. Тут він нічого не говорить, хоча подекуди практика узаконила говорити: "Святий Боже, Святий Кріпкий...". При соборному служінні після цілування покрівців на св. посуді відбувається взаємне цілування ієреїв. Старший говорить: "Христос посеред нас", на що молодший відповідає: "І є, і буде", і цілують один одного у плечі (двічі) та руку. У пасхальний період говорять: "Христос воскрес! – Воістину воскрес!" Те ж повинні робити й диякони, якщо їх декілька. Вони цілують хрест на своїх орарях, а потім і один одного у плече і кажуть ті самі слова. При соборному служінні предстоятель у цей час відходить із свого місця перед св. престолом дещо праворуч, даючи таким чином можливість іншим священикам підійти до місця перед св. престолом, щоб поцілувати покрівці на св. посуді й також відійти у бік, трохи далі від старшого священика. Цей звичай взаємного цілування має дуже давнє походження. Про нього згадують ранні християнські письменники: св. Юстин Філософ (1 Апол. 65), св. Климент Олександрійський (Педаг. III, II, § 81), Оріген (Тлумачення на посл. До римлян, X, 33), св. Кирило Єрусалимський (Катихеза XXIII, 3), псевдо-Дионісій Ареопагит (Про Церк. Ієрар., гл. 2) та у багатьох своїх творах св. Іван Золотоуст. Настанову цілувати один одного у цей момент Літургії знаходимо і у чинах Літургії єгипетських церковних постанов, Апостольських постанов VIII книжки, грецької апостола Якова, сирійської, апостола Марка, Несторіянскої апостолів Тадея й Марія (Brightman. LEW, pp. 461; 13, 43, 83, 123, 281.), і воно увійшло, таким чином, за історичною спадковістю і до наших Ві- зантійських Літургій. У давнину це цілування миру відбувалося не лише між клириками, але й також між мирянами: чоловіки з чоловіками, жінки з жінками. Воно символічно повинно означати повне внутрішнє примирення між християнами, що мають намір брати участь у таїнственному Жертвоприношенні. Заповідь Спасителя (Мт 5:23) прямо наказує спочатку примиритися з братом, а потім уже приносити жертву до вівтаря. Але це примирення й одностайність не тільки суто моральні, вони є ознакою не тільки наявности любови й миру між тими, хто приносить жертву, але повинна бути такою самою мірою й однодумність, повне духовне єднання. Тому безпосередньо після поцілунку миру виголошується Символ віри, як мірило догматичної однодумности всіх християн. Церковна молитва, а особливо євхаристійне Жертвоприношення, не повинні чинитися, якщо між молільниками немає соборної єдности, повної одностайности у вірі. Євхаристія з інакодумцями неможлива. Євхаристійне приношення може бути тільки єдиними вустами і єдиним серцем, у єдиній вірі, у згоді всіх із догматами, в однаковому погляді на головні питання віри й спасіння. Неможливість молитви з єретиками постає не через гидування ними або виявлення своєї зверхности, а лише через вимогу повної догматичної узгоджености як підстави для самої літургійної молитви. Необхідно мати порозуміння щодо істин віри. Цього вимагає церковна правда. Тому молитва з інакодумцями онтологічно нещира. Тому й перед поці- лунком миру ми чуємо запрошення Церкви: "Полюбімо один одного, щоб однодумно визнавати Отця, і Сина, і Св. Духа, Тройцю Одноістотну і Неподільну". Якщо ж немає цієї однодумности, стає неможливим і літургійне спілкування. Але у разі відновлення порушеної церковної єдности, тобто після приєднання розкольників або єретиків до Церкви, виявом цього відновлення єдности між од- нією та іншою ієрархією служить літургійне спілкування. Єпископ співслужить із приєднаним єпископом (колись розкольником або єретиком) або з клириками. До відновлення догматичної й канонічної єдности немає і не може бути євхаристійного спілкування. Не було визнання однодумности, не було єдности догматичної свідомости, тому й Христос не був між ними. Таким чином, із цього давнього звичаю поцілунку миру й визнання своєї однодумности логічно витікає необхідність відверто, щоб усі чули, визнавати свою віру.

АНАФОРА

Головна частина євхаристійного богослужіння, що зберегла своє планування й загальний зміст молитов із давніш часів, називається євхаристійним каноном, євхаристійною молитвою у вузькому сенсі цього слова або анафорою, тому що у її центральному моменті здійснюється піднесення Св. Дарів. Незважаючи на історичні впливи, що мали місце у богослужбовому житті, і на зміни, які робили деякі літургісти, ця частина за своїм змістом перетерпіла найменші зміни. Мінялися слова молитов, самі молитви подовжувались або скорочувались, у деяких типах Літургій (Олександрійська й Месопотамська) благальна молитва займала те чи інше положення у каноні, але сам зміст молитов, головні думки, що були у них вкладені, богословські ідеї анафори збереглися незмінними. Хоча харизматичні молитви "Вчення 12 апостолів" та Літургії часів Юстина Філософа не були записані, та все ж традиція ревно охороняла сам дух цих молитов і передавала їх із покоління до покоління. Цілком доречно говорити про апостольську традицію і в якомусь умовному сенсі про те, що молитви сучасних Літургій у межах євхаристійного канону походять з апостольських часів. Після прочитання Символу віри диякон виголошує: "Станьмо побожно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб у спокої святу жертву приносити", – й відразу заходить до вівтаря.

Св. Іван Золотоуст пояснює це так, що ми повинні стояти, як належить людині стояти перед Господом, із страхом і трепетом, і у тверезості духа (Бесіда 4 про незбагненність Божої природи). Микола Кавасила відносить ці слова до Символу віри, тобто ми повинні твердо стояти у цьому сповіданні віри і не відхилятись під впливом єретичних принад [М. P. Gr. Т. 150, col. 421 D – 424]. За приписом нашого Служебника, диякон після входу до вівтаря бере одну з рипид і побожно повіває нею над Дарами. Якщо немає рипид, він повинен робити це одним із покрівців. На практиці це рідко виконується. Єрусалимський Літургікон нічого не говорить про такі дії диякона.

На слова диякона співці відповідають: "Милість спокою, жертву хвали", що, за поясненням Миколи Кавасили, означає, що ми приносимо "милосердя Тому, Хто сказав: милости хочу, а не жертви. Милість же є плодом найчистішого й найміцнішого миру, коли душу не збуджують ніякі пристрасті і коли ніщо не заважає, щоб вона наповнилась милістю й жертвою хваління [Ibid., col. 424 АВ.] Ця жертва з боку Бога є великим милосердям до нас і плодом примирення з Богом, тоді як із нашого вона є величанням усього Божого домобудівництва.

Священик звертається до народу із заключними словами 2-го послання до коринтян (13:13): "Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіма вами". Це дуже давній звичай, але, як уже згадувалось вище, не всі східні Літургії у цьому однакові. Якщо це затвердилось у Літургіях Палестинсько-Антіохійських (СА VIII, ап. Якова в обох редакціях, св. Івана Золотоуста і св. Василя) та Месопотамських, то Олександрійські Літургії замість цього виголосу мають слова: "Господь з усіма вами". Це підтверджують ефіопські церковні постанови. Веронскьий фрагмент, Літургія ап. Марка, св. Кирила Олександрійського, Абисинська Літургія свв. апостолів. Якщо звернутися до того, що в історичній критиці тексту називається "Formgeschichte" [історія форм (нім.)] цього уривка Літургії, то стає очевидним паралелізм між ним й останньою перікопою 2-го послання до коринтян, а не тільки його заключним 13-м віршем 13 розділу. Насправді:

Літургія
(після виголосу "Щедротами Єдинородного Сина Твого") "Мир усім". "Полюбімо один одного, щоб одностайно визнавати". (Визнання віри. "Станьмо побожно, станьмо зі страхом...". "Милість спокою, жертву хваління") "Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бoгa і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами".

2 Кор 13.
Вірш 11. "...живіть мирно, і Бог любви та миру буде з вами".
Вірш 12. "Вітайте один одного святим поцілунком".
Вірш 11. "...будьте однієї думки" (по-грецькому буквально: "мудруйте те ж саме" або "так само".
Вірш 13. "Благодать Господа на- шого Ісуса Христа, і любов Бога, і причастя Святого Духа з усіма вами!"

Чи не закінчує ап. Павло своє послання до коринтян цілим євхаристійним уривком?

На це привітання священика співці відповідають: "І з духом твоїм" (2 Тим. IV, 22).
Священик продовжує: "До неба піднесімо серця". (порівн. Плач Єремії 3:41).
Співці: "Піднесли до Господа".
Священик: "Принесімо подяку Господеві" (Юдити 8:25).
Співці: "Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці Одноістотній і Нероздільній".

Священик читає молитву praefatio (передмова). Виголос "До неба піднесімо серця" – один з найдавніших літур- гійних виголосів. Ефіопські церковні постанови наказують виголошувати ці слова у тому випадку, коли вечірнє зібрання після внесення світильника переходить до євхаристійного зібрання. Якщо ж не відбувається приношення, то й слова ці не повинні виголошуватись. Ці ж слова згадує і св. Кипріян Карфагенський ("Про молитву Господню"), не кажучи вже про те, що вони зустрічаються у всіх наступних письменників: св. Кирила Єрусалимського, Золотоуста, Анастасія Синаїта та інших.

Ці слова, за приписом єрусалимського Служебника, треба виголошувати з піднятими руками. Слов'янський Служебник цього не наказує, але майже повсюдна практика це узаконила. Деякі ієреї після слів "Благодать Господа нашого..." продовжують стояти лицем до народу і слова "До неба піднесімо серця" виголошують також лицем на захід. "Настольная книга" [Булгаков. "Наст. книга", с. 906, прим.100.] не схвалює цього нововведення. При виголошенні слів "Благодать Господа нашого..." священик знаменує народ хресним знаменням.

У Росії затвердився звичай дзвонити у час євхаристійної молитви, тобто при словах "Принесімо подяку Господеві". Це так звний дзвін до "Достойно". Свій початок він має від часів Патріярха Якима (1674-1690 рр.). Але цей дзвін відбувався при виголосі священика "Особливо за Пресвяту Пречисту...", тобто у час співу "Достойно є, і це є істина...". Коли сталася ця зміна й почали дзвонити на початку євхаристійної молитви, невідомо. Треба визнати, що давній звичай більш доцільний, бо він сповіщає вірним час здійснення Таїнства, а не початок євхаристійного канону. Втім, подекуди у Росії цей дзвін залишив за собою своє початкове місце безпосередньо після преложення Св. Дарів. На Сході, завдяки тому, що турки, не терплячи колокольного дзвону, забороняли дзвони, у церквах залишились стародавні била (металеві й дерев'яні). Там б'ють у било на початку Літургії, але у час здійснення Євхаристії ніякого дзвону не відбувається. Слід, втім, зауважити, що у греків звичайно священик після закінчення причастя б'є ложечкою об дискос, щоб дати знати співакам про час закінчення співу запричасного вірша. У сербів, віродідно, під впливом близького сусідства з католиками, встановилася практика дзвонити у вівтарі у маленький дзвіночок під час співу "Тобі співаємо...". Дзвонять при цьому тричі: після благословення св. Хліба, св. Чаші й після "Перетворивши Духом Твоїм Святим". Цим дається знак вірним про час здійсненого Таїнства.

Словами "Принесімо подяку Господеві" священик починає саму євхаристійну, тобто подячну молитву. За цими словами й сама служба називається Євхаристією, і ця назва одна з найдавіших найменувань Літургії. Сам Господь на Своїй прощальній Вечері, даючи учням Тіло й Кров, попередньо дякував Отцеві (Лк 22:17-19). Усі без винятку давні Літургії, починаючи з "Учення 12 апостолів" та Літургії, описаної св. Юстином Філософом, починають анафору саме цими словами "Принесімо подяку Господеві". Усі євхаристійні молитви, починаючи від найдавніших, мають своїим змістом подяку Господеві за всі Його блага. У першій частині євхаристійного канону, praefatio, священик звертається до Бога з подякою за всі доброчинства і особливо за створення свiту, за нагляд і турботу (промисел) про нього, за милосердя до людського роду, за подвиг викуплення Його Сина і взагалі за всі явні й непомічені нами блага, які дарував Бог через Його Єдиного Рідного Сина, Який страждав за людський рід. Ця молитва є переходом до ангельського славослів'я. Ось її зміст:

Літургія Золотоустого:
"Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тобі дякувати (2 Сол 1:3), Тобі поклонятися у будь-якому місці Твоєї влади (Пс 102:22), бо Ти Бог Невимовний, Невідомий, Невидимий, Незбагненний, вічно Сущий, також Сущий, як Ти, і Єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий. Ти від небуття до буття (Прем 1:14) нас привів, і тих, що відпали, знову підняв, і не відступив, усе творячи, аж поки нас на Небо ввів і Царство Твоє майбутнє дарував. За все це дякуємо Тобі, і Єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за все, про що знаємо і не знаємо, за явні й неявні добродійства, які Ти зробив для нас. Дякуємо Тобі й за цю службу, яку Ти з наших рук прийняти зволив, хоча й стоять перед Тобою тисячі (Дан 7:10) архангелів і десятки тисяч ангелів (Євр 12:22), Херувими й Серафими, шестикрилі (Іс 6:2), багатоокі, величні пернаті (Эзек 1:7; 18; 21; Апок 4:8)".

Літургія св. Василя
"Сущий Владико, Господи (Єр 1:6) Боже Отче Вседержителю, Якому поклоняємось! Насправді достойно (2 Сол 1:3), і праведно, і пасує пишноті Твоій святині (Пс 144:5) Тебе хвалити, Тобі співати, Тебе благословити, Тобі кланятися, Тобі дякувати, Тебе славити Єдиного насправді Сущого Бога, і Тобі приносити із упокореним серцем і духом смирення (Дан 3:39) цю словесну нашу службу (Рим 12:1), бо Ти дарував нам пізнання Твоєї Істини (Євр 10:26). І хто здатен висловити Твою силу, сповістити всі хвали, яких Ти достойний (Пс 105:2), або розповісти про всі чудеса Твої (Пс 25:7), які Ти вчинив у всі часи (Пс 33:1)? Владико всіх (Іов 5:8), Господи небес і землі (Мт 11:25), і всього творіння (3 Мак 2:2), видимого й невидимого, що сидиш на престолі слави й доглядаєш безодні (Дан 3:54-59), Безначальний, Невидимий, Неосяжний, Неописанний, Незмінний, Отче Господа нашого Ісуса Христа (2 Кор 1:3), Великого Бога й Спасителя (Тит 2:13), Надії нашої (1 Тим 1:1), Який є Образом Твого Милосердя (Прем 7:26), Рівною Тобі за природою Печткою, що показує у Собі Тебе, Отця (Ів 14:8), Живе Слово (Євр 4:12), Істинний Бог (1 Ів 5:20), Предвічна Премудрість (1 Кор 5:20), Життя (Ів 14:6), Освячення (1 Кор 1:30), Сила (1 Кор 1:24), Істинне Світло (Ів 1:9), Яким Святий Дух явлений був, Дух Істини (Ів 14:17), дар усиновлення (Рим 8:15), запорука майбутнього спадку (Еф 1:14), започаткування (Рим 8:23) вічних благ, Животворча Сила, Джерело освячення, завдяки Йому усе творіння, що має дар слова й розуму, твердо Тобі служить й вічно Тебе славословить, бо все покірне Тобі (Пс 118:91), бо Тебе хвалять ангели (1 Пет 3: 22), архангели, Престоли й Господства, Начала, Влади (Кол 1:16), Сили (1 Пет 3:22) і багатоокі Херувими (Єзек 10:20), перед Тобою стоять довкола Серафими, що мають кожний по шість крил, і двома покривають свої обличчя, двома ноги, и двома, літаючи, виголошують один одному (Іс 6:2) славослів'я Тобі, не припиняючи і не замовкаючи". Цю молитву в обох Літургіях священик закінчує одним і тим же виголосом: "Пісню перемоги співаючи, виголошуючи, викликуючи і промовляючи",– на що співці відповідають: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф...". Тільки у такому нерозривному контексті, на жаль, недоступному, через "тайне" читання молитов, для слуха вірних, цей виголос стає зрозумілим для присутніх. У дійсності вони чують саме лише додаткове речення "пісню перемоги співаючи...". Навіть якщо хтось із присутніх у церкві вірних і здогадається пов'язати цей виголос священика із наступними словами співців: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф...", то все ж він не бачить і не знає, чого цей виголос стосується і чому саме після запрошення священика дякувати Господеві й слів співу "достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці Одноістотній і Нероздільній" іде цей новий виголос "пісню перемоги співаючи...". Ці останні слова стають зрозумілими лише у контексті цієї першої євхаристійної молитви. Вони закінчують ряд думок, що містяться у ній.

З порівняння обох наведених молитов зрозуміло, наскільки Літургія Золотоустого коротша й простіша, ніж Літургія св. Василя Великого. Але ця, у свою чергу, є скороченням Літургій, що були перед нею, напр., ап. Якова. Якщо згадати зміст цієї молитви у тих двох Літургіях, то побачимо, наскільки вони були багатшими на богословські думки, глибшими, поетичнішими в описах творіння свiту й людини і таке інше.

Давні літургійні пам'ятки зберегли сліди цієї молитви. Так, у своїй Апології св. Юстин Філософ говорить, що "Іменем Сина і Св. Духа віддається хвала й слава Отцю всіх, і чиниться докладна подяка за те, що Він сподобив нас цього". Вище вже згадувалось харизматичне походження першохристиянських молитов. Теург в описі св. Юстина сам дякує, "скільки він може". У цьому Юстин Фіилософ тільки підтверджує ще давніше свідчення "Учення 12-ти апостолів". Там пророки "дякували, скільки вони хотіли", тобто наскільки у них вистачало харизматичного настрою. Ці пророки дякували "за святе ім'я, котре Бог вселив у серця людей, за віру, знання й безсмертя, яке Бог відкрив людям через Свого Сина Ісуса, дякували і за Божу всемогутність, і за створення Ним свiту". Про подяку у молитвах Літургії писав і св. Іриней Ліонський. Ту ж подяку знаходимо і в Літургії "Апостольського передання" св. Іполита Римського. Ці короткі згадки про подячну молитву тих часів знайшли свою просторішу писемну форму у Літургіях, залежних від Апостольського передання. Подяка у ній охоплює всі Божі добродійства людському родові. За своєю красою й натхненністю опису створення свiту вона не поступається псалмам Давида. У них один й той же поетичний настрій, що відображає пророчу харизматичність тієї епохи.

Саме це докладне перерахування всіх Божиих доброчинств у давніх Літургіях, рівно як і слова Літургії Золотоуста у цій молитві говорять "про всі, які знаємо і які не знаємо, явні і неявні добродійства щодо нас", тому служать і тепер для священика і для народа найзручнішим приводом для висловлення своєї подяки Богові. Євхаристія є подячною Жертвою, і саме при читанні цієї молитви священик повинен пам'ятати про все те, за що він збирається дякувати Богові. Слова про всі явні і неявні, відомі й невідомі Божі добродійства повинні охоплювати все те, за що дякує священик. Варто й мирянам знати й пам'ятати, що немає відповіднішого й доречнішого моменту в літургічному житті для подяки Богові, ніж саме ця початкова євхаристійна молитва. При словах "Принесімо подяку Господеві" все молитовне зібрання й кожен християнин зокрема повинні словесно подякувати Богові і принести безкровну Жертву за всі вчинені для нас Богом добродійства. У літургійній свідомості мирян і священиків ніякі подячні молебні, особливо після Літургії, не можуть і не повинні заміняти євхаристійного почуття. Їх, власне, навіть і неможна порівняти з найвеличнішим Таїнством Церкви, що носить ім'я подячної Жертви.

Ця молитва praefatio закінчується майже в усіх східних Літургіях згадуванням ангельських воїнств, що стоять довкола престола Господа і славословлять Його велич. Відповідно до найдавнішої літургійної традиції, всі євхаристійні молитви повинні бути звернені до Бога Отця, але окремі складові частини євхаристійного канону мають своїм змістом переважну діяльність Отця, або Сина, або Святого Духа. Молитва praefatio говорить саме про творчу діяльність Бога Отця. Наступна за нею молитва sanctus'a прославляє подвиг відкуплення воплоченого Божого Слова. Після неї і так званої молитви anamnesis'a, що говорить все про той же подвиг відкуплення, іде молитва закликання Св. Духа, epiclesis. Переходним виголосом між першою й другою молитвою євхаристійного канону є слова священика "пісню перемоги співають, виголошують, викликують і промовляють", на що співці відповідають: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, повні небо і земля слави Твоєї: осанна у вишніх". Цей виголос і слова співу неможна розглядати окремо від попередньої молитви, а саме, що довкола Божого престолу стоятя тисячі архангелів і міріяди ангелів, Херувими й Серафими, шестикрлі, багатоокі, величні, пернаті, що співають, виголошують, викликують і промовляють пісню перемоги: "Свят, Свят, Свят Гос- подь Саваоф...". Молитва praefatio тоді органічно й логічно тісно пов'язана з молитвою sanctus.

Тут важливо зробити деяке зауваження відносно походження цих молитов та їхнього змісту. З попереднього історичного огляду було видно, що зміст молитви praefatio однаковий в усіх відомих нам давніх Літургіях. Ті ж думки проходять у ній, і мають вони своє походження від самої сідої апостольської давнини. Майже те ж саме читаємо у цій молитві як в олександрійській групі, так і в антіохійсько-візантійській та месопотамській. І хоча ми не маємо писемних пам'яток цієї молитви, що збереглися від IV століття, та все ж твердимо, що зміст цієї молитви у перші три століття був такий же, як і у наступні часи. Але якщо раніше таке припущення залишалося не підкріпленим ніяким документальним доказом, то тепер ми маємо право говорити про це з повною вірогідністю. На допомогу нам у цьому відношенні приходять дослідження бенедиктинського літургіста Dom F.-J. Moreau. У своїй книжці "Les liturgies eucharistiques" (Bruxel-Ics, 1924, pp. 247), що присвячена Літургіям візантійської групи, їх походженню, історії та порівнянню з іншими Літургіями, він зробив дуже цікаве співставлення, що про- ливає світло на походження самої молитви praefatio-sanctus, яке було до тих пір незрозумілим.

Насправді, якщо харизматична налаштованість першо-християнства не знала і не допускала записаних молитов, все ж вони підпорядковувались у головних рисах основним ідеям і планові. Хід думок цієї подячної молитви мав, ймовірно, якийсь зразок. Де його шукати? Хто відкрив першим християнським "пророкам"-теургам, що дякувати належит ь саме таким чином? Чому після подяки за створення свiту й усі добродійства обов'язково йшло ангельське славослів'я "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф"? Чи немає якогось спільного джерела цих молитов?

Dom Moreau співставив християнські євхаристійні молитви з давніми молитвами із Талмуда португальських євреїв, що збереглися у богослужбовому вжиткові, і результат виявився дуже цікавим для християнських літургістів.

Насамперд, структура всього християнського добового богослужіння, починаючи з вечірні та ранішньої, а також значною мірою і Літургії, запозичена із синагогального вжитку. Насправді (за Dom Moreau, op. cit.):

Синагогальний чин.

Молитви:
1 . Schacharit з омовінням рук
2. Amidah або 18 благословень
3. Berakat attora, Parascha.
Славослів'я
4. Haphtara (читання Пророцтв) і славослів'я
5. Повчання
6. Друга Amidah
7. Читання П'ятикнижжя, в якому говориться про ранішні жертвоприношення
8. Благословення того, хто служить і молитва за мир
З чину єврейської пасхи за Талмудом (трактат "Pesathim", с. 10 sq.) витікає, що 9. Благословення
10. Друга частина Галлела, молитва Kedouscha, а потім Kadosh. Запитання молодшого члена сім'ї про значення цієї ночі й відповідь батька сімейства про Божі добродійства щодо Ізраїля, яке переходить в
11. Ангельське славослів'я
12. Благословення чаші
13. Великий Hallel

Візантійський чин Літургії
відповідає омовінню рук перед Літургією.
відповідає антифонам першої частини літургії оглашенних.
відповідає читанню Вітхого Завіту у ті дні року, коли воно у нас збереглося.
відповідає читанню Євангелія.
відповідає проповіді.
відповідає молитвам і ектеніям після читання Св. Писання.
відповідає приготуванню Дарів у давні часи або великому входу наших днів.
відповідає благословнню після благальної ектенії і поцілунка миру.
відповідає виголосу "Благодать Господа нашого Ісуса Христа...".
відповідає євхаристійній praefatio з її докладними подяками за всі Божі добродійства. відповідає sanctus.
відповідає установчим словам.
відповідає кінцевому славослів'ю: "Нехай будуть милості Великого Бога й Спаса...".

Але, окрім того, і сам зміст євхаристійної молитви навіяний єврейським богослужбовим ужитком. Так звана молитва Kedouscha розповідає про Божі добродійства, якими Він обдарував рід Ізраїля, і вона після перерахування цих чудес переходить в ангельське славослів'я "Свят, Свят, Свят...". Співставляючи наведений нижче текст цієї молитви, ми не можемо не визнати очевидним схожість, а інколи й тотожність думок. Неможна припустити запозичення євреями цих давніх молитов від ненависних їм християн. Вони за своїм віком походять не лише з апостольської епохи, їхнє коріння іде глибоко у далечінь Вітхого Завіту і "передання старців". Отже, у громаді перших християн і у єврейського синагогального вжитку одне спільне джерело або, говорячи мовою критичної школи, своя спільна "Urquelle" [першоджерело (нім.)].

Ось текст деяких з цих Kedouscha (ми тримаємось перекладу Uom Moreau на французську мову, не перевіривши його за оригіналом у богослужбових книжках португальських євреїв).

"Киддуша" ранкової молитви:
"Як би спів наших уст був невичерпним, як море, і подяки нашого язика такими чисельними, як хвилі морські; як би наші губи розповсюджували славу Його по всьому схилу небесному, і очі наші блищали б, як сонце й місяць, а наші руки простиралися у повітрі, як орлині крила, а ноги наші були б швидкі, як ноги оленя, – ми б усе ж не змогли благословляти Твоє славне ім'я, о Вічний Боже Наш, ні засвідчити нашу вдячність перед Тобою, Царю наш, навіть за одне з добродійств, які Ти зробив для наших праотцям і для нас. Ти вивів нас із Єгипту, Вічний Боже наш. Ти звільнив нас від рабства. Ти годував нас під час голоду, і задовольняв наші забаганки у час достатку. Ти захистив нас від меча, укрив під час чуми і зберіг від тривалих і жорстоких хвороб.

До цього дня милосердя Твоє давало нам силу, й милість Твоя – безпеку. Отже, всі члени, які Ти дарував нам, душа, яку Ти оселив у нас, і мова, яку Ти вклав к наші вуста, – всі вони разом дякують Тобі, благословляють Тебе, вихваляють Тебе, славлять Тебе і оспівують Твоє священне ім'я, о Царі наш!

Бо всі вуста славлять Тебе, всі очі спрямовані на Тебе, і перед Тобою схиляється будь-яке коліно, і все, що стоїть перед Тобою, все це простирається перед Тобою й боготворить Тебе. І нехай всі серця шанують Тебе, і всі утроби оспівують Тебе, як і написано "нехай усі члени мої говорять: О! Боже мій, хто подібний до Тебе? Хто захищає слабкого від гнобителя, бідного й убогого від насильства, як не Ти?..." І тому достойно, щоб усе творіння дякувало Тобі, хвалило, славило й оспівувало Тебе подяками Давида...

Усі Сили Небесні шанують Його: Серафими, Офаними (тобто "колеса"), Хайоти (тобто тварини) [ангелологія вже не біблійна, а талмудійна] співають Йому славу й величають: Нехай святиться ім'я Твоє, о Вічний Боже наш, нехай славлять пам'ять Твою, Царю наш, у вишніх на небі і тут на землі. Нехай будеш Ти Благословенним... Всі (ангели) відбірні, сильні, святі, всі вони виконують із благоговінням і страхом волю Творця їхнього, і вустами своїми у святій чистоті вони гармонійно виспівують пісні; вони благословляють, хвалять, славлять, підносять і святять Вічного, і вони шанують славу Всемогутнього Царя, Великого, Сильного й Святого. Цілковито підкоряючись ярму Царя Небесного, вони, відповідно до свого чину, заохочують один одного славословити Творця у мирному дусі, чистим язиком, у тиші святій, охоплені, одначе, великим трепетом, вони вигукують із благоговінням "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф"...

Потім іде перерахування окремих Божих чудес і добродійств: створення свiту, Його доброти, мудрости та іншого за тим же планом, як і у наших praefatio.

Друга "киддуша":
"Ми благословляємо Тебе і підносимо славу Твою, як святі Серафими благословляють Тебе своїм священним, найсолодшим і таїнственним голосом. Бо так написано пророком Твоїм: "Одні випереджають інших і всі вигукують: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф. Уся земля наповнена величчю Твоєю...".

"Киддуша муцаф":
"О Вічний Боже наш, безліч ангелів, поєднаних на небі, і народ Твій, Ізраїль, зібраний на землі, приносять Тобі вінець і тричі виголошують Твою святиню, як і сказано у книжці пророка Твого: "Один випереджає іншого, і всі вигукують: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф..." [Dom Moreau, op. cit., pp. 192-194]. В усіх трьох наведених молитвах видно, що подяка за Божі добродійства переходить у молитву славослів'я Божого імени. Ангельський спів "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф" обов'язково йде за самою подякою. Така вже традиція єврейського богослужіння. Такою ж вона стала й у християн.

З наведеного стає зрозумілим вплив синагоги не тільки на структуру добового кола нашого богослужіння (вечірня, ранішня й часи), але й на сам план євхаристійної молитви і на хід її думок.

Спаситель здійснив єврейську пасху, встановив у кінці пасхальної Вечері чин Євхаристії. Громада перших християн не відразу порвала з Храмом і традицією єврейського народу. Довго ще Храм і синагога впливали на формування християнського богослужіння. Застольні молитви наклали, як бачимо, глибокий відбиток на богослужіння перших християн. План синагогальної й пасхальної "киддуші" був загалом прийнятий без особливих змін апостолами. Йому тільки надали нового християнського забарвлення, яке вінчає єврейську пасхальну вечерю її християнським виконанням – євхаристійною вечерею, але план поза цим, як ми бачили, залишився загалом той же.

Треба зауважити, що наведені молитви знаходяться у літургійному вжитку не тільки сефардійських, португальських євреїв, але також і у євреїв ашкеназів, німецько-польських. Таку ж "киддушу" [освячення] знаходимо у молитовнику "Seder Hathephiloth", який містить денне коло молитов ["Seder Hathephiloth ou Rituel des prieres Journalieres a 1'usage des Iwaelites du rite allemand", traduit en francals par E. Durchlacher. Cinquieme Wltlon. Paris, 1876. pp. 663. Сторінки 229-271 містять саме саму "киддушу" суботньої ранішньої.] Біблійною підставою для виголосу "Свят, Свят, Свят..." є текст Ісаї 6:3. Як довів А. Баумштарк ["Trishanglon und Queduscha" in: "Jahrbuch fur Liturglewlssenschaft", 1923, ІІІ Band, Ss. 21 sq.], у різні "киддуші" єврейського ритуалу увійшли слова не тільки цього місця із пророка Ісаї, але іще використовуються іноді й тексти – Єзекиїля 3:12: "Благословенна слава Господа від місця свого" (Joser); псалма 145:10: "Воцариться Господь навік, Бог твій, Сіоне, з роду у рід, алилуя" (Scmona'esre) та Виходу 15:18: "Господь царює віки й навік" (Qedussa dhesidhra). Але, як зауважує той же дослідник, останні тексти не мають відповідних у християнській євхаристійній молитві. Згаданий текст Ісаї 6:3 варіюється у різних східних анафорах так:

(CAVIII) "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, повні небо й земля слави Його, благословен на віки, амінь".

(ап. Марка) "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, повні небо й земля святої Твоєї слави".

(an. Якова) "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, повні небо й земля слави Твоєї. Осанна у вишніх. Благословен, Хто йде в ім'я Господнє. Осанна у вишніх".

До основного тексту Ісаї всюди інтерпольовано "небо". Це ангельське славослів'я уведене у західну месу пізніше, ніж у східну; у Галії тільки після Собору 529 року у Вуазоні, як указує Баумштарк.

При словах "Пісню перемоги..." диякон або ієрей правою рукою (причому, якщо це диякон, то захвативши трьома пальцями орар) піднімає з дискоса звіздицю і накреслює нею над дискосом знак хреста, намагаючись торкатися дискоса відповідним кінцем звіздиці при кожному слові ієрея: співаючи... виголошуючи... викликуючи... промовляючи. Зробивши це, диякон або священик цілує звіздицю і кладе її на складені з лівого боку "воздухъ" і покрівець із дискоса. Після цього диякон має перейти через горнє місце на правий бік престолу. Для цього для того, щоб уникнути зайвого переходу через горнє місце за престолом диякон після слів "станьмо побожно, станьмо зі страхом..." заходить у вівтар не через південні (праві дияконські) двері, а через північні, тобто ліві, щоб стати з лівого боку престолу для підняття звіздиці.

Служебник наказує йому після цього знову взяти рипиду і повівати нею над св. посудинами, але на практиці це рідко робиться. Слова молитви "Пісню перемоги співаючи, виголошуючи, викликуючи й промовляючи: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф..." нагадують нам містичні одкровення пророкам Ісаї, Єзекиїлю і апостолу Іванові Богослову (Іс 6:3. Єзек 1:10. Апок 4:6-8), що бачили величний Престол Господньої слави і чули ангельське славослів'я Бога. Цим природно, повторюємо, заключну молитву, що говорить про творення Богом свiту і про Його досконалість. Переходячи до молитовного прославлення і переживання подвигу Бога Слова, Церква до цього виголосу приєднує слова "осанна, благословен, Хто йде в ім'я Господнє". Ці слова, звернені колись єврейськими дітьми до Господа, коли Він ішов на добровільні страждання, звернені тепер до Агнця, що йде на євхаристійне заколення. "Осанна" значить "Господи, спаси". Таким чином, містичне споглядання Божої слави, Його надвічної сили, могутности, святости й краси та невимовні віщування таїнственних апокаліптичних тварин та літургійної свідомости Церкви пов'язані з баченням шестикрилих і багатооких Херувимів і Серафимів і зі спогляданням Христової "слави", тобто Його страждань на Хресті, що відкупили людство від смерти.

Молитва sanctus'a відома нам майже за всіма найдавнішими кодексами Літургій. Належить, втім, згадати, що "Апостольське передання" св. Іполита та Літургія у "Testamentum Domini N. I. Christ!" не мають цієї молитви. Зміст її такий:

Літургія св. Василя:
З цими блаженними Силами, Владико Людинолюбче, і ми, грішні, промовляємо: Святий Ти, бо насправді й Пресвятий, і немає міри величності святині Твоєї (Пс 144: 5), і Праведний в усіх ділах Твоїх (Пс 144:14), бо правдою і судом істинним все влаштував Ти для нас (Дан 3:28). Створив людину, взявши порох землі (Бт 2:7. Іов 37:14), і вшанувавши Твоїм, Боже, образом, оселив у Раю насолод (Бт 3:23), пообіцявши їй безсмертне життя і насолоду вічними благами за дотримання Твоїх заповідей. Але, не послухавшись Тебе, Істинного Бога, Який створив її, і звабившись брехнею змія, людина умертвила себе своїми гріхами, тоді Ти вигнав її справедливим Твоїм судом, Боже, з Раю у цей світ, і повернув у землю, із якої вона була взята (Бт 3:19), влаштовуючи для неї вічне спасіння, у Самому Твоєму Христі. Бо Ти, Милосердний, не відвернувся остаточно від створіння Твого, яке створив, не забув діла рук Твоїх (Пс 137:8), але постійно відвідував (Євр 1:1), із милосердя Твоєї милости (Лк 1:78). Послав пророків (2 Пар 36:15), зробив сильних святими Твоїми у кожному роді (Естер 9:27), щоб добре догоджали Тобі. Ти говорив до нас устами рабів Твоїх пророків, провіщаючи нам майбутнє спасіння (Лк 1:70). Дав Закон на допомогу (Іс 8:20). Настановив ангелів охоронителями. Коли ж прийшов час (Гал 4:4), говорив до нас устами Самого Твого Сина, Яким і час сотворив, Який є Сущим Сяйвом Твоєї слави і Накресленням Твоєї Іпостасі, тримаючи все словом Своєї Сили (Євр 1:2-3), не вважаючи злочином бути Рівним Тобі, Богові й Отцеві (Филип 2:6), але як Сущий і Надвічний Бог на землі з'явися і з людьми перебував (Вар 3:37). Воплотившись за участю Святої Діви, знизив Себе, прийнявши вигляд раба (Филип 2:7), бувши в образі нашого смиренного тіла (Филип 3:21), щоб нас зробити відповідними до образу (Рим 8:29) Своєї слави. Бо через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть (Рим 5:12), але зволив Єдиний Рідний Твій Син, Сущий у Твоєму лоні, Бога й Отця (Ів 1:18), бути Народженим Жінкою (Гал 4:4) Святою Богородицею і Вічно Дівою Марією, перебував під Законом, засудив гріх у Своєму людському тілі (Рим 8:3), щоб ті, хто через Адама померли, ожили у Самому Твоєму Христі (1 Кор 15:22). Живучи у цьому світі, давши настанови спасіння, віддаливши нас від ідольської омани, привів до пізнання Тебе, Істинного Бога (Ів 17:3. Кол 1:10) й Отця, зібравши для Себе нас, людей вибраних (Тит 2:14), царське священство, святий народ (1 Пет 2:9). І очистивши водою (Еф 5:26) і освятивши Святим Духом (Рим 15:16), віддав Себе як викуп від смерти за нас (Тит 2:14. Мт 16:26), у якій ми утримувались (Рим 7:6), продані за гріх (Рим 7:14). І зійшовши через розп'яття на Хресті до Аду, щоб наповнити Собою все (Еф 4:10), і подолати хворобу смерти (Дії 2:24). І воскрес на третій день (1 Кор 15:4), влаштувавши шлях для будь-якої людини до воскресіння з мертвих, бо немає сили, яка б утримала (Дії 2:24) у тлінні Засновника життя (Дії 3:15), ставши Першим із померлих (1 Кор 15:20), первородним із мертвих (Кол 1:18), щоб бути Самому всім, першим серед усіх (Кол 1:18), і зійшовши на Небеса, сів праворуч величі Твоєї на висоті (Євр 1:3). Він же прийде, щоб відплатити кожному за його діла (Рим 2:6). А нині залишив нам на згадку про Свої спасенні страждання оце, що ми поклали перед Тобою за Його заповіддю. Бо перед тим, як іти на добровільну й незабутню життєдайну Свою смерть, у ніч, коли віддав Себе за життя свiту, взяв Хліб (1 Кор 11:23) у Свої святі й пречисті руки, показав Тобі, Богові й Отцеві, подякувавши, благословивши, освятивши, переломив (Мк 14:22) і (Виголос): Дав святим Своїм учням і апостолам, сказавши: – Беріть, їжте, це – Моє Тіло, що ламається за вас на відпущення гріхів.
(Співці): Амінь.
(Священик тихо): Також узяв і Чашу з вином, розбавив, подякував, поблагословив, освятив і
(Виголос): Дав святим Своїм учням і апостолом, сказавши: – Пийте з неї всі, це – Моя Кров Нового Завіту, що проливається за вас і за багатьох на відпущення гріхів.
(Співці): Амінь.

Літургія Золотоустого:
З цими блаженними Силами і ми, Владико Людинолюбче, промовляємо: Святий Ти і Пресвятий, Ти, і Єдиний Рідний Твій Син, і Дух Твій Святий! Святий Ти і Пресвятий, і чудова слава Твоя (2 Пет 1:17), Ти світ Твій так полюбив, що Сина Твого Єдиного Рідного віддав, щоб кожен, хто вірить у Нього не загинув, але мав вічне життя (Ів 3:16). Він прийшов, і, виконавши все, що було передбачено для нас, у ніч, коли був схоплений, точніше, коли Сам Себе віддав за життя світу, взяв Хліб (1 Кор 11:23) у святі Свої пречисті й непорочні руки, подякував і поблагословив, освятив, переломив (Мт 26:26. Мк 14:22. Лк 22:19)і дав святим Своїм учням і апостолам, сказавши:
(Виголос): Беріть, їжте, це – Моє Тіло, що ламається за вас на відпущення гріхів.
(Співці): Амінь.
(Священик тихо): Також і Чашу після вечері, кажучи:
(Виголос): Пийте з неї всі, це – Моя Кров Нового Завіту, що проливається за вас і за багатьох на відпущення гріхів.
(Співці): Амінь.

З порівняння видно те, що залишається недоступним для слуху мирянина, який чує лише окремі розрізнені виголоси. Для пересічного церковного відвідувача, що не віддає собі чіткого звіту щодо різниці обох Літургій, навіть якщо він уважно слухає все, що читається й співається у церкві, вся різниця між євхаристійними канонами обох Літургій полягає тільки у тому, що в Літургії св. Івана Золотоуста виголошуються самі лише слова Спасителя: "Беріть, їжте..." і "пийте з неї всі...", а в Літургії св. Василя перед ними ще є фраза з оповідання про Сіонську горницю й Тайну Вечерю: "Дав святим Своїм учням і апостолам, сказавши: Беріть, їжте..." і те саме перед виголосом про Чашу. Але насправді різниця велика й дуже істотна. Молитва св. Василя Великого знову нагадує нам молитви давньої Церкви. Вона повніша багатими богословськими думками, вона поетичніша і набагато змістовніша. Служебник указує, що при виголосі ієреєм слів установлення Таїнства диякон орарем показує на св. Хліб і на св. Чашу. По аналогії з архиєрейським Чиновником, коли священик також рукою показує і Хліб, і Чашу.

Як видно з огляду євхаристійних молитов, слова установлення Таїнства разом із молитвою закликання Св. Духа є невід'ємною частиною Анафори. Якщо не зважати на Несторіянську Літургію, де цих слів немає взагалі, і Літургію у "Тестаменті", де вони неповні, то вся решта відомих нам євхаристійних молитов їх містять. Цікава редакція цих слів. Найбільш повна вона у євангелиста Матвія: Беріть, їжте: це – Моє Тіло. Пийте з неї всі, це – Моя Кров Нового Завіту.

Марко наслідує його, залишаючи останні слова "на відпущення гріхів". Лука варіює слова установлення так, що у нього перед Чашею (першою, тобто євхаристійною, а ще законною) Спаситель сказав: Беріть її і розділіть, – тоді як перед Хлібом тільки: це – Моє Тіло, що віддається за вас. Також і перед Чашею (євхаристійною) не зустрічається у нього "пийте з неї всі", а прямо: ця Чаша – Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається, – без слів "на відпущення гріхів". Четверте оповідання про Євхаристію, в ап. Павла (1 Кор 11), ґрунтується на оповіданнях і Матвія, і Луки. Так, перед Хлібом Спаситель сказав за редакцією від Матвія, тобто: беріть, їжте, це – Моє Тіло, – але додав не зовсім, як у Луки: що ламається за вас. Перед Чашею текст за редакцією Луки (втім, у Моїй Крові, без, що ламається за вас на відпущення гріхів).

Така багатоваріантна редакція священного тексту. Це порівняння текстів установчих слів ми робимо для того, щоб показати історичну змінність і гнучкість цього тексту. Якщо навіть прийняти латинську думку, що прийшла до нас через св. митр. Петра Могилу, про формулу, за якою здійснюється Таїнство, то у Таїнстві Євхаристії вона, як і в інших Таїнствах, ніколи не була суворо зафіксованою. Латинська наука намагається точно встановити, якою є формула установчих слів Спасителя для здійснення Таїнства. Звертаємо увагу на роботу, що навмисне цьому присвячена: D-r. К. Merk "Der Konsekrationstext der romischen Messe". Rottenburg a/N., 1915, Ss. 145. Для латинської літургійної і догматичної свідомости сила Таїнства знаходиться саме у цих словах. Таїнство католики розуміють юридично, дія слів також юридична. За їхнім ученням про "Minister Sacrament!" [служитель Таїнства] священик в Євхаристії більше, ніж у якомусь іншому Таїнстві, є "Stellevertreter Christ!" [заступник Христа (нім.)], "Vice Chrlstus" [заступник Христа]. Він виголошує ці слова від імени Спасителя як Сам Спаситель, заміняючи Його повною мірою. Будучи як начебто Самим Господом, що здійснює Свою останню Вечерю з учнями, священик виголошує слова установлення, як Сам Спаситель, адміністративно, консекраторно. Східний священик виголошує їх в історичному оповіданні про встановлення Вечері. Якщо священик, за словами Максима Сповідника, є у Таїнстві "образом Бога" [M. R Gr. Т. 4, col. 140 А.], то він ніяк не є "віце-Христос". Він не заступник Христа, і Таїнство здійснюється не самими лише словами встановлення і не їхнею силою, а всім контекстом євхаристійної молитви і силою, дією й благодаттю Св. Духа.

Молитва anamnesis'a.

Ця молитва, як й установчі слова, із яких вона витікає, є невід'ємною частиною євхаристійного канону. Вона є повторенням слів Спасителя "чиніть це на згадку про Мене" (Лк 22:19. 1 Кор 11:24). Це і є встановленням Таїнства таїнств і повноважень й заповіт чинити його завжди, "допоки Він прийде" (1 Кор 11:26). Спаситель із нами завжди, "в усі дні до скінчення віку" (Мт 28:20). Не можна говорити про те, що коли-небудь, "у дні Плоти Його", Він був із нами, а тепер ми осиротіли. Він не залишив нас сиротами. Він реально присутній Своєю Плоттю, а не лише під її виглядом, не sub pane, cum pane, in раnе [під хлібом, із хлібом, у хлібі]. Кожна Літургія є новим Воплоченням Бога та новим повторенням Голгофи. На згадку про спасенні Страждання Христа й чиниться це Таїнство. Воно і є згадкою, "анамнезисом" цих Страждань. Апостол Павло у 1 Кор 11: 26 пише: "Кожного разу, коли їсте Хліб цей і п'єте Чашу цю, смерть Господню сповіщаєте, допоки Він прийде". Зрозуміло, що ця молитва не могла не увійти до євхаристійного канону. З іншого боку, згадка про спасенні Страждання як про одне з тих доброчинств, що були вчинені для людського роду, є продовженням тих подяк, які священик приносив на самому початку євхаристійного канону.

Про "анамнезис" нам свідчать чисельні пам'ятки давнини. Так, наприклад: св. Юстин Філософ (I Апологія, 66) пише: "Апостоли передали, що їм було заповідано: Ісус узяв Хліб, подякував і сказав: "Це чиніть на згадку про Мене, це Моє Тіло...". А у "Розмові з юдеєм Трифоном" (розділ 41) апологет додає: "Хліб Євхаристії, який заповідав приносити Господь наш Ісус Христос на згадку Страждань, які Він перетрпів за людей...".

У Літургії, яку описує св. Іполит, читаємо: "Це є Tiлo Моє... Ця є Кров Моя... коли ви це чините, то чините на згадку про Мене. Отже, згадуючи Його смерть і Воскресіння, ми кладемо перед Тобою Хліб і Чашу...".

Характерно, що згадування поширюється на всі часи, а не лише на минуле. У євхаристійному згадуванні стираються грані минулого, теперішнього та майбутнього. Євхаристійна словесна й безкровна служба відбувається поза часом, вона не підпорядкована законам нашого чуттєвого сприйняття й нашої логіки. Ми згадуємо у нашій Літургії і майбутнє. Як і для пророків Старого Завіту не було цих граней часу, і у своєму так званому "perfectum propheticum" [пророчий минулий час] вони говорили у граматичній формі минулого часу про майбутні події, які ще тільки повинні були статися, але начебто вже сталися, так і теург Нового Завіту згадує в євхаристійному приношенні не лише минуле (Страждання, смерть, Воскресіння й вознесіння), але й майбутнє Другий Прихід і Суд. Літургія вічна. Агнець заколотий у надрах Св. Трійці. Він призначений на заколення ще "перед створенням свiту" (1 Пет 1:20), хоча й з'явився у часі, "в останні часи". Євхаристія любови предвічно чиниться у Божому Триєдинстві, у вічному святилищі Божественної любови, чиниться у часі й нами й буде чинитися віки вічні. Ця Жертва любови, "любови Отця, що розпинає; любови Сина, що розпинається; любови Святого Духа, що перемагає хресною силою", не має кордонів у часі. Останнє явлення Дарів у Літургії, яке символізує вознесіння на небо, супроводжується виголосом: "Завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні".

У грецькій Літургії ап. Якова після установчих слів Господа й цитати з 1 Кор 11:26 стоїть такий анамнезис: "Згадуючи й ми... животворчі Його Страждання, спасенний Хрест, смерть, Гріб, Воскресіння на третій день, вознесіння на Небеса, сидіння праворуч Бога й Отця, Другий славний величний Його Прихід, коли Він прийде зі славою судити живих і мертвих й віддати кожному по ділах його..." [Brightman, LEW, pp. 52-53.]

У Літургії ап. Марка цитата з 1 Кор 11:26 доповнюється словами "і Моє Воскресіння й вознесіння визнаєте (допоки Я прийду)". Молитва, яка нас цікавить, вірогідно, саме тому носить характер не згадування, а визнання: "Смерть Господа Бога й Спасителя нашого Ісуса Христа сповіщаючи, й блаженне Його Воскресіння з мертвих на третій день визнаючи, й вознесіння на Небеса, сидіння праворуч Бога й Отця, й Другий величний Його Прихід трепетно очікуючи..." [Ibid., 133.]

У візантійських Літургіях текст послання до Коринтян зберігся тільки у св. Василя, та й то вже зі змінами: "Коли їсте Хліб цей, і Чашу цю п'єте, Мою смерть сповіщаєте, Моє Воскресіння визнаєте". У Літургії св. Івана: Золотоуста опис Вечері кінчається словами "на відпущення гріхів". Ця "згадка" є тільки переходом до подальшої молитви закликання Св. Духа (епіклезиса) і у деяких Літургіях навіть її важко відокремити від нього, бо вона є підрядним реченням: "згадуючи", або "сповіщаючи", або "визнаючи" до головного – "Твоє від Твоїх Тобі приносимо..." (давній грецький текст). Ось паралельний текст молитви: Літургія Золотоустого:

"Згадуючи цю спасенну заповідь, і все, що для нас сталося: Хрест, Гріб, Воскресіння на третій день, вознесіння на Небеса, сидіння праворуч, славний знову Прихід (голосно): Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і на все".

Літургія св. Василя:
"Це чиніть на згадку про Мене: бо коли їсте Хліб цей, і Чашу цю п'єте, Мою смерть сповіщаєте (1 Кор 11:25-26), Моє Воскресіння визнаєте. Згадуючи, бо, Владико, і ми спасенні Його Страждання, животворчий Хрест, триднне погребіння, Воскресіння з мертвих, вознесіння на Небеса, сидіння праворуч Тебе, Бога й Отця, славний і величний Його Другий Прихід (голосно): Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все".

Деякі давні грецькі тексти містили, як і слов'янська редакція, дієприкметник prosferontes "приносячи", тоді як більшість рукописів й усі теперішні друковані Служебники мають "приносимо" рrоsferomen. Таким чином, це є головним реченням. А у слов'янській редакції, якщо цей виголос розуміти як підрядне речення, то головне буде у відповіді співців (яка є однаковою для обох Літургій): "Тобі співаємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш". Цей виголос, як і відповідь співців, стосується, власне кажучи, молитви закликання Св. Духа, до докладного історичного й практичного вивчення якої ми й переходимо.

переклав та підготував священик Ігор Литвин

ЄВХАРИСТІЯ, MS WORD

На початок сторінки

До циклу лекцій недільної школи